Євгенію Бардяк на Івано-Франківщині знають як депутатку обласної ради та керівницю громадської організації «Молода Просвіта Прикарпаття». Уже багато років політикиня та громадська діячка допомагає розвивати невеликі громади в області. А з початком повномасштабного вторгнення – поєднує це з гуманітарною допомогою для ВПО та поїздками за кордон, де продовжує розповідати про події в Україні.
«Репортеру» Євгенія Бардяк розповіла про те, як підтримувати увагу світу до війни в Україні та чому жінкам варто йти в політику.
– Євгеніє, ви продовжуєте відвідувати заходи за кордоном, де говорите про Україну. Чи змінилася ваша риторика і сприйняття іноземцями війни за ці 20 місяців?
– На подіях за кордоном я опиняюся у певній бульбашці, у середовищі, де всі зібралися з того ж приводу, що і я: говорити, що росія напала на Україну, що ми вимагаємо справедливості й підтримки світу. Почути і побачити нових людей у цьому середовищі випадає не часто.
Але я стараюсь завжди розпитувати місцевих, як в їхній країні сприймають війну в Україні. І всі говорять, що російська пропаганда працює дуже добре, особливо в малих містах. Там місцеве населення схильне ставати на сторону рф. Тому мені здається, що важливо їздити саме у малі міста за кордоном. У столиці, великому місті, будь-який захід, як правило, губиться серед інших.
В останніх поїздках відчувається, що люди живуть своїм життям, війна далеко. А ще зараз змінився фокус на Ізраїль.
На жаль, війна у нас триває і далека від завершення. Хто не бере активної участі у боях чи волонтерстві, має іншу місію – говорити світові, що відбувається. Є потреба в послідовному й систематичному приверненні уваги до проблем України.
– А як можуть зараз привертати увагу до війни громадські активісти, політики – враховуючи, що світ байдужіє до цієї теми?
– Коли ми проводимо заходи за кордоном, туди не приходить центральне телебачення, яке на всю країну транслює наші тези. Дуже часто відвідувачами є самі українці. Тому треба їхати в малі міста, до місцевих людей, а не до тих, хто приїхали з України через війну чи емігрантів.
Треба шукати місцеві громадські організації, які прихильні до України, разом з ними робити спільні проєкти. Партнеритися з місцевими медіа, які будуть описувати ситуацію в Україні. Говорити з місцевими політиками.
Це складний адвокаційний процес, який потребує не одноразових акцій, а постійної включеності. І йдеться не про рівень депутатів Верховної Ради, а депутатів місцевих рад, де одне містечко чи село комунікує і створює партнерські стосунки з містечком чи селом у сусідній країні.
Цю місію має на собі відчувати кожен депутат, активіст, біженець, який переїхав, кожен бізнесмен, який їде за кордон. Має бути таке моральне зобов’язання.
– У нас, в Івано-Франківській області, теж багато хто збайдужів до війни. Чи мають активісти у своїх містах нагадувати про війну місцевим мешканцям?
– Майже у кожного в родині є той, хто служить чи є імовірність, що хтось буде служити, тож війна не оминула нікого. Є тенденція, що люди стали менше донатити, але мені здається, що це пов’язано з економічною ситуацією, матеріальні ресурси вичерпуються. На початку люди масово віддавали пожертви, тому що очікували швидкої перемоги. Зараз усі зрозуміли, що це надовго і, мабуть, теж хвилюються за свій добробут.
Читайте: Жінки говорять. У Франківську відомі поетки читали вірші про війну, любов і менструацію
Щодо гуманітарки, то наша організація вже нею не займається, але й допомоги як такої надходить значно менше. І не так багато людей за нею звертається, бо за майже два роки внутрішньо переміщені українці вже адаптувалися. Зараз їм треба допомагати більш глобально – соціальним житлом чи компенсацією за житло, працевлаштуванням, зручними умовами для ведення бізнесу тощо.
– Повертаючись до теми поїздок за кордон, наскільки легко зараз депутатці відвідувати такі заходи?
– Стало набагато важче, відколи 27 січня 2023 року Кабмін прийняв постанову № 69, яка заборонила прямий виїзд у тому числі депутатів органів місцевого самоврядування без спеціальних документів. Це суттєво утруднило представницьку функцію. Бо хто зараз займається лобіюванням інтересів України за кордоном? Представники громадських організацій та органів місцевого самоврядування, до того ж, переважно жінки.
Я не думаю, що ця постанова зупинила топ-чиновників від поїздок на дорогі курорти. А от депутати сільських, селищних, міських, обласних рад, мають труднощі з виїздом. Цього року у мене був випадок, коли я їхала у Варшаву на виступ і мене зняли з автобуса, як якусь злочинницю. Це були дуже неприємні відчуття. Виїхати все ж вдалося, але з великими труднощами.
Обласна рада, наприклад, не надає нам довідки, що ми маємо право виїжджати у відрядження, бо я ж не є їхньою працівницею, я не отримую там зарплати. Я працюю на зовсім іншій роботі, а депутатство – це моє додаткове навантаження, яке ніхто не оплачує. Тому документи на відрядження я повинна брати ще й зі свого основного місця роботи. А якщо депутатка пенсійного віку, волонтерка чи в декреті, хто має їй дати відрядження?
Читайте: Почати знову. У Франківську «Д.О.М.48.24» допомагає переселенкам знайти роботу та підтримку
– Чи сильно нині змінилися пріоритети та особливості депутатської діяльності, якщо порівнювати з 2020 роком, коли вас обрали?
– Коли я стала депутаткою, у мене був план на п’ять років. Але з початком повномасштабної війни я трохи втратила мотивацію. Бо побачила неготовність органів місцевого самоврядування і виконавчої влади якісно реагувати на кризу. До мене як до депутатки ні 24 лютого, ні протягом наступних тижнів так і не надійшло жодних звернень про мобілізацію, спільні дії з обласною радою, чи фракцією, чи військовою адміністрацією. Кожен був сам по собі.
Для мене така незгуртованість під час кризи стала серйозним тригером. Я ж у перші дні повномасштабного вторгнення передзвонила всім громадам, які на окрузі, запропонувала свою допомогу. Одразу включилася у гуманітарну діяльність. Вийшла на зв’язок з давніми міжнародними партнерами й завдяки їм у перші місяці ми з командою змогли забезпечити технікою прихистки для внутрішньо переміщених людей, надавати гарячі обіди, пакунки з продуктами, гігієною тощо.
До кінця цього року я планую завершити гуманітарну місію. А в 2024 повністю повернутися до безпосередньої депутатської діяльності. За наступні два роки каденції у мене є план створити програми з підтримки громадянського суспільства, які б допомагали активним громадським організаціям. Також я б хотіла долучитися до формування програми розвитку громадянської освіти: навчити людей брати активну участь у розвитку своїх громад та держави.
– Чи стали жінки більш помітними у політиці за останні роки?
– У жовтні я була в Берліні, де місцеві активістки розповідали, як жінкам складно йти в політику, що вони мають менші шанси на перемогу. Я була просто вражена, що в Німеччині теж є така проблема. До того ж, на відміну від нас, у них немає гендерних квот. Тому тенденція із залучення жінок у політику в Україні є дуже добра. І я рекомендую усім жінкам, які мають політичні амбіції, йти в політику.
Я не згода, що політика – «брудна справа», її такою роблять люди. Політика – це те, з чого ми всі живемо. І якщо залишати прийняття рішень на недоброчесних людей, то вона завжди буде «брудною».
Насправді, вибори і депутатство – тяжка робота, яка часто призводить до вигорання. Але чим більше активних жінок приходитиме в політику, тим простіше буде їхнім наступницям. І залученість жінок ставатиме нормою.
– Якщо говорити про політику і громадський активізм, напевно, він зараз більше покладений на плечі жінок, зокрема у малих громадах. Чи ви підтримуєте жінок у таких починаннях?
– У малих громадах, на мою думку, жінки завжди були більш активні. Чоловіки, як правило, їздили на заробітки, а жінки працювали на місці – директорками шкіл, садків, завідувачками бібліотек, клубів тощо. Я багато співпрацюю з жінками зі своїх громад, які зараз задумуються над тим, щоб іти в політику. Але жінок у малих громадах треба вчити лідерству. Бо дуже часто вони в себе не вірять.
– А чи стикаєтеся ви у своїй політичній діяльності зі стеротипами щодо жінок у політиці?
– Я напрацювала собі репутацію, тому щодо себе зараз упереджень не відчуваю. Але є проблема з вигоранням. Я – депутатка і займаюся розвитком малих громад. Це моя волонтерська робота. Працюю ж у медуніверситеті. Медицина і розвиток громад – два зовсім різні напрямки. Крім того, як і кожна жінка, несу на собі побутові обов’язки – це ще один великий напрямок роботи. От як тут усе встигнути і втримати баланс?
Тож я багато чим пожертвувала. На своїй основній роботі я досі асистентка, хоч мала перспективи стати доценткою, можливо, навіть написати докторську дисертацію. Але через те, що я обрала політику, втратила кар’єрний ріст. Ще й не встигаю приділяти достатньо часу особистому життю, бо, наприклад, цьогоріч я кожні вихідні проводила в якомусь із сіл свого округу.
Проте політична діяльність підвищує мою впевненість у собі. І якщо, наприклад, якась депутатка побивається, що колега подав усім чоловікам руку, а їй ні, то хай сама встане і подасть йому руку. Не треба почуватися меншовартісною. У політиці не варто очікувати, що тобі хтось щось дасть. Ти прийшла на рівних правах, тож працюй, борись, досягай і вимагай, якщо потрібно.
Авторка: Ольга Романська
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу.
Comments are closed.