Якби тридцять років тому мені сказали, що у 2020 році мене й далі оточуватиме дрімучий совок, я б не повірив. Я б сказав, що, може, той совок і здатний протриматися так довго у робітничій їдальні (у вигляді котлет з картопляним пюре й маринованими кабачками), але я планую перебувати у мистецьких тусовках.
Я був наївним. Ніде совковий сморід не тримається так незрушно, як у мистецьких колах. Де й досі, наче привиди, соваються неспокійні особи й пропагують щось актуальне з колгоспного репертуару брежнєвських часів. Де й далі тривають тарганячі перегони за копійчаними бонусами, що їх чиновники з самовдоволеним виразом на обличчі тицяють «тим вічно голодним мистцям», пише Володимир Єшкілєв у Репортері.
А ще час від часу до мене підскакують якісь альтернативно обдаровані, прости Господи, літератори і хитро запитують, чого це я так багато пишу. Аж по цілому роману на рік та ще якісь там сценарії, статті та есе.
Я тим літераторам пояснюю, що професійний письменник має працювати, щоб заробити собі на життя. А вони тупо не розуміють. Бо, як істинні совки, не вважають літературу професією. Для них письменник це такий собі любитель красного слова, який час від часу відривається від навчальної аудиторії (або від начальницького крісла), щоби натхненно накалякати «поетичну збірочку» сторінок на вісімдесят та видати її за власні гроші накладом під сто примірників. Бо, крім друзів і родичів, та поезія (проза, есеїстика) нікому не цікава.
А далі вбога уява «творчого совка» впирається у презентацію тієї збірочки в бібліотеці, де сидітимуть «поважні професори» у вишиванках (й чекатимуть обов’язкового фуршету) та в членство у спілці письменників, що передбачає наявність більш ніж двох подібних збірочок.
В Україні, на жаль, ніколи не було цехового підходу до літератури. Українські письменники за різних часів єдналися у колективи родинами, партійними осередками, кланами і зграями. Але не профспілками й не цехами.
Радянська спілка письменників, як і інші радянські творчі спілки, виникла за часи Сталіна як орган контролю за певною галуззю публічності. Теперішня НСПУ вже, дякувати Богу, нікого ідеологічно не контролює. Але й не працює як класична (не радянська «похоронно-преміальна») профспілка. Скажімо, я не знаю випадків, коли вона ставала на бік письменника у трудовій суперечці з видавцем. Або колективно – через публічні демарші – обстоювала правові засади для підвищення гонорарів своїм членам.
Більш широко: нині український літературний процес складають переважно люди, які не живуть з творчої праці. Які пишуть щось таке, що не може конкурувати на ринку. На одного професійного письменника у цьому процесі – хмари тих, кого свого часу назвали «інвалідами творчості».
Цим людям було і є за щастя просто надрукуватися. Ці люди заробляють викладацтвом, журналістикою, дрібним бізнесом і ще чимось. Часто-густо живуть на пенсію та додають до неї зібране з городу. Вони не профі, а любителі. А любителі не створюють цеху. Любительське середовище не поділяється на майстрів, підмайстрів та учнів. Воно формує лише «гуртки». Компліментарні осередки, де роздають нагороди за принципом «я тобі, а ти мені».
Природа не терпить порожнечі. Якщо якесь місце уможливлення не заповнюється належним смислом, то воно заповнюється підробками, фейками, симулякрами. А згодом на таке місце все одно приходить щось справжнє, але чуже. Зовсім чуже.
