Гори – це як наркотик. Хтось блює від першої спроби, але більшості таки хочеться ще і ще. От, як після Хом’яка не вилізти на сусідній Синяк? Ці вершини розташовані близько одна від одної, тому побувати на обох за один день цілком реально.
Але навіщо підніматись туди, де вже був? Відтак ми розробили новий нескладний маршрут, що може зацікавити початківців або просто любителів ходити горами без важких наплічників і наметів, пише Репортер.
З Буковеля на Бульчиньоху
Кожна гора має кілька стежок, що ведуть на вершину, отож завжди є з чого вибирати. Можна було знову пройти схилом Хом’яка, але ми вирішили не повторюватись і стартувати з «Буковелю».
Орієнтир там дуже простий – готель «Редіссон», що є найбільшим і найдорожчим відпочинковим закладом курорту. Туди веде чудова асфальтована дорога, тож дістатися можна без проблем. За готелем тягнеться крісельний підйомник № 3, і спочатку доведеться йти вздовж траси. Дорога круто забирає в гору, просуватися важко. Якщо десь посередині підйому обернутися, то відкриється гарний вид на «Буковель» з незвичного ракурсу.
Далі починається ліс, панорама ховається за деревами, але опори підйомнику все ще вказують шлях, хоча місця навколо геть безлюдні. Ніколи не думав, що курорт настільки великий.
Нарешті, лінія завершується біля кафе «Бульчиньоха». У розпал літа воно зачинене і на літньому майданчику лише… табун коней, що ховається від спеки.
Обійшовши будку з електрощитовою, заходимо у ліс. Стежка тут більше нагадує болото, адже коні перетворили її в суцільне місиво. На деревах трапляються пластикові таблички, які повідомляють, що це дорога на полонину Томнатик.
Підйом досить стрімкий, але є один плюс – гілля захищає від спеки, тому йти доволі комфортно. Трекінгові палиці тут точно згодяться. А щоранкові пробіжки – ще краще. Нарешті стежка вирівнюється, дерева розступаються, утворюючи невелику галявину, посередині якої стоїть дерев’яна альтанка. Це вершина гори Бульчиньоха (1455 м), яка й дала назву буковельському кафе.
Але не поспішайте робити тут привал. Зберіть волю в кулак, пройдіть 200 метрів далі й потрапите на живописну полонину Томнатик. Тут і перепочинемо.
Ґорґотливі ґорґани
З полонини відкривається гарний вид на Синяк. Найвища точка гори має 1665 метрів над рівнем моря, але, враховуючи, що ми вже влізли на Бульчиньоху, набір висоти становитиме близько 200 метрів. Як з’ясувалося потім, вийти на вершину не так вже й складно.
Енциклопедії пишуть, що Синяк, разом із лівою вершиною Малий Ґорґан (1592 м), утворює хребет Синяк. Щодо назви путівники й туристичні сайти пропонують одну й ту саму інформацію – крізь гірське повітря покриті сірим мохом камені здаються синіми, звідти й Синяк. Але насправді камені, що вкривають вершину хребта, виглядають зеленими. Хоча, може в той день повітря було якоїсь не тої концентрації.
У деяких джерелах проскакує інформація, що раніше гора називалась Паршива Баба. Можливо, у давнину там стояла якась язичницька статуя, якій предки теперішніх горян приносили жертви. А може, у підніжжя просто жила якась страшна гуцулка.
Є ще маловідома легенда, як три хлопці – Явір, Хома і Синяк – вирушили за чарівною квіткою, що дарувала вічну молодість, але жорстокий мольфар перетворив їх на карпатські вершини.
Сама полонина Томнатик могла б бути більш симпатичнішою, якби не кілька дерев’яних будиночків і шрами ґрунтових доріг, адже сюди можна видертись і позашляховиком.
До теми: Терношорська Лада. На Франківщині з’явилося чергове місце Сили
Після перепочинку, пройшовши всю полонину, заглиблюємось у ліс. Стежка маркована, але замість пластикових табличок на деревах з’являються фіолетові позначки. Ліс швидко закінчується, поступаючись розсипам великого каміння, яке «крізь товщу гірського повітря» мало б бути синім. Ці глиби називають ґорґанами або ґорґами – від слова «ґорґотіти». Коли каменюки сповзають вниз, вони створюють глухий шум, тобто ґорґочуть або скрегочуть. Тому весь гірський масив, до якого належать і Хом’як, і Синяк, Явірник, Довбушанка та багато інших вершин називають Ґорґанами. До речі, в перекладі з румунської «ґорґан» означає курган.
Серед брил каміння важко визначити стежку. Допомагають фіолетові маркери, але трапляються вони нерегулярно. Тропа вгору йде не стрімко, а петляє серпантином, тож підніматися легко. Просування до вершини відбувається досить повільно, адже постійно зупиняєшся, щоб зробити фотографії. Гори виглядають просто бомбезно, особливо при яскравому сонці.
Далі починають траплятися кущі ялівцю, а потім бац – і ти на вершині. Якось так зовсім несподівано.
По хребту до Буратіно
Вершина Синяка являє собою досить розлогу галявину, порослу альпійською сосною, яку гуцули називають жерепом. Найвищу точку гори легко визначити за купою каміння, куди встромлений національний прапор.
Назва гори просто зобов’язує трохи посинячити, аби відмітити сходження на чергову вершину. Зрозуміло, без фанатизму, адже гори пияків не люблять.
З Синяка відкриваються чудові краєвиди на гору Довбушанку, курорт «Буковель» та хребет Явірник, що міститься з протилежного боку. Далі можна повернути ліворуч, зайти на гору Малий Ґорґан та спуститись у «Буковелі» біля озера Молодості. Ми ж пішли у протилежний бік, уздовж хребта.
Сам хребет щільно заріс кущами, тому стежка біжить трохи нижче. Йти доволі важко, адже каменюки хитаються, доводиться обережно ставити ногу. Після дощу чи взимку я б не радив лазити Ґорґанами, адже отримати перелом чи вивих там досить легко. Та й влітку бажано мати трекінгове взуття з міцною підошвою, яка не ковзає.
До теми: Хом’як для чайників: гора, яка не спить і взимку (ФОТО)
Хоча каміння дуже красиве. Валуни мають зеленувато-жовтий наліт, інколи трапляються червоні кольори, а біологи стверджують, що тут можна зустріти понад десять видів лишайників.
З правого боку вгадуються залишки старих окопів, вогневі точки, кам’яні бруствери. У Першу світову в Карпатах точилися жорстокі бої, тож війна досить нагадує про себе.
Ліворуч хребет круто загинається догори і на вершині видно якісь кам’яні піраміди. Заради цікавості сходимо з тропи й ліземо туди. Якимось туристам не було чим зайнятись, тож вони влаштували на правому відрозі Синяка міні фестиваль з ленд-арту. Серед кількох кам’яних стовпчиків вирізняється складна композиція з вмонтованим пнем з довгим дерев’яним суком. Цей витвір вже встигли охрестити «карпатським Буратіно».
Пофоткавшись серед прикольних каменюк, повертаємось на стежку та спускаємось до полонини Хом’яків, що розляглась у підніжжя однойменної гори.
До приватного водоспаду
На полонині влаштовуємо ще один перепочинок, милуючись схилом Хом’яка. Влітку не віриться, що це лавинонебезпечна гора, яка забрала вже не одне людське життя.
Якщо дійти до середини полонини та звернути ліворуч, можна натрапити на стежку, що веде до водоспаду Женецький Гук. У траві початок стежки майже не видно, тому за орієнтир можна взяти старі дерев’яні жолоби для напування худоби, що стоять навпроти.
Щойно зійшли в ліс, як почався крутий спуск. Хоча ні, «крутий» це не той прикметник – «карколомний» краще передає атмосферу. Якщо палиці до того слугували приємним бонусом, то тепер вони стали безцінними помічниками, адже без них послизнутись і впасти легше легкого. На схилі повно торішнього листя, яке зрадницьки їде під ногами. Тут головне не поспішати, якщо немає палиць – притримуватись за дерева і ставити ступні перпендикулярно стежці. Інколи ловиш себе на думці, якщо так важко спускатись, то як сюди підніматись?
Врешті-решт, цей стрьомний, стрімкий, карколомний, травмонебезпечний, підступно-слизький спуск завершується, і ми потрапляємо на ґрунтову дорогу, що тягнеться уздовж русла потічка Женець. Звідти десь півтора кілометра до знаменитого водоспаду Женецький Гук, що розташований ліворуч. Але там ми вже були, тому більше зацікавились Нарінецьким водоспадом, який на Google-картах зовсім поруч і менш розкручений.
Читайте: До лісу по знання. Як у Франківську дітей водять на природу замість дитсадка
Буквально напроти виходу з голеностопноломного спуску через річку перекинутий дощатий мостик. Переходимо по ньому, потрапляємо на стежку, яка біжить у ліс. За кілька метрів впираємось у браму, біля якої на пластиковому кріслі сидить дівчина та збирає… по 25 гривень. Виявляється, шлях до водоспаду проходить через обійстя її родини. На аргументи, що це територія Карпатського національного природного парку дівчина каже, що землею володіли сім поколінь її предків і показує копію акту власності.
«Хоча, – додає юна гуцулка, – ви можете не платити і йти до водоспаду іншою стежкою, якщо, звісно, її знайдете».
Після Синяка бавитись у першопрохідців зовсім не хотілося, тому заплатили та й пішли «родинними землями». Йти довелось не довго. У лісі, за кількасот метрів від гуцульського ранчо, почули гуркіт води, а незабаром побачили й сам водоспад. Він виявився досить цікавим. По суцільній стіні пісковику спадає бурхливий потік заввишки дев’ять метрів. Його утворює струмок Норецький – ліва притока Женця. Через перекручену назву потічка водоспад і отримав своє ім’я.
Помилувавшись і сфотографувавшись, ми вийшли на дорогу та попрямували до траси. Дорогою бачили дачу Ющенка. Центральний заїзд охороняється, але повалений паркан дещо далі красномовно свідчить, що приватна резиденція третього президента переживає не найкращі часи.
Від дачі починається асфальт, але повінь 2020 року сильно пошкодила дорогу і деякі ділянки виглядають ну дуже стрьомно. Особисто я на власній автівці туди б не поїхав, хоча, відчайдухів не бракує. Хвилин за п’ятнадцять вийшли на трасу, на стику між Микуличином і Татаровом.
Мандрівка завершена. Смартфон показує 16 кілометрів і сім з половиною годин у русі, разом з привалами. Сильної втоми не відчуваєш. Натомість, думаєш, куди б іще піти.
Автор: Іван Бондарев
Автор дякує за компанію досвідченому провіднику Андрію Михальчуку.
