Уже рік коломиянка Олена Федосюк займається реабілітацією ветеранів у басейні. Каже, вода все вирівнює. У воді легше сприймати біль, можна більше розслабитися й зробити вправи, які у спортзалі будуть надто важкими.
Тренерською роботою пані Олена займається уже три роки, відколи її син пішов на фронт. Попросив взяти його учнів, а рік тому вона додала ще й реабілітацію військових. Каже, тепер це її місія – аби хлопці мали можливість на якісне життя після поранень, пише Репортер.
Басейн дає багато
У басейн приходять з різними пораненнями – від фізичних до ментальних, – говорить Олена Федосюк. – Фізичні, починаючи з того, що у всіх проблеми з хребтом після бронежилетів. І нема різниці, чи це молодий хлопець, чи чоловік під 60. Усім треба розвантаження хребта і це те, що дає басейн. Далі – уражені кінцівки: ноги, руки, плечі. Усе це також можна відпрацьовувати у басейні.
Крім того, усі приходять з контузіями, то вода навіть і це вирівнює, дає хороший результат.
У пані Олени на занятті може бути і 10, і 20 ветеранів. А тренує вона одна. Домовилась з дирекцією басейну «Графіт», що їй виділяють дві доріжки на годину. Час підібрали такий, коли менше людей. До речі, басейн у Коломиї один. Міський закрили ще у 1997 році, а приватний «Графіт» відкрили наприкінці 2021-го.
За словами Олени Федосюк, у Коломиї з ветеранами масштабно займаються лише два тренери – вона та Юрій Фурик. Він тренер зі спортивної гімнастики, ветеран, який після важкого поранення втратив ногу. Попри все, він продовжує виховувати дітей-чемпіонів, а ще допомагає іншим ветеранам.
Ми навіть графік так складали, аби його хлопцям було добре, бо вони ходять і до мене, а мої – до нього, – говорить пані Олена. – У мене вівторок і четвер, а в нього – середа і п’ятниця.
Вода все вирівнює
Сьогодні у Федосюк на занятті троє хлопців з центру «Тепло крилатої душі» та троє з госпіталю. Пані Олена розказує, що перед ними ще був Іван – молодий хлопчина з Коломиї. Він після важкого поранення лежав рік і зараз намагається усе надолужити.
Він хоче займатися і це мені дуже подобається. Я дуже люблю, коли люди мотивовані, коли вони хочуть, – говорить Федосюк. – У Івана повністю атрофована рука, але як він пливе з одною рукою!
Розповідає і про Олександра. Чоловік саме у басейні виконує усі вправи. Дуже старається.
Саша воював з 2014 року, тож і у 2022 році пішов, – говорить тренерка. – Отримав поранення, лежав у львівському госпіталі й там ще стався інсульт. Я його в серпні минулого року вперше побачила, то він сидів у кріслі колісному й у памперсі. Його у басейн четверо людей затаскували. А за пару місяців він показав дуже гарні результати. Хто бажає працювати, то є результат – по Саші це видно.
Зараз чоловік самостійно може зайти та вийти з басейну. Він добре пливе на спині з допомогою одної руки, бо інша не працює.
Читайте також: Кубком «Петрос» завершилася школа інструкторів з олімпійського лука серед ветеранів (ФОТО)
Вода все вирівнює, – каже пані Олена. – У воді трошки легше сприймається біль, людина розслабляється. Те, що ти не можеш зробити у спортзалі, то у воді зробиш. І це дає якесь піднесення, мовляв, Боже, я можу проплисти! Ми у воді навіть бігаємо, у кого які ноги. При тому всі сміються.
Син пишається мамою
Це була моя мрія чи місія. Не знаю, як пояснити, – говорить Олена Федосюк. – Мій син Іван працював реабілітологом у Коломийському госпіталі. З 2022 року він воює. І він також займався реабілітацією тут у басейні. Коли йшов, сказав: «Мамо, там в мене є дитинка з аутизмом і ще той, і той – візьми. Їх просто треба навчити плавати.
Отак все й почалося. Це були діти з інвалідністю, з особливими освітніми потребами. Пані Олена каже, за цей час через її руки пройшло десь 150 дітей. Вона навіть почала їздити зі своїми вихованцями на змагання й перемагати.
І завжди, каже, була думка, аби працювати з ветеранами. То якось пішла в госпіталь, у реабілітаційне відділення, де працював син, і просто сказала: «Давайте мені пару хлопців».
Хтось з тих хлопців один раз був у басейні, бо далі поїхав на фронт, хтось пару разів і пішов на ВЛК, – розказує тренерка. – Це такий конвеєр. Не було постійних людей. Але хлопці дякували навіть за той один раз, що у воді поплавали. Дуже багато хлопців у госпіталі не з нашого району, то один поплавав і каже: «У мене відчуття, ніби я вдома». Це багато значить.
Потім доєдналися ветерани з центру «Тепло крилатої душі», де вона працює проєктною менеджеркою. А далі доєдналися місцеві ветерани. До речі, аби бути ще ефективнішою, пані Олена навчається на факультету фізичного виховання та спорту в Херсонському університеті у Франківську.
Іван – син пані Олени – пишається, що мама зайнялась військовими. Він звідти знає, наскільки хлопцям потрібна така робота. За сина пані Олена розказує, що пройшов Соледар і Бахмут. Певний час виконував обов’язки начмеда, працював на евакуації й витягав хлопців. Сам теж мав поранення.
«Я поважаю кожного»
У Олени Федосюк займаються хлопці з усіх куточків України. Її не цікавить, чи мають вони УБД, чи ні.
Якщо ти військовий, то ти вже заслуговуєш повагу, неважливо, чи є в тебе якийсь документ, – говорить пані Олена. – У мене нема ні страху, ні обмежень, ні упереджень, як спілкуватися з хлопцями. Повірте, в мене їх буває 20, то й гавкну, коли треба. Прибиральниця вже сміється, що вони тоді в мене як каченята плавають.
З новачками, каже, завжди складно, а хлопці, які ходять регулярно, вже знають її порядок. Програми однакової нема, бо усі приходять з різними травмами, тож тренерка підбирає вправи під кожного окремо.
У мене були і майстри спорту з інших видів. Такі спершу з понтами, але потім приземляються, бо розуміють, що я даю вправи такі, які їм допоможуть, – говорить Федосюк. – Бачу, що маю в них довіру. Я сувора, вимоглива, але поважаю кожного, стараюся їх мотивувати.
За словами пані Олени, вона ніколи не лізе до них з розмовами. Єдине, що її цікавить – як звати та звідки.
Вони, як хочуть, самі починають говорити. Але мене тішить, що вони між собою спілкуються, – усміхається тренерка.
Розказує про військового строковика Олександра з Коломиї. Його відправили на кордон ловити ухилянтів. Каже, строковики там по два тижні у снігах по шию сиділи. Коли Олександр прийшов у басейн, то ледве стояв на ногах.
Він чотири роки відслужив, УБД нема, нічого нема, – каже Федосюк. – Не хотів спершу сюди йти, заледве вмовили. Зразу не говорив. Вони всі, як тільки приходять, стороняться, але потім «розмокають». Потім він сюди летів, бо серед своїх. Друзів нема, нема з ким говорити. Знаю, як мій син приїжджає з фронту. Ну, нема вже з ким поговорити. Ті за кордон повтікали, ті не розуміють. А коли ветерани кучкуються, вони цього хочуть спілкування, того гумору свого, чорного. До речі, той Саша зараз пішов на війну.
Діти заряджають
А 12 червня Олена Федосюк вперше за 30 років організувала в Коломиї чемпіонат міста з плавання. Зробила інтегрований формат, виступали команда ветеранів і команда дітей. Згадує, що дуже переживала, адже за два тижні до змагань зголосилися лише п’ятеро хлопців, але потім стало 25.
Для багатьох ветеранів це був ще такий психологічний момент зі сприйняття себе, – пояснює Олена Федосюк. – Бо це ж треба перед людьми, перед дітьми роздягнутися, стрибнути. Треба вийти із зони комфорту, де ти сидів у своїй шкаралупі, а тут ти вже на загал. Але я бачила на змаганнях, що хлопці були задоволені. От, власне, для цього і потрібен спорт. Не для якихось високих досягнень, хоч воно хочеться. А, власне, аби було оце ком’юніті, аби хлопці розуміли, що можна не лише заливати якісь свої переживання та якісь свої стани, а можна прийти й отримати адреналін тут. Що можна мати ще якесь життя поміж того, можна змагатися, можна якось розказувати про себе.
Тренерка зробила такі спільні змагання з дітьми спеціально. Каже, важливо, аби діти теж бачили ветеранів.
Нехай вони бачать, що той дядько без ноги, що вони всі з милицями, що на них живого місця нема, вони всі погепані, – говорить Олена Федосюк. – Ще я дуже хотіла, аби діти шеренгою пройшли і кожен подякував їм. Хлопцям це сподобалося, вони мають відчувати себе потрібними. Хлопці не хочуть бачити владу, не хочуть бачити пафосу, а от діти – це інше. Від дітей вони якось трошечки заряджаються. А діти нехай привчаються. Так само своїх дітей з інклюзії я також вожу в такі змагання.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.