Михайло Рудяк та Микола Лозинський з різних селищ Прикарпаття і до війни знайомі не були. Зараз вони побратими та найкращі друзі. Обоє працюють на медевакуації у 453 окремому батальйоні 141 бригади. Виносять з поля бою поранених і загиблих.
З ними «Репортер» познайомився у Богородчанах, біля волонтерського штабу ГО «Народна Самооборона» Спілка Волонтерів Богородчанщини». Хлопці якраз допомагали вантажити все необхідне на фронті. І зранку у колоні з волонтерами також поверталися на схід.
Обоє воюють у 453 окремому батальйоні 141 бригади. Михайла мобілізували у червні, а Миколу – у серпні минулого року. Обоє працюють на медевакуації. Кажуть, це була їхня перша відпустка за півтора року. Мали 15 днів на відпочинок.
Ти приходиш додому і не знаєш що робити. Так, воно звучить якось грубо, але ти почуваєшся, як не у своєму місті, – говорить Михайло Рудяк. – А тільки звик, щойно нарешті зрозумів, що ти вдома, як вже треба повертатися.
На фронт військові їхали своїм відремонтованим бусом. Волонтери допомогли перевезти його на Прикарпаття, відремонтувати, тож зараз хлопці поїхали ним на схід.
З богородчанськими волонтерами, з їхнім керівником Михайлом Михайловичем, ми давно співпрацюємо, – говорить Микола Лозинський. – Багато нам помагають. Було так, що ми у п’ятницю ввечері заїхали, а в суботу у нас вже були волонтери з Богородчан і привезли нам і матраци, і все, що треба для облаштування.
До речі, у Миколи позивний – «Рішало». Сміється, мовляв, не через те, що у волонтерів щось «рішає». Такий позивний йому дав командир. А у Михайла псевдо – «Тихий», бо, мовляв, слова з нього витягти не можна.
«Ви запитайте про «Золотий Хрест», – просить волонтер, який переносить коробки зі складу в бус.
Микола Лозинський відмахується, закурює цигарку. Каже, «нагорода – це не так важливо».
Я вам розкажу, за що, – говорить «Тихий». – Микола виніс п’ять поранених і одного загиблого. А нести треба було з п’ять кілометрів до дороги.
За словами Лозинського, найтяжче було перший раз. Другий раз вже знаєш, яку відстань маєш подолати.
Чесно, якось в той момент не задумуєшся і просто несеш, – говорить Михайло Рудяк. – Аж потім усвідомлюєш, скільки ти пройшов. Зразу не відчуваєш, у тебе одна ціль – йти й нести. По рації кажуть: «Вам ще не цілий кілометр лишився». А потім зайшли до дружнього підрозділу, а вони кажуть – та вам ще 4 кілометри.
Михайло з Миколою переважно в групі разом. Військові працюють на першому плечі евакуації, тобто виносять поранених безпосередньо з поля бою. Там, де ходять хлопці, ніщо не може заїхати, бо одразу розбивають.
До позицій ворога може бути близько кілометра. Кажуть, мінометний обстріл не такий страшний, як дрони. А їх у ворога багато. Дрони зависають над тобою і чекають…
Авторка: Світлана Лелик
