З перших днів повномасштабного вторгнення дитячий травматолог з Надвірної Олексій Морозов воював у 8 окремому батальйоні 10 гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Майже рік інтенсивних боїв на Київщині, Чернігівщині, важке поранення на Харківщині. До роботи й життя після фронту йому допомогли повернутися маленькі пацієнти, пише Репортер.
З дитячої лікарні на війну
У кабінеті заступника головного лікаря дитячої лікарні у Надвірній якось до зворушеності бережно, на почесних місцях виставлені шеврони, фото військових та прапори. Олексій Морозов каже, інакше бути не може, бо це вагома частина його життя. Ті шеврони – від побратимів, на прапорах – їхні підписи. Багатьох уже нема. Тут бережеться пам’ять про них.
«Це татуювання місячної давності. Саме те, що хотілося запам’ятати, і от – воно тут», – Олексій показує тату на всю ліву руку. Там військова техніка, узори вишиванки та чоловік з оселедцем. Це портрет його побратима Петра Соколика. Він родом з Буковини, воював з 2014 року.
Він такий був козак! Дуже класний дядько, добрий такий! – розповідає Олексій Морозов. – 42 дні тому мій побратимчик помер. Мав онко. Він з перших днів був там зі мною.
Після важкого поранення, лікування та реабілітації у грудні 2022 року Олексій Морозов повернувся до цивільної роботи. Знову допомагає маленьким пацієнтам.
Робота з дітьми – це, напевно, головне з того, що на початках давало можливість рухатися далі, – говорить Морозов. – Діти – це максимальний заряд, це щирість емоцій, щирість почуттів. Це якесь таке повне відсторонення від того соціуму, який оточував.
Також нині час від часу до нього на прийом приїздять і побратими, адже має спеціалізацію і дорослого травматолога. За тиждень до вторгнення Олексій якраз звільнився з дорослої лікарні й приступив до роботи в дитячій. Але не надовго.
24 лютого 2022 року Морозов прийшов на роботу в лікарню, а о 12.00 вже поїхав у військкомат. Потрапив у 8 окремий гірсько-штурмовий батальйон 10 бригади «Едельвейс».
Тоді у перший день з дитячої лікарні пішов на війну він, рентген-лаборант Тарас Дунець, ще один дитячий лікар-травматолог Володимир Веселовський та медична сестра Ірина Колесникова. Вона працює у госпіталі у Франківську. Веселовський служить у медроті «десятки». Тарас Дунець звільнився з війська і повернувся на роботу. Працює на тому ж поверсі, що й Морозов. Ще поза роботою навчає тактичної медицини дорослих і дітей.
Люди зустрічали зі сльозами
24 лютого Морозов виїхав на Коломию, звідти наступного дня на кордон з Білоруссю. А 27 лютого «едельвейси» вже були на Київщині.
На початках був рядовим стрільцем в екіпажі БМП, але позивний мав медичний – «Док». Потім потрапив на посаду бойового медика. Далі був старший бойовий медик роти і деякий час до поранення на Харківщині – начмед батальйону.
Я був поранений у селищі Прудянка, на Харківщині, – згадує Олексій. – Був мінометний обстріл командного пункту роти. Багато поранених, загиблих. Ми приїхали надавати допомогу – і прилетіла міна.
Олексій показує прапор, який вони з побратимами підписали на Чернігівщині, після звільнення села Нова Басань. Каже, той прапор – одна з небагатьох речей, що вціліли після того, як згоріла їхня машина.
Тоді за першу добу ми звільнили половину села до річки, – пригадує «Док». – Точка евакуації була на середині села. Там стояла синя красива церква. До нас тоді прибіг хаскі, дали йому цукерку, і він від нас уже не відходив. Люди почали виходити, зустрічали зі сльозами, з радістю. Був чоловік, такий старший, напевно, років з 70. Підходить і каже: «Хлопчики, ви заберете мого сина? У мене двоє дітей було. Одного розстріляли тут в церкві на подвір’ї, а другому тільки ноги прострелили. Я його забрав і сховав». Потім він привіз його на тачці, якою гній возять. Сину, може, років 20 з копійками. Ми його забрали й надали допомогу.
Каже, коли пробивався зв’язок, Олексій отримував дзвінки й повідомлення від своїх пацієнтів.
Хотіли лікуватися далі, – посміхається Морозов. – Я казав, що мене нема на місці, що прийом зупиняється на невизначений термін. Нас двоє пішло з лікарні, дитячого травматолога не було, то підміняв лікар з дорослої лікарні.
Кожен шукає віддушину
Нині його коло спілкування поза роботою – або військове, або навколовійськове. Каже, відчув, яке життя переплетене.
Мій друг медик, з яким вчилися разом, теж звільнився після поранення і якось приїхав до мене сюди, – розповідає Морозов. – Він теж служив у «десятці», але в бригадній розвідці. Ми сиділи, говорили, фотографії передивлялися і було фото, де йому вручили орден «За мужність». Він розказав, що то був початок війни, 6 березня. Була розбита рота, але лишився один хлопчина, який виходив на зв’язок, і вони вирушили його забирати. Поки прийшли, його вже не було. А той хлопчина – це був мій кум, який потім потрапив у полон. Мій друг з гуртожитка йшов витягати мого кума! Таке життя переплетене. Кума звільнили з полону, він знову продовжує службу.
За словами Олексія Морозова, коли зустрічаються військові побратими, то зазвичай це розмови про те, що всі й так і так уже чули, знають, але продовжують згадувати.
Але нині, на жаль, збираємося виключно на похорони, – зітхає Морозов. – З нами був механік-водій, позивний «Дєд». Такий цікавий, смішний, зі своїм характером, але дуже добрий. Коли ми були на Київщині, він привів до мене велику чорну вівчарку. У неї весь живіт був зашитий, шви вже почали гноїтися. Напевно, після операції. Чи вона втекла, чи люди відпустили, коли виїздили. І «Дєд» каже: «Давай знімемо шви». Хлопці її тримали, а я знімав. Як вона мене потім не любила! Божечки, я до них навіть підійти не міг! Собака запам’ятала, що я робив їй боляче. Берта – так звали песика. Пройшла з ним від першого і до крайнього дня. Вона з ним і спала, і їла. Така в них любов була! «Дєд» звільнився, вдома у нього зупинилося серце. Він з 2014 року воював – Микола Хімей з Богородчанщини.
Коти й собаки, каже Морозов, на війні були в кожного. У нього був песик Фішка на Чернігівщині, але потім втік. А його дядько Тарас привіз з фронту Люсю, врятував собаку з-під завалу. Зараз вона у нього живе.
Там якось легше морально, коли вони біля тебе. Кожен собі в чомусь шукає віддушину, – говорить Олексій Морозов. – Зараз моя віддушина – робота.
Авторка: Світлана Лелик
