Образити або тригернути – страх, через який цивільні можуть уникати спілкування з військовими та ветеранами. Це одне зі спостережень Андрія Фармуги – двічі ветерана, координатора ветеранських проєктів платформи “Тепле місто”. Андрій проводить зустрічі з військовими та ветеранами за принципом “рівний-рівному”. А недавно долучився й до роботи з цивільними, аби допомогти їм зрозуміти, з чим стикаються військові після демобілізації.
Репортер розпитав його про досвід повернення до цивільного життя. А також – про помилки і труднощі, яких можна уникнути у розмовах цивільних з ветеранами.
Андрію, що тебе неприємно вражало чи навіть шокувало у спілкуванні з цивільними?
Я в цьому плані вже тертий калач і готовий чути будь-що. Але найбільше дивували запитання, а потім трохи й неприємно було їх чути: “коли ж це все закінчиться і як там справи?”
Я ж не учасник битви екстрасенсів, щоб знати, коли війна закінчиться. А по-друге, це питання просто не за адресою. Воно здається таким нейтральним, і наче нема в ньому нічого тригерного. Але коли ти його чуєш по декілька десятків разів, то вже трошки піднервовує одне і те ж.
Ще багато хто починає жалітись на працівників ТЦК, розповідати, які вони погані, чи одразу так сегрегувати, що є бойові хлопці, а є працівники ТЦК. Спочатку я думав, що люди просто не володіють інформацією про те, що і в ТЦК багато бойових хлопців служить після поранень. Але потім зрозумів, що людина створила собі таку думку й просто її декларує. То переконувати її, мабуть, не варто.
Як виник запит на тренінг для цивільних про спілкування з людьми, які мають досвід війни?
На моє переконання, і суспільство має робити певні кроки, і ветерани – мати свідоме бажання знову повернутись і соціалізуватися. В цій грі грають двоє.
На вулиці до мене підходять знайомі, які знають про мій досвід. І просто питають порад, як спілкуватися з військовими по роботі чи коли хтось з рідних приїхав у відпустку.
Часто не знають, як комунікувати, працівники місцевого самоврядування, державних органів, до яких ветерани приходять за пільгами, з питаннями щодо здоров’я і всього решта. Крім того, і великі, маленькі громади мають запит на те, як спілкуватися з ветеранами.
Переважно за цим стоїть боязнь образити або тригернути. Тому люди намагаються мовчати або уникати комунікації. І таких запитів уже назбиралось.
Так і народилась ідея. Плюс є досвід Оксани (Оксана Бриндзак, керівниця “Теплого міста”, практикуюча психологиня – Ред.), котра консультує родини військових.
Ми з нею подумали що це може бути непоганий симбіоз, коли я підсвічу це питання з погляду свого досвіду і своїх знань. А Оксана поділиться досвідом того, що вона радить родинам, зокрема, як з ними комунікує.
Читайте також: «Таке враження, що стаєш невидимим» – ветеран Андрій Фармуга про повернення з війни
Звідки, на твій погляд, цей страх сказати ветерану щось не те?
Коли людина не має інформації, в неї з’являються якісь домисли. І це основна причина. Ветерани – це ті ж люди, які вчора мали цивільний статус, і з якими всі без проблем спілкувались.
Перше – важливо озвучувати свої думки, свої страхи. І в цьому нема нічого надзвичайного. Для того в нас, мабуть, і є мовлення, щоб цим ділитися.
А другий момент – це активне слухання. Це простий інструмент, досить ефективний і, власне, дуже помічний не тільки в комунікації з ветеранами чи ветеранками. Але і загалом. Якщо це практикувати, то в повсякденному житті від цього буде тільки користь.
Я намагаюсь людям це підсвічувати. Тому що зазвичай всі приходять з запитом чарівної таблетки: Андрій зараз на фліпчарті намалює якусь формулу стовідсоткового спілкування з ветераном – і все.
Це про прості відповіді на складні питання. Такої таблетки, на жаль, нема. Все дуже індивідуально. Зараз через масштаб мобілізації на війні є різні люди: від геніїв і професорів до міських божевільних, які не зрозуміло яким чином потрапили на війну.
Чи обов’язково знати про досвід війни, щоб вибудувати довірливий діалог?
Дуже важливо подивитись очима іншого, десь спробувати зрозуміти досвід, збагнути хоча б, що з людиною робиться просто як з біологічною істотою, коли вона потрапляє на війну і коли вона з неї повертається. Тому що тоді тіло, психіка перебудовуються на режим виживання.
Якщо на війні це навпаки величезний плюс, який дозволяє вижити, то по поверненню ще якийсь час людина не може різко переключитися, повернутись до стану цивільного.
Оця робота після повернення – це якраз ті переживання в голові кожного і кожної, що лякають як ветеранів, так і дуже часто тих людей, які з ними комунікують. Вони вважають, що з людиною робиться щось не те, а насправді, як кажуть психологи, це просто нормальна реакція на ненормальні речі.
Читайте також: «Сподобається тим, хто любить відеоігри». Як дронарі «Хартії» нищать ворога
Ти ж, мабуть, теж не одразу знав, що з тобою робиться, що саме ти переживаєш? Як ти до цього дійшов?
Вперше цю інформацію я дізнався на реабілітаційному тренінгу, який проходив у кінці 2015 року. Повернувшись з АТО, я не міг спати, лякався різких звуків. Тепер для мене це якісь банальні речі, але тоді мені виглядало, що такі переживання є виключно в мене, що з моїми побратимами все гаразд, і тільки зі мною щось не так. І це лякало.
Ви не обговорювали ці досвіди між собою?
Ми говорили. Але спочатку люди не мають, з чим порівнювати. А по-друге, перший час є ейфорія просто від того, що ти повернувся, вижив, і що ти знову в цивільному житті.
Ця ейфорія певний час наче змушує ходити в рожевих окулярах. А потім вже побут, рутина потрохи повертає в реальність…
Під кінець реабілітаційного курсу мені запропонували ще трошки підучитись і працювати у форматі “рівний-рівному” – з такою психоедукативною місією говорити з посестрами і побратимами про те, що з ними відбувається, що є нормою, а що нею не є.
Щоразу коли готувався до таких зустрічей, підчитував якусь літературу, дивився щось на Youtube, спілкувався з психологами, з тими, хто теж проводив такі групи. Так акумулювалися ті знання, якими я, власне, на цій події ділився.
Як усвідомлення того, що з тобою відбувається, допомагає прийняти це і втриматись?
Я вважаю, що допомагає. Враховуючи інтенсивність бойових дій і місця, де мені доводилось воювати, то мені здається, мене якраз врятувало те, що я на себе дивився, як на піддослідного кролика. Фіксував те, що зі мною відбувається, десь залучав своє вимкнене его, десь шукав можливість відрефлексувати, десь – зловити, що саме зі мною відбувається. І це давало певну можливість не провалитись у ситуацію та не отримати травму від цього.
Це такий zoom out (з англ. – зменшення масштабу – Ред.) – певне віддалення і спостереження за собою. Я певний, що воно мене дуже виручило в плані збереження ментального здоров’я. І це, мабуть, була моя перевага на відміну від інших хлопців і дівчат, які цих знань не мали, на жаль.
За можливості у своєму підрозділі і в суміжних я включався: проводив зустрічі, намагався хлопцям і дівчатам пояснити, що відбувається, чого так відбувається і що їх ще чекає попереду.
Читайте також: Брак тренерів і стадіонів. Як на Прикарпатті ветеранів витягують спортом
А яка тоді роль військових психологів у цьому процесі?
Якщо ми говоримо за бойові бригади, то робота військових психологів трошки інша. Вона про те, що називають психологією бою. Вони відстежують, наскільки людина в ресурсі продовжувати виконувати бойові завдання. Якщо ні, то максимально швидко стабілізують її й максимально швидко повертають у стрій.
Коли людина випадає через якісь ментальні проблеми, це мінус людина для підрозділу. Це більше навантаження на решту. Тому це трохи різні задачі.
Наскільки вони з ними справляються, я не можу оцінювати. Але військові психологи працюють трошки з іншим.
Так повелося, що про досвід війни часто говорять лише як про травматичний. Але це ж ще про силу, розвиток, нові якості людини?
Тут є два моменти. З війни дійсно можна притягнути з собою, як це не дивно, якісь хороші речі. Для прикладу, я привіз з війни вміння бути гнучкішим в плані комунікації з людьми. Бо таке є тільки у війську і в тюрмі, коли ти повинен комунікувати з людьми для виконання якогось завдання попри те, які у вас відносини, наскільки ви один одному імпонуєте. І якщо в цивільному житті в нас є можливість з такими людьми не мати справи і жити в якихось паралельних реальностях, то на війні так не буває.
Командиру в принципі байдужі якісь ваші особисті симпатії чи антипатії. Стоїть певна задача, яку потрібно виконати, і командир просто пальчиком показує, хто це буде виконувати. І тут вже особисте відходить на другий план. Ти концентруєшся на виконанні завдання і застосовуєш ту комунікацію, яка в першу чергу потрібна для його виконання.
Ще з корисного – це цінування дрібниць, які ми маємо і не цінуємо. Наприклад, коли банально можеш прийняти душ тоді, коли хочеш, а не тоді, коли є можливість, поїсти коли хочеш і що хочеш, а не знову ж таки, коли є можливість чи коли ніхто не стріляє і є 10 хвилин на якийсь бутерброд.
Другий момент – можна стати сильнішим завдяки, власне, осмисленню свого військового досвіду. Я дуже часто ілюструю це на прикладі побратима Сергія, з яким проходив реабілітаційний курс ще після АТО. До участі в АТО він був автослюсарем. Кажуть, непоганим. Саме до нього їхали, як до майстра. Але після АТО він не захотів повертатись на цю роботу. І, як не дивно, став дитячим письменником. Це Сергій Лоскот.
Це про те, що називають посттравматичним ростом. Якщо людина ламає кістку, то на місці перелому кістка зростається, стає ще міцнішою. Так і наш досвід війни, він настільки потужний, що я його порівнюю з реактивним паливом, яке використовують там для надшвидкісних літаків.
Читайте також: «Культура нового війська». Як патронатна служба бригади «Хартія» допомагає дбати про бійців
І цей досвід може бути добрим трампліном – людина може себе реалізувати більше і швидше, ніж вона у цивільному житті до участі в бойових діях. Водночас якщо цей досвід не пропрацювати, він так само може нас знищити.
Тому на зустрічах з ветеранами і ветеранками наголошую на тому, що в нас є дуже багато потужного палива і тільки від нас залежить, чи воно нас спалить, чи ми його використаємо для того, щоб стати кращими, успішнішими.
Ти кажеш, рецепта немає. Але якщо говорити про твій досвід і тих, із ким ти спілкувався, — що в цивільно-військовому спілкуванні найчастіше “ламається”? Чому не завжди виходить зрозуміти одне одного?
З того, на що частенько жаліються, і на що я сам жалівся в перші місяці, коли повернувся, то це відчуття невидимості. Ти ніби повернувся, ти вже втрачаєш той статус, коли всі називають тебе героєм, супергероєм і так далі. Бо ти ж уже не на війні.
Люди ж намагаються зайвий раз з тобою не перетинатись, щоб не відчувати оцей дискомфорт від того, що не знають, як говорити, про що говорити. А достатньо прямо озвучити: хочу поговорити, не знаю як.
І другий момент, про який я неодноразово говорив – не вести якийсь допит про участь у війні: а що ти там робив, а скільки москалів убив? Це непотрібні речі. Для багатьох, хто отримав бойову травму, сама згадка, повернення навіть у думках до якогось травматичного моменту, знову травматизує.
Якщо він чи вона захочуть, якщо матимуть до вас довіру, то вони самі розкажуть. Питання в тому, наскільки ви готові слухати те, що вони будуть розповідати. Бо особливо на перших порах в людини ще не дуже працює сором, військові дуже прямолінійні і говорять те, що думають, не дуже фільтруючи, наскільки це екологічно для цивільних.
Їх можна зрозуміти – вони говорять про ті речі, які бачили щодня, які стали рутиною: смерті, каліцтва побратимів. Людина – адаптивна і звикає навіть до такого. Але потім це лишає свій слід, невидимий шрам. Якщо ви не фахові у цих питаннях, не варто робити допити про цей досвід.
Також важливе – активне слухання. Ветерани, ветеранки досить такі чутливі на предмет вашої мови тіла і того, що ви говорите. І якщо ви говорите одні речі, але ваше тіло абсолютно не видає, що вам цікаво, то буде зчитана саме ця природня реакція і не важливо, що ви при цьому будете говорити.
Зараз є багато матеріалів про це. Дуже раджу всім для себе хоча б ознайомитись і практикувати. Воно дасть вам глибшу комунікацію. Бо коли людина дійсно включена в розмову, коли не просто слухає, а чує і десь намагається відрефлексувати, то це про довіру, про ефективнішу комунікацію.
Що порадиш почитати, щоб розуміти, що діється з військовими? Особливо, якщо вони не дуже діляться пережитим?
Є така двостороння книжка, яку я раджу і ветеранам, щоб розуміти, що з ними відбувається по поверненні, і для цивільних, які хочуть трошки зазирнути очима людини, котра повернулась. Це книга “Один раз воїн – воїн назавжди”.
Як на мене, вона досить проста для читання, не є дуже тригерною. Ця книжка – про готовність людей дізнатись, що таке війна насправді, а не романтизувати її певною мірою чи навпаки згущувати фарби. В першу чергу раджу цю книгу.
Думаю, якби всі, хто цікавиться цією тематикою, прочитали хоча б її, ми б говорили про зовсім інший рівень комунікації між цивільними та тими, хто повернувся.
Чи в “Теплого міста” будуть ще такі зустрічі, розмови, тренінги, де цивільні могли б навчитися спілкуванню з військовими?
У травні ми проведемо ще один модуль. Це буде “Комунікація з людьми з досвідом війни. Частина друга”. На основі цих, скажімо, пробних зустрічей хочемо розробити більш сталу програму. І, власне, продовжувати такі зустрічі. Вони можуть певним чином змінити свій формат, тому що запит – великий.
Тут роботи непочатий край. І мене дивує, що мало хто з цією проблематикою зараз працює. Якщо і є якісь матеріали, то в них такі загальні речі, нічого нового. Я не бачу, щоб у цій сфері з’являлось щось нове. Тому беремо цю нішу на себе і будемо в цьому напрямку працювати, бо це дуже потрібно.
Читайте також: Мирні, творчі, войовничі. Викладач косівського інституту Василь Дутка малює портрети випускників-захисників (ФОТО, ВІДЕО)
Авторка: Ольга Суровська
Comments are closed.