Іван Палій народився й виріс у селі Старі Кривотули, на Тисменниччині. В 16 років поїхав за кордон, спочатку працював у Чехії, потім в Англії. Але завжди казав, як тільки стане повнолітнім, повернеться додому і піде на війну. Іван був упертим, відмовити його не зміг ніхто. Останньою краплею для хлопця став ракетний удар по «Охматдиту». Він приїхав з Лондона і підписав контракт з Третьою штурмовою бригадою. Загинув 26 січня 2025 року на Луганщині.
Завжди на його боці
Між нами різниця у 4,5 роки, – починає свою розповідь про брата Василина Василюк. – Він, як молодший, завжди ходив за мною. Я злилася. А коли він виріс, то вже я просилася, щоб взяв мене з собою гуляти. Ми були дуже близькі, всюди разом. Так, бувало, що ми сварилися, билися, мамі одне одного здавали – але в дитинстві це, певно, є з усіма. А коли подорослішали, зрозуміли, що ми один одному не суперники, ми брат з сестрою, нам треба триматися разом.
Дівчина каже, не було такого, щоб вона в чомусь братові відмовила – чи коли він був удома, чи коли вже воював. Якщо Іван щось просив, то лишала усе і йшла виконувати його прохання. Придушуючи власний страх за брата, вона завжди була на його боці – до кінця.
Іван закінчив школу в рідному селі, вчився там до 9 класу. А потім пішов вчитися в Отинію – на кухаря. У 16 років вирішив їхати за кордон. Сказав, що треба вже самому заробляти й ні від кого не залежати.
Тоді їхав його хресний і він якось з ним домовився, що, може, там буде для нього якась робота, – пригадує Василина. – Тож від 16 років працював у Чехії. Вже мав свої гроші, був самостійний, міг собі купити те, що хотів. Він у нас дуже любив вдягатися, для нього було страшно важливо, як він виглядає.
«А потім приїду і що скажу?!»
І все наче було спокійно, але була в Івана одна тема, якої він вперто тримався. Казав, коли стане повнолітнім, то піде воювати.
У нас мамин брат воює, татовий брат воює, і ще коли почалася повномасштабка, то Іван казав, якби мені було достатньо років, я би також туди пішов, – розказує Василина. – І це він говорив постійно. Але його ніхто не сприймав всерйоз. Навіть я не сприймала всерйоз до останнього.
У 17 років Іван переїхав до Лондона, там уже багато років живе і працює його бабуся. До сина поїхала і мама, не так, щоб заробити, а більше, щоб приглянути за ним. Час від часу вони приїздили додому.
Читайте: Вони загинули за Україну. Старший солдат Володимир Синьків
І от, коли він був вдома востаннє, то сказав, надовго не прощаємось, що скоро приїде і піде воювати, – розказує Василина. – Я просила, аби не говорив дурниць. Але він не хотів того чути, злився і не розмовляв зі мною. А мені було важливо, щоб він зі мною говорив. Я старалася зіграти на два фронти. Мама дзвонить плаче, що він знову своє говорить. Я її заспокоюю. Іван дзвонить і каже, що мама на нього кричить – і я заспокоюю вже його. Це було дуже важко – заспокоїти маму й не зіпсувати стосунки з братом. Я завжди казала, що навіть якщо він туди піде, то треба його в цьому підтримати. Бо він сказав, якщо ви мене не підтримаєте, я не буду до вас навіть дзвонити.
Сестра каже, як мама й решта сім’ї не вмовляли Івана, нічого не могло змінити його рішення.
А коли був прильот на «Охматдит», його просто збомбило, – говорить Василина. – Він сказав: як діти будуть гинути, а я буду сидіти закордоном?! А потім приїду і що скажу? Дякую, хлопці, що ви мене захищали?.
Позивний «Вояж»
Влітку минулого року Іван повернувся в Україну. Летів літаком до Польщі, бо там ще хотів побачитися з друзями. Звідти взяв квитки на Львів. Там зразу пішов у ТЦК і підписав контракт з Третьою штурмовою бригадою.
Коли він приїхав зі Львова, то вже й не хотів дуже з нами говорити, щось розказувати, – пригадує Василина. – Просив маму підписати документи, бо десь ще треба було підпис батьків. Мама казала, що не буде підписувати. Він ходив за мною, мовляв, ти знаєш мамин підпис, підпиши мені. Ніхто ті документи не хотів йому підписати і він сам підписав.
Вже зараз в родині згадують, що Іван з тими документами просто спав. Боявся, що хтось їх забере.
Мені здається, в ті дні він жив тим контрактом, марив, щоб туди піти, скуповував все, що туди треба, – каже Василина. – Я так дивилася на нього, ніби і головою кивала, але в душі думала, ну куди ти йдеш, ну що ти там будеш робити?.
Чому брат вибрав саме Третю штурмову? Бо казав, якщо вже іде, то хоче воювати.
Читайте: Вони загинули за Україну. Старший солдат Олег Гринішак
І він просто жив їхніми відео у соцмережах та на ютубі. Його аж трусило, він казав – я теж там буду, я теж буду це робити. В нього постійно розмова була про цю бригаду. Це все, що його цікавило.
Перша підготовка була на Львівщині, там хлопець знайшов друзів, з якими потім служив. Далі – навчання на Київщині. А потім вони поїхали в Ізюм.
Василина пригадує, як переживала, коли брат вийшов на перше бойове завдання. Тоді попередив, що не буде на зв’язку 10 днів. Вона просила якісь номери побратимів. Іван відповів, що нічого їй не треба, а якщо щось станеться, то їх повідомлять.
І перший раз, як він вийшов, подзвонив мені о 5 ранку, весь чорний від окопних свічок, лиш зуби біліли в усмішці. В нього тоді такий запал був, таке завзяття, – згадує Василина.
Кожен вихід, кожен дзвінок з невідомого номера – в сім’ї переживали. Але, як каже нині Василина, ніколи не могли уявити, що з Іваном станеться щось погане.
Він везунчик був по житті, – говорить вона. – Такий шустрий, веселий, всюди його завжди було багато. Йому навіть на навчаннях дали позивний «Шустрий». Але коли він прийшов у бригаду, там вже був хлопець з таким позивним. То йому дали позивний «Вояж» – подорожуючий.
Чекали у відпустку
В кінці січня Івана чекали додому – у відпустку. У Василининої дочки Єви мав бути день народження, Іван був її хресним. І його товаришка по службі по секрету сказала Василині, що в Івана написаний рапорт на відпустку на 26 січня. Він мусив приїхати на день народження і вже скликав у гості всіх друзів і знайомих.
В нас тоді ще мамин брат приїхав у відпустку, ми сиділи вдома, говорили, що щось Іван довго не виходить на зв’язок, – каже дівчина. – Дядько заспокоював, що самі ж розумієте, то війна, сказали, що йдуть на 10 днів, а виходить більше.
Василина ж була впевнена і всім казала, що Іван готує сюрприз, приїде випадково, аби всі здивувалися.
Пам’ятаю, в той день я поїхала до Франківська у справах і тут пише Івана друг, чи є від нього якась звістка, бо по селі вже починають говорити, – каже Василина. – Я питаю, що саме. Відповів, що навіть не хоче повторювати. Сказав, щоб я спитала в Іванового побратима Макара, може, той щось знає.
З цим хлопцем Іван був від початку на службі, але той втратив ногу і був в госпіталі. Василина написала: як справи і чи не чув нічого про Ваню. Той перепитав – хто це пише?
Я написала: «Це сестра «Вояжа». І приходить відповідь: «Бля, «Вояж» – двохсотий. Вибачай», – каже Василина. – Я прочитала це повідомлення, стою посеред міста, люди ходять, а я не знаю, що робити, куди бігти….
Мамі дзвонити боялася, набрала тата. По його вигуку і мама зрозуміла, що щось сталося.
Василина на таксі поїхала додому, дуже переживала за маму. По дорозі дзвонила всім, кому могла. Хотіла, аби її переконали, що цього бути не може. Виявилося, що все село уже знало. Десь там в когось родичі служили в Ізюмі, новину передали і вже всі про це говорили.
Читайте: Вони загинули за Україну. Тарас Стахів
Те, чого я найбільше боялася, сталося, – каже Василина.
Того ж дня до хати прийшов сільський голова з військовим, принесли офіційне сповіщення.
Найкращий похорон
Коли Івана привезли додому, мама сказала, що хотіла б робити йому весілля, але зробить йому найкращий похорон, бо більше нічого для нього не зможе зробити, – розказує Василина. – І вона називала той похорон – «його свято». Ми перед тим накупили багато живих квітів, щоб у нього все було найкраще.
Прийшло дуже багато молоді, бо Івана всі знали, в нього були друзі в кожному селі. Товаришка по службі розповіла, що Іван з побратимами, як кудись ішли разом, то співали «Гуцулку Ксеню» і казали, якщо з кимось з них щось станеться, то хотіли б, аби її співали на похороні.
І ми попросили, щоб на цвинтарі включили цю пісню, – каже Василина. – Ми співали. Слова тої пісні виривалися через сльози, через біль, ми змогли співати, бо ми знали – це його бажання.
Після похорону сестра з друзями взялися збирати підписи під петицією про присвоєння Івану звання Героя України.
Це було як священний обов’язок для кожного з нас. Кожен з нас жив цими підписами. Це було дуже важко. І навіть зараз, коли ми назбирали, не так легко чогось добитися, – каже Василина. – Але ми знаємо, що хоча б щось ми змогли зробити для нього. Ми б собі не пробачили, якби не зробили те, що мусимо.
Після похорону залишився ще один незакритий момент – сім’ї, а особливо мамі було важливо знати, за яких обставин загинув Іван. На той час не було людини, яка могла б їм розповісти.
І коли стали збирати підписи, публікували багато відео в соцмережах про Івана. Тоді в коментарях відгукнулися люди, які були з хлопцем в день його загибелі.
Читайте: Вони загинули за Україну. Солдат Дмитро Солошин
Знайшовся військовий медик, який розказав від яких травм він загинув. І вже десь як минуло 40 днів, написав хлопець, який був з Ванею на позиції, – каже Василина. – Він розповів, що 25 числа вони відбили позиції. А 26-го, десь в годині першій, двоє їхніх побратимів пішли по їжу і воду. Були скиди з дронів, хлопців поранило, передали по рації: «ми трьохсоті». І перший, хто біг їх рятувати, то був Ваня. Він передав по рації, що біжить. А потім був скид з дрона – прямо на нього.
Авторка: Женя Ступ’як
Comments are closed.