Минулого року 8 березня була п’ятниця, день почався для Лесі Ткаченко, як зазвичай. Щоправда, були й домішки радісного очікування. Її чоловік Андрій на вихідні мав повернутися додому з Донеччини. Вони поговорили по телефону про сімейні справи, які заняття має їхній син Марко сьогодні, Андрій ще сказав, що іде стригтися перед дорогою. Того дня пілот-винищувач Андрій Ткаченко загинув у небі над Покровськом.
Година змінила все
В ніч на 8 березня Андрій Ткаченко мав бойове чергування, розказує його дружина Леся. Тож зранку довго відсипався, а десь близько 12 написав дружині, що з ним все гаразд, питав, як справи у них. Вона тоді ще пожартувала, що в сина вже уроки в школі закінчилися, а тато лиш встав. Це був такий їх типовий сімейний жарт.
Потім я набрала його на Signal: «Привіт. – Привіт, що робите? – Кажу, повертаємося додому з школи, йдемо зараз на музику, потім плавання». Він сказав, що ще йде пострижеться і купить якісь продукти на дорогу, бо, швидше за все, повернеться на вихідних додому.
Після цієї ротації Андрій мав іти у відпустку і всі вони дуже цього чекали. Десь ближче до обіду Леся знову набрала його, уже по відеозв’язку. Пригадує, що Андрій був на позитиві, говорили довго і про все на світі: що приготувати до його приїзду, які плани на відпустку, що у Франківську знову лихоманка з тим 8 березня і так далі.
Моє ключове питання, як завжди, було: «Що в тебе на сьогодні?» А він мені: «Та нічого, відпочиваю, я ж з ночі». Ми завершили розмову о 13:40, – каже Леся. – А як ідеться в матеріалах справи, десь 14:50-15:00 його літак збили.
Перші тривожні повідомлення почали надходити близько 16. Подзвонив знайомий, який бачив інформацію в їхніх внутрішніх групах. Сказав: «Літак твого Ткаченка підбили. Там був Андрюха». Леся не повірила, бо ж бачила, що чоловік не готувався до польоту. Потім подзвонила знайома з-закордону, теж сказала, що борт підбили і група виїхала на пошуки.
Тоді мені вже кольнуло, почала набирати Андрія – поза зоною. Подзвонила до ще одного знайомого з частини, той сказав, «ніби таки збили, але ще не кіпішуй, ще нічого не ясно», – каже жінка.
Читайте: Вони загинули за Україну. Пілот-винищувач, підполковник Андрій Ткаченко
Розумієте, пройшла година, одна година. Я не могла зрозуміти, як він там опинився за ту годину, -ділиться Леся. – Бо Андрій – дуже педантична особистість, він завжди заздалегідь готувався до польоту. Також відомо, що пілоти трошки забобонні люди, тож є речі, без яких вони не літають. В Андрія це були ключі, де на брелку було наше сімейне фото, вервиця і жетон з персональними даними.
Коли привезли до Франківська Андрієві речі, це все було там, він не взяв їх з собою. Так само там були його планшет і навігатор, якими льотчики ніколи не міняються, бо це теж недобра прикмета.
Уже з часом Лесі стало відомо, що в той день чоловік вилетів на приглушення роботи ППО противника. Окупанти на перехоплення випустили ракету, яка вдарила в перед літака.
Я мала можливість поїхати туди, поспілкуватися з мешканцями, були відео, які люди кидали, – розказує жінка. – Шансів вижити не було, просто вибух, загорання і літак впав на землю.
З тобою усе нормально
Того ж дня ввечері все командування частини прийшло до них додому. Леся каже, що вже все знала.
В мене десь, напевно, було відчуття образи, бо я весь день дзвонила і питала – просто скажіть, так чи ні. Там були люди, які знали мене, що моя психіка може це нормально перенести. Бо ми з Андрієм були разом 10 років і це було 10 років війни.
Коли вони зайшли в хату, вибіг Марко, пригадує вона. Він думав, що то тато вернувся.
Я просто сказала: «Сину, тато загинув на війні», – пригадує Леся. – Сліз не було ні в мене, ні в нього… на той момент.
Довший час Марко жив так, ніби тато у відрядженні, ніби все так, як було досі. А зараз, коли минув рік, ця маленька сім’я живе спогадами і вдячністю, що у них був такий тато.
Ми не живемо тим моментом втрати, – пояснює Леся. – Ми живемо спогадами. Тобто, от ми лягаємо вечором спати, говоримо про день, Марко питає: «Мам, а як ти думаєш, щоб тато на це сказав?». Або йдемо вулицею і згадуємо – от тут ми пили каву, тут купували хотдог, а тут Марко тікав від тата.
Леся каже, що вдячна Богові за те, син був достатньо дорослим, щоб запам’ятати Андрія. Вона розуміє, що дитина росте і з часом спогади будуть затиратися. Але в нього в пам’яті лишиться хоча б образ тата.
Ми обоє щоденно в роботі, в заняттях, так щоб бути максимально навантаженими. Щоб просто ввечері помолитися і лягти спати. Звісно, є моменти, які накривають. Коли приходиш додому, знімаєш каблуки і просто сама квартира може накрити спогадами. Але я розумію, що це не тільки моя історія. Це історії моєї країни. От мої студенти – там дівчинці 21 рік, а хлопець уже загинув. Він не лишив по собі нікого. А ти от маєш Марка, Андрій лишив по собі слід. Тому ці всі почуття я починаю максимально пригноблювати і казати – з тобою все нормально.
Боротьба за визнання
Після загибелі чоловіка Лесі не виходила з голови їхня розмова про нагороди і відзнаки. То була наче проста балачка за приготування вечері. Вона наполягала, що всі нагороди нічого не варті, якщо людина загинула. Він казав, що вона не розуміє. Що у військових свій шлях.
Коли летить ракета чи шахед, які можуть влучити в будинок, де живуть люди, то краще я один піду, а їм дам можливість жити… І поряд з цим нам важливе визнання таких вчинків, – казав Андрій.
І ця думка засіла в неї голові, вона її муляла і мучила. А потім подружка сказала: «Лесю, зроби це, подай Андрія на отримання звання Герой України. Це буде пам’ять для дитини, бо їхнє покоління буде читати про це в підручниках історії».
Знаєте, в Марка інколи проскакують такі речі: «Ну, ти ж могла його якось зберегти». Кажу: «Сину, могла, але тато не хотів». Я йому пропонувала, і люди пропонували трошки перепочити в цій льотній роботі, займатися керівними справами з паперами чи поїхати за кордон на вивчення новіших моделей. Він не хотів. І Марко от зараз живе з тим відчуттям – для кого він добре зробив, інші мають тата, а я – ні. А в той день, коли нам була вручений орден Богдана Хмельницького, ми верталися додому, син начепив нагороди собі на пальто і так ішов. Він гордився.
Отримати звання Героя України – нелегка справа, каже жінка. Збирати голоси під петицією вони навіть не бралися. Бо насправді, потрібне подання від командування частини.
Зізнаюсь по-чесному, від командування я цього не дочекалась, – розказує Леся Ткаченко. – Пішла напролом до вищого керівництва. Це все коштувало мені дикого здоров’я і дикого часу. Це довгі комісії, довгі засідання при Міноборони. Але минулого тижня мені прислали листа, що відповідь на подання Андрія на звання є позитивною. Тобто чекаємо подальших дій у Секретаріаті Президента. У цій боротьбі нам допомагали Івано-Франківська мерія, ОВА, обласна рада, «Пласт».
Біографія:
Український військовий льотчик, підполковник Андрій Ткаченко народився 10 грудня 1990 року в місті Самборі Львівської області. Захоплювався спортом, відвідував драматичний гурток і комп’ютерну школу. Здобув ступінь пластуна-розвідувача, пройшов пластовий вишкіл, брав участь у національному пластовому летунському таборі «Чота Крилатих».
У 2008 році Андрій вступив до Національного Харківського університету повітряних сил імені Івана Кожедуба, який закінчив у 2012 році. Під час навчання, у жовтні 2009 року, здійснив перші самостійні польоти на літаку Л-39.
Після закінчення університету проходив військову службу в Івано-Франківську та Харкові. З початком війни на сході України виконував бойові завдання під час АТО та ООС. Після повномасштабного вторгнення рф Андрій Ткаченко брав участь у бойових діях на сході та півдні країни, зокрема на Донецькому напрямку та від Запоріжжя до Херсона.
Він літав на літаках МІГ-29 та Л-39 і мав понад 40 бойових вильотів. Ткаченко був досвідченим інструктором, який тренував молодих льотчиків у 203 навчальній авіаційній бригаді на Харківщині.
Загинув 8 березня 2024 року під час виконання бойового завдання у небі Донецької області. Його поховали на Алеї Слави міського кладовища Івано-Франківська біля села Чукалівка.
Нагороди:
- Орден Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
- Залізний Пластовий Хрест.
- Комбатантський Хрест Головнокомандувача Збройних Сил України.
- Відзнаки за взірцеву службу та за збиття ворожої техніки.
Після загибелі Андрія Ткаченка депутати Івано-Франківської міської та обласної рад звернулися до Президента України з проханням посмертно надати йому звання «Герой України».
Авторка: Женя Ступ’як
