Ніна Лазарєва пережила Другу світову війну, голод 1946-1947 років і у 2022 році, на 84 році – окупацію рідного села на Мелітопольщині. Зараз вона живе в Івано-Франківську. Її син та онуки воюють, а вона з онукою волонтерить. Онука Анна робить грілки, розпалювачі та окопні свічки, а бабуся в’яже шкарпетки. Теплі посилки вони відправляють на фронт.
Військові записують відео, надсилають фото з подяками, особливо, пані Ніні, пише Репортер.
Хочу додому
Кожен день Ніни Лазарєвої починається з в’язання. Жінка каже, не може сидіти й «ждати жданого», бо треба робити те, що мусить.
Оце в’яжу носки на войну, – говорить пані Ніна, не відволікаючись від роботи. – Купляємо на секонді кохти, світера і я так в’яжу. Сюди як приїхала, то чую одна каже: «Я буду в’язати воєнним». І я кажу, що в’яжу. І зараз все время в’яжу. 200 пар за два роки зробила.
В’язати вона навчилась з семи років біля мами. Ця робота рятувала їх після війни.
Война кончилась, був голод, холод, їсти нічого, – пригадує бабуся. – Були люди, хто овці мав. Приходили до моєї мами й приносили шерсть. А мама перескубе, перепряде і в’яже. І мені казала: «Сідай в’яжи. Оце стільки зв’яжеш, підеш гуляти. А не зв’яжеш – не підеш». З одним хазяїном договориться за гроші, а другому зв’яже п’ять пар чи чотири, а одну пару собі за роботу лише. Ну, хазяї були довольні тим, що ми в’язали. Потому що їм надо тепле.
Жінка прокидається о 6.00, снідає й одразу сідає до в’язання. В 11.00 виходить на вулицю погуляти з годину, потім приходить і знову сідає до роботи.
Плету, а як нікого нема, то ще й заплачу, бо додому хочу, – зітхає бабуся.
Пані Ніна народилась у Херсонській області, у 18 років переїхала в Мелітопольський район Запоріжжя. 40 років пропрацювала на фермі.
25 лютого 2022 року через їхнє село вже їхали російські танки. Село окупували миттєво. Онука Анна Соболь каже, це була «тиха окупація» – без обстрілів. Анна виїхала перша, майже через два місяці. Вона тоді була вагітна, чоловік військовий і залишатися було небезпечно. Анна поїхала до Франківська, а в кінці липня 2022 року вдалося виїхати бабусі, мамі та сестрі.
За словами Анни, її рідні жінки виїздили вже в останній період, коли ще дозволяли, адже у серпні повністю закрили можливість виїзду.
Читайте також: «Хочу поширювати українську»: Анна Соболь про війну, волонтерство та школу українізації
Вони ще встигли виїхати, причому без проблем, – розказує онука. – Тільки один день постояли в цьому зеленому коридорі. Були люди, які там тижнями стояли й чекали на виїзд.
Дочка Наташа сказала: «Так, ма, завтра їдемо. Я вас зв’язую, забираю і везу. Я вас тут не оставлю», – пригадує бабуся як її вмовляли рідні на виїзд. – Ну що, я поплакала, поплакала, встала утром і поїхала з ними. Тяжко було залишати все. Де б ти не жила, а дома все лучше. Знаєте, я дома вийшла, хата своя, я нічого не боялась. Я походила там, трави зірвала там, свиням кинула, курям кинула. А тут… Якби не носки, я не знаю, як би було. А так я зайнята роботою.
Посилки тепла
Мені є в кого вдатися, – говорить онука Анна. – Бабуся волонтерить і я волонтерю. Я роблю багаторазові термохімічні грілки, окопні свічки, розпалювачі. Вона – шкарпетки. Ми це все разом складаємо і такі посилки тепла відправляємо на фронт. На різні напрямки – знайомим чи зовсім незнайомим людям.
Бабуся допомагає онуці усе сортувати та пакувати, поки та на роботі. До речі, Анна відкрила у Франківську свою школу української мови «Соболятко». Школу відвідують дві групи. Перша – абітурієнти – ті, кому треба скласти іспити. Друга – люди, які жили в російськомовному середовищі та яким важко адаптуватися на новому місці.
Хлопці записують відео подяки бабусі, пишуть повідомлення: «Дякуємо Ніні Іванівні. Дуже задоволені». Їм дуже тепло, – хвалить бабусину роботу Анна. – Шкарпетки там – це розхідний матеріал, адже хлопці не можуть їх там нормально попрати. Тому ми висилаємо кожен раз нові, щоб їм було тепло. Особливо взимку.
Єдиний син пані Ніни, її два онуки та чоловік правнучки зараз воюють. І всі вони – у бабусиних шкарпетках. Коли мають відпустку, то обов’язково навідують її.
Пані Ніна має п’ятеро дітей, 10 онуків, 16 правнуків, а ще праправнучку й праправнука.
Крайній раз уся велика родина збиралася на ювілей пані Ніни – 80 років. Зараз рідні хто де – в Запоріжжі, на Прикарпатті, в Італії та Норвегії.
Фільм про бабусю
За роботою пані Ніна розказує історію свого життя, бо має що розказати. Як сама каже – «всякого було». Наприклад, як ховалися у погребі під час Другої світової.
Було, оце отак вийдеш і самольот летить відтіля – значить, ми ховаємося в погребах, – розповідає бабуся – Пролетів – ми вилазимо, починаємо ходити. Як летить відтіля – значить, наші летять. Тоді ми вже не ховаємося. Було таке, що спали в погребах. Мама покойна встане рано, вийде на двір і слухає. Ні, каже, нємци балакають. Потім вийшла і каже: «Ви знаєте, наверно, їх вигнали, прийшли наші. Ну, підождіть, не вилазьте з погреба». Я подивлюсь, біжить мальчик і кричить: «Война кончилась, война кончилась». Добіг до краю села, а там другий мальчик стоїть. Він йому передав і той другий побіг кричати далі. Тоді ж не було ні телефонів, нічого ж не було. Оце так і сообщали.
Потім був голод 1946-1947 років. Розказує, як з іншими дітьми збирали колоски в полі, які позалишалися від жнив. Як втікали і не раз діставалося від батога «об’єщика» – чоловіка, який об’їздив поля, аби ніхто нічого не збирав.
Ті колоски, які вдалося зібрати, обривали, лузали, перевіювали від полови, а потім терли на жорнах на борошно чи крупу.
Згадує, як її з мамою хотіли вигнати з дому, бо мав приїхати брат бригадира і його хотіли заселити саме в їхній хаті. Але обійшлося, адже два старші брати служили в армії, тож добре себе зарекомендували. Мати написала їм у частини, а звідти написали бригадиру – родину не чіпати.
Нині так є в окупованій Мелітопольщині. У хаті онука пані Ніни вже декілька разів змінювались жителі. Заїжджали, виїжджали, розкрадали й влаштовували свої порядки. Онук з родиною виїхав, нині живе біля Городенки.
Я ці історії чула вже дуже багато разів і в мене у планах зняти невеликий фільм про бабусю, – говорить Анна. – Хочу, щоб це залишилося і моїм нащадкам – моїм дітям, онукам. Дуже важливо приймати такий родовий досвід, приймати ці всі історії, пам’ятати це все. Одна справа, коли ти знаєш загалом історію, а інша справа – коли ти знаєш історію своєї родини.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.