Ну хто б 30 років тому міг подумати, що лівака-невдаху й безнадійного паризького алкаша Ґі Луїза Марію Венсана Ернеста Дебора у 2020 цитуватимуть як пророка. Що його «Суспільство спектаклю» публіцисти, журналісти й просто шахраї розтягнуть на куці цитати. Й що найчастіше цитуватимуть оце:
«В суспільствах, що досягли сучасного розвитку виробництва, усе життя проявлене як нагромадження спектаклів. Все, що колись відбувалося безпосередньо, нині віднесене до уявного і постановки. Реальність, яку раніше звично було розглядати частинами, тепер приходить до нас як певна цілісність, як особливий та самодіяльний псевдосвіт, доступний лише для нашого споглядання. Всі образи та маски сущого тепер зібралися в самобутню, наскрізь брехливу та попсову «реальність». Й цей Мегаспектакль, як конкретне заперечення життя, є самобутнім рухом неживого». Пише Володимир Єшкілєв у “Репортері“.
Сьогодні, коли ми вкотре опинилися на краю ночі, люди з «вищих поверхів» задаються питанням: цей новий вірус й це божевілля старих диктаторів, що це? Прорив реальності чи лише «вводна» від режисерів Мегаспектаклю. Життя чи «самобутній рух неживого»?
Від того, якою буде відповідь, багато чого залежить. Припустимо: нам пропонують трошки понервувати. Відчути вібрацію тих машин, що їх заховали за сценою. Якщо так, то гаплик навідає лише тих, кому у книзі доль (у книзі контролю) передбачено сконати від атипової пневмонії. Якщо ж реальна темрява прорвалася до грьобаної глядацької зали, то вірус – лише її перший доторк.
Жерці (активні мерці?), котрі обслуговують отой «самобутній рух неживого», переконують жителів «верхніх поверхів», що все, абсолютно все передбачено сценарієм. Що планувальники лише трохи прискорили розгорнення сюжету. Лише в межах технологічної необхідності. Що у підсумку тим, кого призначили бути «майбутнім», буде зручніше виносити зі сцени тих, кого призначили бути «минулим».
Але пізно ввечері давній знайомий скидає на смартфон дві таблички. Пропонує порівняти цифри у другій і п’ятій колонках. Ставить смайлик. Й денна очевидність розповзається як мокра серветка.
Зрештою, будь-яке явище, котре перебуває у процесі розгорнення, не варто розглядати як причинно-наслідкову однорідність. За першою лінією причин ховаються друга й третя. Але обговорюють, коментують лише першу лінію. Лише ту частину сцени, яка найближча до глядачів. А коли хтось починає ставити питання, його зупиняють: «Тобі того треба?».
Так виглядає, що «рух неживого» прискорили з необхідності. Старі схеми управління ситуацією перестають працювати одна за одною. Вони зручні, ті схеми, зручні й звичні. Але вони тепер не працюють. Щось мутне й не прораховане лізе з тієї темряви, яка за сценою. Лізе, кляте, й плутає карти.
Й усе було б простіше, якби виправленням ситуації займався один штаб. Але ні. Не один. Й навіть не три. Штаби розмножуються, як вірус, і кожен пупкін намагається вставити до сценарію свою репліку. Тому діалогу не виходить. Руйнуються домовленості. Починаються змагання ідіотів і конкурси на найдурнішу заяву. «Неживе» смикається і верещить.
А у глядацькій залі нічого не второпають. Себто, там і раніше ніц не розуміли. Але, принаймні, зачаровано-дисципліновано чекали на продовження Мегаспектаклю. А тепер не чекають, а також смикаються і верещать. Сцена й зала тотально зливаються у лихоманці з понаднормовим потовиділенням.
Себто справджується ще одне пророцтво Ґі Дебора: «Історичне мислення знищується настільки фундаментально, що сама історія, навіть у емпіричному вимірі, припиняє своє існування».
