Наприкінці ХІХ століття медицина у Галичині перебувала в руках поляків і євреїв, пише Репортер.
Кам’яниця «Австрія» (з 1919 року – «Варшава»). Тут розміщувалися ординації Костя Воєвідки та Ярослава Грушкевича. Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького
Гроші, інтелект, протекція
З 1894 до 1918 року медичний факультет Львівського університету випустив 544 лікарів, серед них лише 40 українців. Багато люду бачили себе в ролі молодих і перспективних медиків, але…
Священик, син пароха. Які професії обирала галицька молодь 100 років тому
По-перше, медицина вважалася доступною для заможних вступників, адже платними були лекції, практичні заняття, підручники і навіть випускні іспити. До Першої світової війни 30 % студентів медфаку походили із родин духовенства. Той, хто не мав коштів, міг отримати військову стипендію. Пізніше такий студент зобов’язувався стати військовим лікарем. Тому наприкінці ХІХ століття більшість медиків-українців служили у війську: Ярослав Окуневський, Маркел Рожанковський, Володимир Вербенець, Михайло Кос.
Полковник Маркел Рожанковськийз сім’єю (1915 рік.). Фото з сайту forum.milua.org
По-друге, медична освіта потребувала чималих розумових здібностей і зусиль. Наприклад, навчання на медичному факультеті Львівського університету закінчувалося трьома докторськими ригорозами (іспитами), кожен з яких включав чотири окремих екзамени. Тому далеко не всі студенти отримували диплом. Понад 50 % випускників просто провалювали іспити.
По-третє, багатьох лякала тривалість навчання – близько восьми років разом із практикою. Як і сьогодні, молодь прагнула матеріальної незалежності, а через перевантаженість навчального процесу майбутні медики не могли підзаробляти репетиторством.
У тридцятих роках ХХ століття велику роль при вступі на медицину відігравала також протекція та служба в польській армії.
Адвокатська доба. Чому в Галичині було найбільше юристів серед провінцій Австро-Угорщини
«Нумерус клявзус»
У міжвоєнний період у Галичині налічувалося близько 250 українських лікарів.
При вступі для українців діяв так званий «нумерус клявзус», який обмежував кількість студентів, прийнятих на навчання. Зокрема, на медичний факультет Львівського університету допускалося не більше 5 % українців.
У 1933-1934 роках на медичні відділи у Львові прийняли тільки п’ять українців, у Кракові – двох, у Варшаві – двох. Із 80 українців, які вступали на медичний відділ Львівського університету в 1938 році, зарахували лише шість.
Навіть ті, хто здобув освіту за кордоном, наштовхувалися на перепони при підтвердженні диплому. Якщо перед Першою світовою нострифікація займала кілька днів, то у міжвоєнний період від випускників закордонних вишів вимагали пройти програму ще чотирьох семестрів і здати іспити.
Медицина й гендер
У 1914 році серед 62 лікарів-українців була одна жінка. Чому? Згідно з розпорядженням міністерства освіти і віросповідань, жінки отримали дозвіл навчатись на медичному факультеті лише з вересня 1900 року. Однак вступати дозволялося тільки після закінчення гімназії. А оскільки ці навчальні заклади тоді були виключно чоловічими (першу жіночу приватну гімназію у Львові відкрили поляки у 1902, а українці – у 1906 році), то дівчина мала самостійно підготуватися до іспиту на атестат зрілості.
Саме такий шлях пройшла Софія Окуневська (1865-1926) – перша жінка-лікар у Галичині. У 1885 році вона склала іспит у Львівській академічній гімназії та своїм вчинком викликала сенсацію. Через два роки вступила на медичний факультет Цюріхського університету у Швейцарії. Там же вийшла заміж за польського літературного критика, лікаря Вацлава Морачевського й захистила докторат з медицини.
З 1903 року Окуневська працювала лікарем у львівській «Народній лічниці», де створила власну школу акушерів-гінекологів.
«Очевидно, загал переконував, що жінка не може бути добрим лікарем. Мужчини прямо покпивали! Хто до неї піде? Але факт залишався фактом», – згадувала письменниця Ольга Дучимінська.
«Як Бог не поможе, то і доктор не порадит»
У міжвоєнний період близько 90 % галицьких лікарів жили у великих містах. Робота у провінції не приваблювала медиків з огляду на побутові умови, брак обладнання, віддаленість від лікарень і відсутність платоспроможних пацієнтів.
Прибутки приватних лікарів залежали від їхньої кваліфікації та кількості пацієнтів. Наприклад, Кость Воєвідка (1891-1944) у 1925 році відкрив власну ординацію у Станиславові та швидко здобув повагу серед міщан. Він належав до небагатьох лікарів, які мали автомобіль та власного водія. Газета «Діло» у рубриці «Новини» час від часу інформувала його пацієнтів, що «спеціяліст недуг жіночих, положничих і оператор д-р Кость Воєвідка, Станиславів, Липова 1, виїхав з науковою метою за границю…» («Діло», 4 лютого 1932 року).
У значно гіршому становищі перебували працівники державних клінік, тому більшість з них надавали медичні послуги приватно. У 30-х роках ХХ століття консультація лікаря оцінювалася у розмірі до шести злотих, виїзд до хворого – 12, дрібне хірургічне втручання – 20, операція середньої складності – 80, складна операція – 200, звичайні пологи – 40, а з оперативним втручанням – 80 злотих. Виклик вночі оплачувався за подвійним тарифом. На 50 % зростала ціна у неділю та святкові дні.
За день роботи на полі селянин отримував один злотий. Не набагато більше цінилася праця робітників, які товкли каміння при дорогах. Отже, необхідно було відпрацювати тиждень, щоб лише проконсультуватися у лікаря. Операція обійшлася б селянину у вартість однієї чи двох корів.
Не дивно, що більшість селян жили за принципом «Як Бог не поможе, то і доктор не порадит». У разі недуги вони зверталися спершу до знахарів і ворожбитів, а при безнадійному стані – до лікаря чи священика.
На народній ниві
Лікарі-українці проводили активну громадську діяльність. Львівський медик Броніслав Овчарський (1872-1942) вважався «дорогим», але всі кошти спрямовував на благодійність. Він допоміг здобути освіту всесвітньо відомому тенору Михайлові Голинському із села Вербівці (нині Городенківського району). Першим заснував «Швидку допомогу» у Львові, фінансово підтримував Український народний театр імені Івана Тобілевича, дитячі садки.
Це не подобалося польській владі, тому наприкінці 1930-х лікаря позбавили основного майна, зокрема і двох кінотеатрів, та заборонили займатися приватною практикою.
Станиславівський окуліст із світовим ім’ям Ярослав Грушкевич не брав оплату з сиріт і вбогих.
Відомими громадськими діячами були й інші медики Станиславова: Володимир Янович, Роман Яросевич, Кость Воєвідка, Осип Гробельний, Ярослав Хмілевський. Вони очолювали різні просвітні організації і разом з іншими представниками інтелігенції формували культурний простір міста.
