Від учасника рок-гурту Karna – до композитора світового рівня. Це про франківця Романа Григоріва. Разом з Іллею Разумейко вони вже створили 10 опер. Дві з них, за результатами міжнародного конкурсу Music Theatre Now, – серед найкращих у світі.
Нині Григорів живе у Києві. І сьогодні зупинити його на кілька хвилин розмови непросто навіть по телефону. Але Репортеру це вдалося – у неділю ввечері.
– Романе, як закінчується день нормального композитора?
– Зазвичай ввечері майже повністю виснажений лечу забирати старшого чи молодшого сина зі школи. Вони навчаються в різних, на жаль. Потім беру самокат, мостом Патона переїжджаю на ньому Дніпро. Довкола – вогні великого міста, у вухах – музика. Слухаю її багато, різної.
Читайте до теми: IYOV Григоріва і Разумейка – в десятці найкращих світових опер та музичних перформансів
– А саме зараз яку?
– Нині особливо присів на польського композитора Лютославського, давно «торчу» від грека Ксенакіса та австрійця Лігеті.
– Це сучасна класика?
– Можна й так назвати. Усе це в суміші з Сікснайном і Гостмейном (американські репери), Томмі Кешем (естонський репер) і гуртом Kalush. А ще є ісландець Йоганн Йоганнссон, я його називаю Іван Іванович. І музика до фільмів.
– А починається день як?
– Завжди однаково: я вигулюю собаку. Його звуть Модільяні. Миколай приніс його молодшому сину Остапу три роки тому. Це німецький шпіц, на вигляд – чисто лисиця! Вже о дев’ятій маю бути на роботі – у Національному президентському оркестрі.
– Це на Подолі?
– Так. Часто питають, що я там роблю. Мій кар’єрний ріст за 10 років – від контрабасиста останнього пульта до музичного керівника. Фактично зараз я виконую функції заступника художнього керівника і менеджера. Робота мультифункційна. Створюю музичне аранжування для оркестру, іноді – патріотичні пісні. Співорганізовую концерти з оркестром. Він підпорядковується Міноборони, тому фактично я – працівник ЗСУ. Іноді диригую.
– Там ти це робиш стримано, не як завжди?
– Звісно! Але оркестр – перша зміна. Друга – вже в студії Opera Aperta (лабораторія сучасної опери, яку заснували Роман з Іллею – авт.), що знаходиться у «храмі» Національної спілки композиторів України. Там і проводжу решту робочого дня. Фактично в мене три локації: спальний район – дім, Поділ – робота, і центр, вулиця Пушкінська – якраз творчість. Сім’я-робота-творчість. І так щодня. Правда, бувають і такі, коли «заходить» фільм і треба робити музику до нього, плюс писати оперу, плюс працювати на роботі, і хоча б у вихідні гуляти з дітьми. Ну, а коли відбуваються різні прем’єри, то викликається теща!
Читайте до теми Оксана Квітнева: Наші «оскароносці»
– Коронавірус роботі не заважає?
– Цей період, звісно, дуже складний – на паузі гастролі, подорожі і т. д. Минулий рік взагалі був закритий наглухо. Але, дякуючи цьому, ми створили оперу Chornobyldorf. Бо було багато часу! Гастролі б відволікали.
– На гастролі їздиш із дружиною?
– Так, Ліда була зі мною вже кілька разів у Китаї, а ще у Відні, Копенгагені, в Нью-Йорку. Намагаюся скрізь, де буваю, їздити з нею. У наступному році плануємо нарешті гастрольну діяльність із «Чорнобильдорфом». Не все підтверджено, але… Наприклад, у березні летимо в Нью-Йорк. Будемо на Ukrainian Contemporary Music Festival грати Чорнобильдофську партиту – я з Іллею на бандурі й цимбалах.
– Є люди з невеличких міст, яким велике місто не підходить – за ритмом, наприклад. Ти не з таких?
– От, не уявляєш, як я хотів би жити в Нью-Йорку! Це мрія. Місто, що ніколи не спить. Воно підходить тим, хто може працювати 24 години на добу.
– А ти можеш?
– Мій графік і нині близький до того. А коли пишеш оперу, у процесі задіяна кожна клітина тіла. Весь організм перебудовується. Стає неважливим ні «скільки спиш», ні «що їж». Увесь побут стає неможливим! У тебе немає ні-чо-го, така гіперконцентрація, абсолютне занурення.
– І завжди так?
– Абсолютно! В цьому найбільше страждання. Тому що паралельно треба ще й жити – функціонувати як людина. Як мінімум треба бути притомним – у сім’ї, на роботі, на вулиці чи в метро.
Етап написання – максимально творчий і цікавий. Мене надихає! Але Київ або Нью-Йорк для нього не підходять. Ми їздили до Іллі в Запорізьку область, вимикали телефони на тиждень-два і нічим більше не займались – лише писали.
– Для творчості потрібна резиденція?
– Так. Тоді ти «пришиваєш собі нове серце» – і воно починає битися. Ти впускаєш у себе новий твір, вмонтовуєш його в свій організм. Ти – це твір. Інтенсив резиденції дуже позитивно впливає на продуктивність. Нічого не відволікає. Про що ти тоді думаєш? Про музику. Проте два мої головні твори в житті – це десятирічний Марко та Остап, якому днями виповнюється вісім.
– Ти розповідав, що коли народився Марко, ти працював на будові в Києві…
– І це були не найскладніші часи. Тяжчим був період проведення фестивалів у Франківську. З 2016 по 2018 рік. Не уявляю, як я це зробив! Але постфестивальний осад і синдром – хороші.
– Тобі не сниться літак з Аерофонії?
– Зараз вже ні. Раніше бувало.
– А музика сниться?
– Так, і музика зі снів мені дуже цікава. Це такий психоделічний формат усіх можливих електронносимфонічних музик вкупі. Мабуть, схоже на звучання хмар.
– Або землі. Ти ж відтворював у музиці пережитий в Туреччині землетрус?
– Я й досі, відчуваючи вібрацію, розкладаю її на ноти. Ніби детонатор усередині спрацьовує, коли проїжджає трамвай чи спускаюсь у метро. Періодично щось читаю. Нещодавно відкрив для себе Атонена Арто «Театр і його двійник» – взахльоб! Як це можливо: 100 років тому відбутись цій книжці і досі бачити такий театр?! Це не вкладається у голові.
Митцеві потрібен тонус. А тонус – це естетичний шок. Виклик, проблема, яку він вирішує. Це ідея, що рухає ним. І чим сміливіша вона – тим краще.
– Але ви творите з Іллею удвох. Який розподіл?
– Хтось дає імпульс, інший розвиває ідею. Постійний симбіоз. І легких епізодів значно менше, ніж сутичок. В основному це боротьба. Але кожного дня має відбутися щось хороше. Подорож на велосипеді чи самокаті – саме те! Ти слухаєш музику. Або звуки міста. І їдеш мостом Патона.
Comments are closed.