Два тижні коломийська бригада служби ліній АТ «Прикарпаттяобленерго» працювала на півдні України й допомагала колегам відновлювати зруйновані ворогом мережі.
Прикарпатці допомогли запустити електрику до Херсона та Снігурівки. Нині вони вже вдома, а їхню роботу продовжує долинська бригада, пише Репортер.
Усі були готові їхати
За словами майстра коломийської дільниці служби ліній електропередач АТ «Прикарпаття обленерго» Миколи Гаврилюка, його бригада працювала 15 днів нонстоп – без вихідних та за будь-якої погоди.
На Миколаївщину з Коломиї вони вирушили 23 листопада. У бригаді було дев’ятеро людей: майстер – Микола Гаврилюк, електромонтери – Роман Янчук, Руслан Федосюк, Андрій Петрук, Андрій Іванишин та Володимир Комаренко, два водії – Роман Кобилянський, Василь Семенчук і машиніст – Микола Якобуца.
Микола Гаврилюк каже, усі знали й готувалися, що така поїздка буде, бо хтось мусить їхати на деокуповані території на допомогу колегам відновлювати мережі. Але, зізнається, не сподівався, що це буде так оперативно. Адже минуло лише два тижні, як території звільнили.
Часу на підготовку майже не було. Сьогодні сказали, а через день – виїзд, – говорить Гаврилюк. – Нам сказали, що там все на гуманітарній допомозі, тому ми закупили на два тижні продукти, води 150 літрів. Завантажилися інструментами, матеріалами й вирушили. Їхали зі своєю технікою. Вона важка, тому добиралися два дні.
Зранку 25 листопада коломияни прибули на місце у Миколаїв. Переодягнулися й одразу приступили до роботи.
Читайте також: Як “Станіславський борщ” нагодував 125 000 захисників на фронті (ФОТО)
Треба було помогти місцевим хлопцям на лінії. Правда, були ще тернопільські, вони на два дні швидше за нас приїхали, – пригадує майстер. – Ми працювали до вечора, падав сніг з дощем. Усі працювали, аби наступного дня вранці подати першу напругу на Херсон. Світла у місті не було два тижні.
Жінка у вцілілому вікні
Прикарпатські енергетики жили у Миколаєві в дитячому садку. Щодня добиралися до роботи півтори години. Працювали на лінії, яка йшла на кордоні між Херсонською та Миколаївською областями.
Зізнається, що було тривожно, адже збоку – поле заміноване, лінії високовольтні, незнайомий рельєф місцевості.
Нам сказали, що сапери пройшлися територією, що все нормально, – розповідає Микола Гаврилюк. – Ми домовилися між собою, що дивимося один за одним, аби не заходити за лінію. Є провід і від нього 5 метрів туди і 5 метрів сюди, між проводами ще 10 метрів. І от, маєш 20 метрів – це зона на якій ти можеш працювати. Перший день вважаєш, боїшся, а далі вже просто включаєшся у роботу і можеш перейти лінію.
Пригадує, як на другий день їхали через село Шевченкове. Побачив двоповерховий будинок – чотири вікна на першому поверсі, чотири на другому. Усі вікна побиті, будівля посічена осколками.
І лише на другому поверсі одне ціле вікно, – розказує чоловік. – То була 8 ранку, на дворі -2. У тому єдиному вцілілому вікні стояла жінка, років 50, у зимовій куртці, шапці, закутана у шарф. Я розумію, що в тій хаті так само холодно, як і на вулиці. Вона – як символ тої ситуації там. Не знаю, з якої причини вона не виїхала.
Під обстріли, каже майстер, на щастя, не попадали. Лише чули обстріли й вже могли визначати, де приліт, а де виліт.
А місцеві, навіть, розрізняли з якого калібру стріляють, – говорить Гаврилюк.
Звично розказують про страшне
Найважчий день усього відрядження був у Снігурівці. Там були добу. Крім прикарпатців працювали і львівська бригада, черкаська, хмельницька, житомирська та миколаївська. Каже, усе потрощено. Усі намагалися з трьох чи п’яти ліній зробити одну, аби дати електрику, бо світла у Снігурівці не бачили три тижні.
Каже, було тяжко фізично, але найбільше – морально. Ночувати у Снігурівці не було де, бо місто – у руїнах. Ночували у лікарні у селищі Березнегувате, що за 30 км.
Лікарня – діюча, правда половина розвалена, – говорить Гаврилюк. – Вікна забиті клейонкою. Вітер, мороз -1-2. В одній палаті – пацієнти, в іншій – ми. Вразило те, як люди змирилося з тим, що пережили, як якось звично вони розказували про страшні речі. Їдемо, один місцевий показує: «Отут – діда вбило в хаті. Отут – жили окупанти. А в цій хаті місцеві чоловіки взяли окупанта у полон».
Місцеві розповідають, що окупант запив, заснув, а поки проспався, орки його лишили. Якраз наші зайшли й ті чоловіки водили того полоненого цілий день до наших, але нікому його не треба було, бо у них свої були завдання…
Микола Гаврилюк працює 12 років в енергетиці, каже, якщо кожен обрив рахувати аварією, то за 12 років не назбирається така кількість, які вони зробили за ті 15 днів.
Обриви були майже у кожному прогоні, – розказує майстер. – Прогін – це відрізок від опори до опори. Між опорами в середньому – 200 метрів. Ми прикинули, що на основній ділянці, ми пройшли понад 40 прогонів, а це десь понад 8 км. Почали з 295 прогону і дійшли до 254. Там нас замінила долинська бригада.
Авторка: Світлана Лелик
