Тарас Стрілецький приїздить на синій машині з данськими номерами. Праворуч на дверці наклеєний польський прапор, а на лівій – український. Виходь з машини й стрибає на одній нозі до багажника, аби дістати милиці.
У 2019 році Тарас потрапив у ДТП. Ліва нога ампутована вище коліна. Але це не заважає йому переганяти машини з-за кордону для військових, привозити гуманітарну допомогу та евакуйовувати людей із зони бойових дій, пише Репортер.
15 емоційних хвилин
Після повномасштабного вторгнення Тарас, як і більшість, шукав, де може бути корисним. Написав кілька оголошень у соцмережах, що може їздити й помагати з евакуацією людей.
Перша поїздка була вже 28 лютого – на Київ. Далі одразу й друга. Її добре пам’ятає, бо потрапили під обстріл на Київщині. Перевозив двох жінок і чотирьох дітей.
Виїжджали полем. Нам ще й машина зламалась, але поремонтував і якось доїхали до Львова, – пригадує Тарас. – На щастя, діти нічого не зрозуміли, але мами, коли ми стали на заправці, то просто обійняли мене, і ми усі троє стояли мовчки десь 15 хвилин. Це було дуже емоційно.
Далі Стрілецький почав співпрацювати з польськими волонтерами, адже вони приїздили до Львова автобусами та забирали біженців далі. Також возив людей через кордон, а звідти на український бік – гуманітарну допомогу. Возив допомогу й далі – у міста й села, де були бої.
За цей час Тарас з допомогою волонтерів вивіз десь 350 людей. Це все діти, жінки, пенсіонери, люди з інвалідністю. Возив своєю машиною, а також автобусами, які надавали польські благодійники.
Практично з усіма, кого вивозив, і досі підтримує зв’язок. Каже, люди, які вже влаштувалися за кордоном, знайшли житло, роботу, тепер включаються у волонтерство, аби звідти допомагати Україні.
Читайте: Самокати усюди. Які для них правила та як ними користуватись у Франківську
Десь 30% тих людей, кого ми вивозили, залишилися в Україні, – говорить Тарас. – Багато з них у Франківську. Це харківські, вони також включилися в роботу і сильно допомагають. Зараз одні одним помагаємо, хоча спочатку це було тільки з одного боку.
Бо це їхнє все
Скільки вже було поїздок, каже, навіть не рахує. За цей час познайомився з багатьма волонтерами. От, з львів’янином Олексієм Петровим. Молодий чоловік якраз приїхав до Франківська. Він співпрацює з польською благодійною організацією «Kordon» і разом з Тарасом та іншими водіями-волонтерами возять гуманітарну допомогу на Харків, Дніпро, Миколаївщину, Суми, Чернігів.
Таких водіїв є багато. Тарас каже, що вже має свою базу водіїв по Франківську, Житомиру. Кропивницькому. Десь 25 людей, серед них і жінки. Усі готові у будь-який момент сісти за кермо, бо запитів є багато.
Розказує, що на Сумщині, Харківщині ще залишається багато людей, особливо стареньких.
І часто ти не можеш їх переконати виїхати, бо їхнє життя їм важливіше на тому місці, де вони родилися, – говорить Стрілецький. – Ми просили особисто і через тих людей, з якими співпрацюємо, тобто з місцевими волонтерами. Ніяк. От, село Засілля на Миколаївщині. Там кожні три години бомбили. І люди це переживають, гасять ті пожежі. Вцілілих будинків – одиниці. Коли ми там були, то 90 людей ще лишалося. Зараз, думаю, ще менше. Недавно місцевий волонтер Віктор дзвонив, що є четверо загиблих.
За словами волонтерів, багато лишаються і через тварин. От, була людина. яка десять собак доглядала. Поїхати з ними не може, а кинути їх совість не дозволяє. Бабусі лишаються з коровами, бо це їхнє все.
От, вони й привозять їм різну допомогу. Співпрацюють з місцевими волонтерами, ті дають запити, що й куди конкретно потрібно.
Зрозуміли, чому вони тут
Волонтери кажуть, що допомоги потребують громади, що біля фронту, – Дніпропетровська область, Миколаївщина. Тут є багато осередків переселенців і теж потрібно просто все.
От, одна громада у Дніпропетровській області з населенням 4 000 людей прийняла у себе 2800 переселенців з Донеччини, – розказує Олексій Петров. – Вони живуть у школі, у приватних будинках. Їм також потрібна допомога – і їсти, і одягнутися, і ліжка, і дитячі візочки. І це все дістається зі світу по нитці.
Читайте також: Скромні герої другої лінії. Історії бійців коломийської «десятки»
Тому часто такі поїздки виглядають так, що у великому пасажирському автобусі на 40 людей туди на кріслах везуть допомогу, а звідти – людей, хто погоджується виїхати.
З нами їхали волонтери звідусіль, з різних куточків України та світу – німці, французи, італійці, поляки, чехи, – кажуть чоловіки. – Одного разу з Сумщини до Львова перевозили 30 дітей. І підсіли два американські військові. Їм треба було у Львові владнати щось з документами. І вони цілу дорогу гралися з тими дітьми, роздавали солодощі. По дорозі стрілило колесо, і діти налякалися, що це обстріл. Ті військові їх заспокоювали. Потім вони нам сказали, що ще більше зрозуміли, для чого вони тут, в Україні. В одного п’ятеро дітей, у другого – троє.
Крім цивільних, Тарас возить допомогу і для військових. Каже, багато його друзів, з якими він свого часу служив, зараз воюють. Він привозить їм усе, що треба.
Багато помагають друзі з усього світу. Постійно на зв’язку, питають, що треба, – з Польщі, з Мексики активно помагають.
Зараз Стрілецький хоче зареєструвати громадську організацію, аби робити ще більше.
У нас є довіра від польських і німецьких волонтерів, є контакти від шведів, але вони хочуть мати впевненість, – каже Стрілецький. – Вони пересилають до нас інші організації, які, може, не так довіряють, як вони. І тим новим треба підтвердження. Хочемо робити окремо логістику по військових, що треба конкретно хлопцям, шукати та привозити.
Авторка: Світлана Лелик
