До Нового року залишаються лічені дні, заповнені передсвятковими клопотами. А потім буде святкування — в колі друзів чи сім’ї: затишне або голосне, може й до ранку. І поки тут триватимуть розваги, хлопці на передовій охоронятимуть наш спокій. Новий рік
Ніколи так не замерзав
Ігор з позивним Мамай просить його прізвища не називати. Він воював у складі тактичної групи 80 десантно-штурмової бригади. Вони пройшли рейдом усю Луганську область.
Каже, Новий рік-2015 не забуде ніколи. 31 грудня 2014 року біля Станиці Луганської сталося чергове загострення і близько 23 години тактична група виїхала в рейд.
«Опівночі вже були на броні. Пройшли так понад 200 км. Зробили рейд і таки вийшли на потрібне місце. Мороз був сильний. Не пам’ятаю вже скільки, але градусів 30-35, — згадує Мамай. — Але найгірше — то вітер. Дуло сильно, а на БТРі не заховаєшся. Аж на вусах і віях була паморозь. Той Новий рік пам’ятатиму все життя — ніколи так не замерзав, як тоді».
Як виявилося згодом, те загострення було невипадковим. За кілька днів під Станицею почався бій, а 9 січня там загинув коломиянин Роман Фурик…
«Пам’ятаю на Покрови теж було загострення. То була Трьохізбенка, навпроти нас стояли дончаки. Вони козаками себе називають, але які то козаки?.. — говорить Мамай. — Москаль на свята все любить щось придумати, то ми чекали. У 2014-му були моменти, що й години на одному місці не стояли — мусили постійно рухатися. Тільки перейдемо — наші позиції накривала артилерія».
Мамай пішов добровольцем влітку 2014 року, демобілізувався восени 2015-го. «Я був добровольцем, але не таким, як пишуть у ЗМІ, — розповідає чоловік. — Я — доброволець ЗСУ. Пішов не сам — нас було п’ять відставних офіцерів. Раніше працювали у спецпідрозділі, тож мали відповідні навики і знання. Тоді на війну йшли діти ненавчені, то ми не могли сидіти вдома. У 2014 році ситуацію витягли добровольці, які пішли в ЗСУ. Нас в роті було 80% таких, які самі йшли у військкомат за повістками».
Перемир’я залежить від погоди
«На фронті весело. Може, у бліндажах не так, як вдома, але стараємося зробити собі свято», — говорить франківець Руслан Дубіль. Він потрапив на війну за повісткою. Каже, що через травму ока — непризовний, але думки не йти не було. Пішов ще 2,5 роки тому і служить в 14 бригаді донині. На війні зустрів уже два нові роки — один під Мар’їнкою, тепер — біля Новоайдару.
«Щопівпроку продовжую контракт, — каже він. — Цей — до 5 квітня, але буду продовжувати. Так кожного разу, бо легше і психологічно, і фізично. Затягує… Я залишаюся не за гроші. Скоріш звик і втягнувся, не розумію того життя, що тут. Нас залишилося з мобілізації шість хлопців. І командир нас тримає як кістяк — тих, хто воював, воює і буде воювати».
З Русланом Дубілем і Василем Симчичем — його товаришем по об’єднанню волонтерів і воїнів «Галицькі леви» — “Репортер” розмовляє ввечері в одному з кафе Франківська. Багато хлопців повертаються на війну, кажуть вони.
«Там простіше: є фронт, є тил, справедливість, всі рівні, одинакові. А тут з горла можуть витягти ті копійки, — говорить Василь. — Я, щоб додому повернутися, дурив себе тим, що тут діти, сім’я. Якби ще раз пішов, то вже б сім’ї не було. Але треба буде піти ще — піду. А поки є можливість бути з сім’єю, то я тут».
Руслан розповідає, що до війни працював із собаками у відділі охорони «Прикарпаттяобленерго». Тож і на війну волонтери доставили йому два алабая. Але з часом сучку віддав, а недавно і кобеля довелося віддати, бо не було, де тримати і чим годувати.
«Пес на війні дуже допомагав, — говорить Руслан Дубіль. — Як виходив з ним на пост, міг службу не нести, бо він людину чув за кілометр і давав знати. Своїх уже всіх знав, а сепарів чув добре. Але як лізли до нього, то міг покусати і своїх».
Коли пес покусав «ювілейного» — десятого — бійця, його хотіли застрелити. Руслану довелося копати собаці могилу: «Ми двоє копали п’ять чи шість годин, бо земля дуже тверда. Спершу — лопатами, понатирали мозолі, потім — ломом, а потім заливали воду і так аж викопали. Правда, собаку таки не вбили».
Каже, тих кілька днів, коли свята, як правило, — режим тиші. Обстріли бувають, але незначні й переважно зі стрілкової зброї.
«Таке перемир’я триває звично до Різдвяних свят. Але залежить ще й від погоди. Якщо сніг великий випав, але морозу не було і він не сів, то техніка просто не пройде, — говорить Руслан. — Як мобілізовані були, купили гірлянди, дощик. У Донецьку ялинок зовсім не було, там лише дуби, ще й хворі якісь. У Луганську вже були сосни, то ми вилізли й гілку зрубали. А минулого Різдва кутю зварили — хтось посилкою передав продукти».
У шпиталі — як у раю!
Василь Симчич з села Березовів Косівського району отримав на війні позивний Гуцул. Нині вже півтора роки як вдома. Майже рік воював у 26 Бердичівській артбригаді, стояли під Горлівкою.
«Я сам пішов і взяв повістку. А дружині сказав, що дали, як не піду — сім років тюрми, — розповідає Василь. — Інакше не можна було. Ви б пустили чоловіка добровільно? Казав спершу, що на три місяці, потім — на півроку, а потім скільки вже там залишилося?».
Каже, якщо по той бік — кадирівці чи козачки, то ні про яке перемир’я не може бути й мови. А от «регулярні москалі» — чемніші.
«Коли в 2015 під Горлівкою стояли, була тиша: то вони починали, ми їм відповідали. А потім — танчики-танчики, потім саушки (САУ, самохідна артилерійська установка — Авт.) і тиша, — згадує Василь Симчич. — У нас гарно працювали і волонтери, і зсушники — постійно перепрошивали наші рації, тож ми сепарів чули, а вони нас — ні. Одного разу приїхала їхня офіцерка, то так точно тулила — до метра. Ми стояли недалеко перед териконом, то бетонними плитами перекрили бліндажі. І міна за міною летіли в ті бетонні плити. Техніку посікло наніц, але усі лишились живі. І стріляли з таких місць, що ми нічого не могли зробити — то зі школи, то з садка чи дев’ятиповерхівки. А ми в полі чи в лісі — мирними людьми не прикривалися. Немає слів, як їх назвати».
По бліндажу розвішували дитячі листівки. Це й усе свято, каже Василь. Він на Новий рік потрапив у харківський госпіталь з двостороннім запаленням вуха: «Не повірите — п’ятиразове харчування! А на позиції ледве двічі їли. Усе чистеньке, вода з крана, білі простирадла, всі ходять посміхаються. А на території госпіталя — волонтери, шкарпетки, сигарети, кава, цукор. Як у раю!».
Хлопці кажуть, на війні на свята не вистачає хіба дівчат. Таке відчувається найгостріше. Цього року обидва святкуватимуть у Франківську — спершу з сім’ями, а потім і з побратимами.
«З хлопцями маємо групи у Facebook та Viber, час від часу зустрічаємося, а з франківськими — ледь не щодня. Ми вже більше, ніж родичі, розуміємо один одного з півслова, і це спілкування допомагає адаптуватися тут, — каже Василь. — Вже 1,5 роки минуло, але феєрверків чути не можу. Там не боїшся цього, навпаки — чекаєш, навіть спати спокійніше, коли гупає. А коли тиша, то знаєш, що за нею прийде обстріл. Тут терпимо, але все одно дратує. Навіть коли грім, чи інший гучний звук, одразу смикаєшся».
Comments are closed.