Людям властиво відчувати історію як рух. Нам здається, що ми прямуємо з відбутого у можливе наче потяг. Котрий залишив станцію Найближче Минуле й невідворотно має прибути до станції Найближче Майбутнє. Нам також здається, що все людство їде у цьому потягу.
Насправді ж у майбутнє прямує багато «потягів», пише Володимир Єшкілєв у “Репортері”.
Є швидкі «експреси», а є тихохідні паротяги, які повзуть роздовбаними коліями. В одній країні люди можуть їхати у майбутнє з різною швидкістю.
Тому, заходячи до кав’ярні у середмісті, ви можете зустріти там пасажирів, які перебувають на різних історичних станціях. От за столиком біля вікна сидить дівчина, котра вже доїхала до ХХІ століття, а за протилежним перетирає щось компанія, яка ще не залишила станцію дев’яностих років століття минулого. А біля бару тихо п’ють каву гуманітарії, що ледь дісталися до кінця дев’ятнадцятого.
Й не має жодного значення, що у всіх перелічених в руках сучасні смартфони. Кожний бачить у своєму дисплеї лише свою станцію. Кожен готовий сприйняти та зрозуміти лише те, повз що вже проїхав його потяг.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про те, що замовчують
Так, напевне, й на всій планеті. Минуле сусідить з майбутнім, мешканці різних станцій спільно купують у магазинах, працюють пліч-о-пліч в офісах і навіть сплять в ліжку. Й не виникає великих проблем, якщо різниця у «внутрішньому часі» вимірюється роками і десятиліттями. Ну, хіба що люди посваряться через дизайн спальні або через голосування за учасника пісенного конкурсу.
Проблеми виникають тоді, коли в одній громаді опиняються мешканці різних епох. Коли людина, що застрягла на перегоні XVII століття, намагається керувати тими, хто вже проїхав станцію міленіуму. Або коли навколишнє середовище формують люди, для яких релігійні суперечки доби хрестових походів актуальніші за впровадження екологічних технологій.
Корені теперішнього карнавалу ненависті також ростуть звідти. Багатовікове панування в Україні одномірного мислення знову, вже вкотре, перечепилося за делеговане політиками божевілля. Й там, де критичний розум помічає лише копійчані фейки та картонні маски, мешканці станції Далеке Минуле бачать останній бій сил Світла з бісівським військом.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про день восьмий
Що залишається тим, хто не переймається страшилками чорного карнавалу? Є кілька стратегій долання неспокою. Перша передбачає терплячість і називається «запастися попкорном». Для другої необхідно мати великі кишені, щоб там можна було скрутити дулі. Можна також гратися з жертвами делегованого божевілля у стилі «так, так, звичайно» й отримувати сумнівну насолоду від розмов про те, скільки хвостів в тієї чорної кішки, котрої немає у темній кімнаті.
Зрештою, найбільша радість у тому, що чорний карнавал не триватиме довго. Його запущено лише заради того, щоби освіжити старі набридлі рила, що їх ніяк не вдається відтягнути від корита. Як тільки веремія навколо того корита вщухне, балаган закриється, а музики підуть бухати.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про навчених
Учорашні найзліші вороги сядуть разом пити пиво й розповідати політичні анекдоти. Штабні з різних блоків зустрінуться на днюхах спільних коханок, сльозливо обнімуться та заспівають: «Ми желаєм щастя вам, щастя в етом мірє бальшом…». А потім усі поїдуть туди, де ХХІ століття не треба захищати від століття XVII-го.
Проте на пограбованій ображеній землі залишаться мешканці станції Далеке Минуле й делеговане їм божевілля. Добре, якщо їх попустить й вони розбредуться парафіями сперечатися про канонічність. А якщо ні?
