У Городенці вже кілька місяців п’ятеро ветеранів після мінно-вибухових травм відвідують заняття з танців у відділенні фізичної та реабілітаційної медицини місцевої лікарні. Чоловіки, які до того не танцювали, знайшли тут не лише ще один спосіб реабілітації, а й щиру спільноту. Тепер прагнуть, аби про їхній досвід дізналися інші. Бо кажуть, саме через танець зрозуміли, що можуть значно більше, ніж могли уявити.
Як замість монотонних вправ ветерани взялися за танцювальні рухи та чому танець допомагає повертатись у цивільне життя, розповідає Репортер.
Режим, спільнота і трохи спонтанності
У більшості бійців, які проходять через це відділення, слово «танці» спочатку викликало хіба скептичну посмішку. Ветеран із Городенки Олександр Кучірка до війни працював в управлінні праці та соцзахисту населення, а потім потрапив під скорочення. А далі була війна, поранення, ампутація.
Я раніше не танцював взагалі. Але тут просто прекрасний колектив. Побратими, працівники центру – всі помагають, – каже Олександр. – Отак танцювати – це, може, навіть краще, ніж на тренажері їхати. Бо це і фізичне навантаження, і вивчення рухів. А ще є постійна партнерка, яка не дає розслабитись. Думаю, тут так у кожного.
Для ветеранів ці заняття далекі від розваг. Це регулярна праця. Тренуються близько години двічі на тиждень – і це неабияке навантаження для людей на протезах.
Але тут справа не лише у фізичних вправах. Головне – обстановка, спільнота, спілкування з персоналом, який підтримує і дає натхнення, – говорить Олександр Кучірка. – Бо вдома – це вдома. А коли є режим, коли ти мусиш вийти з хати, бо тебе чекають – це все міняє.
Поруч – ветеран Володимир Бойчук, боєць 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Лікувався по всій країні – Київ, Івано-Франківськ, Городенка. Зізнається, що «погодився на авантюру з танцями спонтанно, навіть не усвідомлюючи всіх наслідків».
Говорити на камеру чи публічно виступати для нього – ще той стрес, але в танці все змінюється. На запитання, що б він порадив побратимам, які бояться або думають, що танці – це точно не для них, Володимир відповідає: «Кожен може спробувати. Танці – це теж активність. Головне – пробувати».
«Тут мене навчили ходити»
Авторкою та «двигуном» цієї ідеї стала Надія Сидорак. Вона працює у Городенківській лікарні психологинею та фахівчинею із супроводу ветеранів. До медицини Надія керувала танцювальним колективом у селі Рашків. Два роки роботи з ветеранами підказали їй, що класичних методів психотерапії часом замало.
Як психолог, я спілкуюся з ветеранами щодня. У кожного з них свої випробування, кожен втратив шматочок здоров’я. Мені хотілося не просто проводити терапію чи говорити в кабінеті. Мені хотілося, щоб вони відчули живі емоції, щоб до них повернувся сенс життя. Хотілося запалити в них ту іскринку, щоби вони стали впевненими в собі, налагодили той ритм життя, який був у них до війни, до поранення, – говорить Надія Сидорак.
Ідея поєднати психологію та хореографію виникла інтуїтивно. Надія запропонувала записати танець на відео своєму односельцю Оресту Борису, який повернувся з фронту. Той погодився, але поставив умову, що на сцені виступати не буде.
Орест, як і Володимир Бойчук, служив у коломийській 10 бригаді. У червні 2022 року отримав поранення. Спершу було лікування у Дніпрі, Франківську. Реабілітацію проходив у Городенці.
Дівчата тут мною займались, стали мені, як сестри. Тут мене навчили ходити. І весь відділ став мені – як рідний, – каже Орест Борис.
Тож коли йому запропонували танцювати, то просто довірився. А згодом за його прикладом вдалося долучити й інших ветеранів.
Як залітають у мережі
Орест з Надією поставили і зняли на відео танець на пісню «Люди-титани». Надія виклала його в соцмережі. Каже, щоб інші поранені бійці побачили, що життя після ампутації не зупиняється, можна радіти, співати, рухатись. Результат перевершив усі очікування – відео стало вірусним і набрало понад 1,6 млн переглядів.
Надія запропонувала іншим військовим, які перебували на стаціонарі, створити спільний танець. Хлопці, надихнувшись прикладом Ореста, погодилися. Так виникла ідея танцювальних репетицій для ветеранів на базі реабілітаційного відділення.
Військові проходять у нас реабілітацію і йдуть. А ветерани можуть приїздити до нас щотижня. Вони приїжджають щовівторка та щочетверга і ми з ними займаємося. І дякуємо адміністрації лікарні за підтримку наших ініціатив, – говорить Надія Сидорак.
Наприклад, ще один учасник колективу, ветеран Михайло Мороз їздить до Городенки на тренування із села Семенівка. А ще – добирається до Франківська для тренувань з ампфутбольною командою «Бартка». Там він голкіпер.
Михайло воював з квітня 2022 року. Служив у стрілецькому батальйоні, потім у десантно-штурмовому полку. Поранення отримав у липні 2023 року. Каже, реабілітація у Городенці проходила добре. Тож коли дівчата запросили танцювати, погодився, бо колектив гарний: «Подобається. Можна танцювати».
У постановці танців цілком довіряє Надії Сидорак. «Вона краще знає, як треба. Як каже, так і робимо», – усміхається Михайло.
Коли в лікарні відкривали оновлене реабілітаційне відділення, ветерани підготували танець й на відкриття. Та й сам Орест Борис, який колись категорично відмовлявся робити щось на публіку, нині жартує: «Нам треба їхати виступати за кордон!».
Сьогодні відділення завантажене на понад 100%, у спеціальному зошиті – черга: люди після інсультів, важких ДТП, військові після ампутацій з різних куточків України. Пацієнти кажуть, рівень реабілітації в Городенці нічим не поступається великим містам, але найбільший плюс – вона поруч.
Титани танцюють системно, двічі на тиждень – щовівторка та щочетверга.
Авторка: Ольга Суровська
