Коломиянину Андрію Балацькому 30 років. Він був на Майдані, понад два роки воював на Донбасі, а нині збирає сміття.
Так від бореться з посттравматичним синдромом і робить своє місто чистішим, пише “Репортер”.
Смак гречаної кави
Невисокий спортивний хлопець зустрів широкою усмішкою. «Треба було попередити, що вже їдеш, – сказав трохи з докором. – Я ледь встиг. Добре, що швидко бігаю. Пішли!».
Андрій розповідає, чим займався з самого ранку. Говорить швидко, перескакує з теми на тему. Загалом одразу зрозуміло – справ багато. Запрошує до будинку.
На вході до кімнати в очі кидається плакат – «Вільні люди. 14 сотня самооборони Майдану». Зліва на стіні намальований козак сидить під яблунею і грає на кобзі. Поруч – бронежилет і залишки ручного гранатомета. Під стелею у кутку розписаний червоно-чорний прапор, а на дивані – синьо-жовтий стяг.
«Тут уся моя історія, – каже Андрій. – Вперше приїхав на Майдан у листопаді 2013-го. Тоді ми говорили, що хочемо, аби Україна рухалась в європейському напрямку і віддалилася від «совка». Особисто моя асоціація з радянщиною – це гречана кава. Так склалося, що мої батьки працювали на заводах. Мама зарплату отримувала товаром. І мені найбільше запам’ятався смак тої гречаної кави».
Каже, побув кілька днів і повернувся додому, але за подіями в Києві слідкував. Вже коли на Грушевського загинули перші активісти, зрозумів – мусить бути там.
«Вдруге я приїхав уже з подругою, – пригадує Андрій. – Надін хотіла допомагати розносити їжу, опікуватися пораненими. А я вирішив вступити в самооборону. Добре пам’ятаю, на мені тоді був яскравий салатовий спортивний костюм і кросівки Adidas. То поки йшов по Інститутській, мене чотири рази зупиняли, думали, що тітушка. Правду кажучи, я саме так і виглядав, а справжній патріотизм в мені зародився вже на Майдані».
18 лютого, коли Майдан штурмували беркутівці, Андрій отримав контузію, тож його відправили додому. Однак, у березні він повернувся – щоб записатися в добровольці і поїхати на схід.
Від Counter Strike до АГС
«Так сталося, що я не потрапив у добровольчий батальйон генерала Кульчицького, коли він тільки формувався. Тому вступив до батальйону патрульної служби міліції «Чернігів», – розповідає чоловік. – Там отримав перші військові навички, але принципи в мене були інші. Коли записувався, думав, що буду захищати людей, а у підсумку нас поставили на блок-пости. Тому після першої ротації, яка тривала з 6 червня по 9 липня 2014 року, вирішив, що така служба не для мене».
Та коли до Коломиї привезли тіло загиблого добровольця Романа Фурика – заступника командира взводу батальйону генерала Кульчицького, Андрій знов пішов на війну.
«Романа я знав особисто, ми кілька разів перетиналися на Майдані, – говорить Балацький. – Тому попросився у його взвод. У березні 2015 року подав документи на мобілізацію. Можна сказати, що моя війна почалася з розвідки в лісі поблизу Станиці Луганської. А закінчилася – авдіївською промзоною».
До війни Андрій захоплювався відеоіграми – Quak та Counter Strike. Але справжньої зброї в руках не тримав. Військовій справі довелося вчитися вже по ходу служби.
«Навіть коли нас кидали на другу лінію на блок-пости, ми проводили навчання, – розповідає Андрій. – Вчилися орієнтуватися, пересуватися в лісі, не залишати за собою слідів. Також я хотів стати професійним гранатометником, тож почав освоювати АГС».
Андрій каже, коли в Україні завершилася шоста хвиля мобілізації (серпень 2015), багато хлопців з батальйону пішли. А він підписав контракт.
«Одна ротація тривала два місяці, потім на два тижні вдома, і так 2,2 роки, – рахує Балацький. – Після закінчення контракту я хотів трохи відпочити від війни. Розумію, що повернувся додому з посттравматичним синдромом, і зараз він нікуди не подівся».
На власному прикладі
Ніде не ділися і військові звички, які сьогодні допомагають Андрію тримати себе в тонусі. Деякі з них навіть перетворилися на незвичне хобі.
«Щоб не страждати дурницями і не напружувати сусідів, я почав бігати, – каже Андрій. – Вже майже рік щодня встаю на пробіжку о шостій ранку. Бігаю між озером (Шевченківське озеро в Коломиї – Авт.) і річкою Прут. Інколи забігаю на так звану Воскресінську гору. А щосуботи ходжу на runday (групові забіги), який організовують наші волонтери».
Під час пробіжок Балацький помітив, скільки сміття на берегах залишають відпочивальники. Каже, важко було зрозуміти, чому люди не прибирають за собою. Тим більше, з війни у Андрія залишилася ще одна звичка…
«У розвідників найголовніше правило – не залишати слідів, – сміється хлопець. – Найпростіше – це залишати недопалки в кишені. Ще один приклад – батарейки, які залишалися після використання тепловізорів та іншої техніки. Саме ці батарейки ще у 2015 році змусили мене залізти в інтернет і поцікавитися, що з ними робити. Натрапив на групу харківських активістів «Я сортую» і дізнався, яке сміття можна сортувати і як це правильно робити. Потім ми почали складали батарейки у спеціальну коробку, а коли хтось їхав у відпустку, то забирав їх і дорогою здавав на утилізацію».
Але біля коломийських водойм можна знайти не лише батарейки, а ще купу скла, пластику, кришки від пляшок та поліетиленові пакети. Нині все, що Андрій знаходить під час пробіжки, несе додому і сортує. На подвір’ї в нього акуратно поскладані понад 40 мішків зі скляними пляшками. За гаражем – спеціально обгороджене місце для пластику. Біля входу в будинок – кілька пакетів з пакетами, вже вибачте за тавтологію. Усе це він назбирав за десять місяців.
«Також я почав збирати запальнички і кришки з-під пива, – говорить чоловік. – З кришок хочу зробити килимок під камін, знайшов ідею в інтернеті, а запальнички – переплавити».
Каже, спершу тару носив у пункти прийому, а потім прочитав про священика із Більшівців Галицького району, який навернув селян до сортування сміття. У результаті Більшівці навчилися заробляти на вторинній сировині. А за виручені кошти купують саджанці.
«Надалі я б хотів разом з громадською організацією «Екоґвалт» запустити якийсь спільний проект, – ділиться планами Андрій. – Хочу людям на власному прикладі показати, що деякі відходи ще можуть бути корисними. Тим більше, сортувати не важко і дуже потрібно. Мої сусіди, наприклад, навчилися викидати органічне сміття на грядки, а скло і пластик час від часу приносять мені».
Звісно, проблеми утилізації сміття потребують серйозних рішень з боку держави, проте кожен може вже сьогодні почати з себе і робити своє місто чистішим.
Comments are closed.