Харків’янин Артем Редя завжди був небайдужий до долі України, тож до армії пішов ще у 2014 році. Згодом перевівся до «Азову», командував ротою оперативного призначення.
Лейтенант Артем Редя захищав Маріуполь і загинув у квітні 2022 року. Його дружина Альона Тиха зараз мешкає в Івано-Франківську й береже пам’ять про чоловіка, пише Репортер.
«Це моя людина»
Артем Редя виріс у Харкові, здобув дві освіти – економічну та юридичну, завжди цікавився історією, читав багато історичної літератури. У 2014 році був у Києві на Майдані, потім підписав контракт з ротою спецпризначення «Східний корпус». У 2017 році перевівся в «Азов».
Читайте: Вони загинули за Україну. Старший сержант Олег Осадчий
Ми з Артемом познайомилися через три дні після того, як він переїхав у Маріуполь, – розповідає Альона Тиха. – Артем був такий молодий, гарний, у військовій формі. На перше побачення прийшов з трояндами. Для нас обох це було кохання з першого погляду. Ми після того майже не розлучалися. Він освідчився на березі моря й так зненацька, що я вирішила одразу не відповідати. Але вже тоді знала, що це моя людина і я хочу за нього заміж.
Альона з Артемом одружилися у 2018 році. Весь час, коли він не був на службі, намагалися проводити разом. Мешкали у Маріуполі – Артем, Альона та її дорослий син Максим. Чоловік багато розповідав про історію України, про речі, які не були широко відомі на сході країни.
Ми дуже кохали одне одного. Навіть його друзі бачили, що він дуже кохав дружину, це було по-справжньому, – каже Альона. – Артем був добрий, ніжний, дуже розумний. Щонеділі – бо по суботах він працював – у нас був сімейний день, ми його проводили тільки удвох. Артем дуже любив готувати. За ці п’ять років ми навіть не сварилися: у нас були такі глибокі, дорослі стосунки. Я згадую той час із вдячністю.
Страшні вибухи все ближче
Артем починав в «Азові» з командира мінометного розрахунку, а вже у 2022 році командував ротою. Напередодні вторгнення точно знав, що великої війни не уникнути.
Ми часто обговорювали цю тему, Артем знав, що буде війна, йому було добре відомо, наскільки росія – підла країна, – каже Альона Тиха. – «Азов» готувався до війни. Але Маріуполь не був готовий, у нас не було навіть бомбосховищ і системи оповіщення.
Зранку 24 лютого Артем зателефонував дружині з військової бази, повідомив, що почалася війна й порадив виїжджати з міста. Але Альона відмовилася – хотіла бути поруч.
Читайте: «Віримо, що повернемось додому». Як у Франківську центр «ЯМаріуполь» допомагає своїм
А далі їй довелося пережити жахливі тижні в оточеному місті.
Були постійні килимові бомбардування, коли квартал за кварталом зносили з лиця землі, – пригадує вона. – Пам’ятаю страшні вибухи все ближче до нашого будинку. Спочатку ми були вдома з сином, але на початку березня уже не було світла, води, газу зв’язку, магазини не працювали, неможливо було додзвонитися до швидкої чи поліції. Місто залишили напризволяще. По воду ми намагалися ходити до джерела, а на вулицях лежали тіла людей.
Тим часом Артем Редя разом із побратимами обороняв місто. З дружиною майже не бачився.
Пам’ятаю, 3 березня у наш будинок влучили «градом», але снаряд не розірвався. Це врятувало нам життя. Але тоді вирішили шукати укриття, – розповідає Альона. – Ми прийшли у спорткомплекс «Іллічівець», який був неподалік. Там уже перебували десь 100 людей. Був мороз, дуже холодно. Ми там пробули десь 2-3 тижні. Бракувало і води, і їжі. Люди у підвалах зранку їли одне печиво, а в обід – столову ложку каші.
Поміж тим, 12 березня, в Альони був день народження. Артем не міг пропустити таку дату. Вдома жінка залишила записку, де їх шукати. Тоді Артем приїхав у спорткомплекс, привіз їжу та шоколадку дружині. У той день вони бачилися востаннє.
Згодом, наприкінці березня, нарешті з’явилася можливість виїхати «зеленим коридором». Дорога була дуже важка, Альона з сином дісталися до Дніпра, там тимчасово осіли. З собою вивезли лише один рюкзак і песика.
А вже за кілька тижнів надійшла страшна звістка.
На жаль, 15 квітня під час прориву на «Азовсталь» їхню колону розбомбили рашисти, і БТР з моїм чоловіком впав у воду, – розповідає Альона. – Я бачила ці жахливі кадри, але до останнього сподівалася, можливо, вони врятувалися. Чоловік ще кілька місяців вважався зниклим безвісти. Але експертиза ДНК підтвердила загибель.
Треба відпустити
Артема поховали у рідному Харкові. Альона з сином два роки жила у Дніпрі, потім переїхала до Івано-Франківська.
Я дуже вдячна Франківській громаді, що тут приймають переселенців, допомагають, – каже Альона Тиха. – У першу чергу, дуже вдячна дівчатам, ГО «Родини загиблих захисників і захисниць Івано-Франківська», які відразу прийняли до себе і допомогли. Багато заходів проводять з їхньої ініціативи і це дуже допомагає таким, як ми – переселенцям, що втратили своє місто, дім, друзів. Допомагає і місцева влада. У Дніпрі такої підтримки ми не відчули.
Раніше ні Альона, ні Артем ніколи не були на заході України. Жінка каже, їй тут бракує моря, але місто гарне, затишне.
Банер з портретом Артема Реді зараз стоїть серед інших загиблих воїнів на стометрівці. За словами Альони, це дуже гріє душу – можливість принести квіти і навідати коханого.
Читайте: Вони загинули за Україну. Старший солдат Володимир Синьків
Два роки я не могла відпустити Артема, – каже жінка. – Ми поховали його, але у закритій труні, тож мені здавалося до останнього, що він живий. Але виходили хлопці з полону і казали, що його там нема. А цього року, перед Поминальною неділею, мені приснилося, що він підійшов до мене, обійняв, я відчула його тіло, запах. А потім повернувся і пішов. І я зрозуміла, що його нема. Тоді насправді мені стало легше, бо я розумію, що треба відпустити, хоч це дуже важко.
Уже два роки 22-річний син Альони боронить Україну у складі «Азову». Зараз він на Донеччині. Хлопець мріє помститися за вітчима і втрачений рідний дім.
Автор: Ольга Романська
Comments are closed.