Сергій Тарнавський з Долини після поранення на війні й ампутації ноги відкрив для себе ветеранський спорт. Сам бере участь у різних змаганнях і побратимів підтягує. Каже, це дуже важливо – це мотивує і тримає, пише Репортер.
У Сергія за плечима дві миротворчі місії – одна в Косово, інша – в Іраку. Далі з 2015 були бойові дії в АТО. Усе це у складі 80 десантно-штурмової бригади.
З часів АТО має позивний «Грінпіс» – бо працював в екологічній інспекції на Львівщині.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Сергій Тарнавський зідзвонився з побратимами і 27 лютого вже був у Львові, у рідній 80 бригаді.
1 березня у бригаді створили спецроту для окремих завдань. Туди потрапив і Тарнавський. Каже, треба було хлопців з досвідом і настроєм вступити в бій у будь-який момент.
На той час фронт переміщався дуже хаотично, треба було відбивати прориви, тому й створили такі спецроти на базі усіх десантно-штурмових бригад, – пояснює Тарнавський. – Нас перекинули на Кривий Ріг для підсилення ТрО, аби хлопці себе більш бадьоро почували. Там штурмували й відбили два населених пункти. Нам ще допомагали сили спеціального призначення.
1 квітня бригаду перекинули на межі Дніпропетровської та Херсонської областей, а ще через місяць був східний напрямок – Донеччина.
Спецроту розформували, бо таких завдань уже не було. Військових розкинули кого куди. Хтось пішов у штурмові роти, а Тарнавський потрапив командиром відділення в інженерно-саперну роту.
Працювали під носом у ворога
Ми виконували завдання по мінному загородженню, по захисту наших бойових рот, – розповідає Сергій Тарнавський. – Штурмова рота стоїть в окопі, а ми йдемо перед ними. До противника могло бути метрів 100-150.
Тарнавський розказує, що виходи були важкі, бо працювали під носом у противника. Міни ставили лише тоді, коли лиш починало світати. А протитанкові загородження – вночі.
І робилось дуже багато, – говорить ветеран. – Дві-три групи мінували по три-чотири і це по 300 метрів декілька рядів. Хлопці сапери – вони круті. Чи це штурмовики, чи піхота – вони заходять, окопуються, займають лінію борони і стоять. У них є якесь прикриття. А сапери приїжджають на позиції до цих же хлопців і йдуть далі. Робота сапера надзвичайно небезпечна, але ти розумієш, для чого це робиться. Якщо ти не підеш і не зробиш, то підставиш хлопців, які стоять в окопах. Не маючи перед собою мінне загородження, вони набагато більше вразливі.
Сергій розказує, якось за ніч зробили «роботу» і наступного дня їхали поруч доробляти – загороджувати. І поки робили, вороже БМП підірвалося на попередній «роботі».
Також каже, коли була Харківська операція, то там робота вже була іншою та важчою.
Хлопці йдуть перед бойовими ротами, але вже розміновують, – пояснює Тарнавський. – А це набагато важче, бо противник також у мінній справі прошарений. Не знаєш, які сюрпризи тебе чекають. Я, на жаль, участі в цьому не брав, бо вже був поранений.
Нога висіла на м’язі
Поранення Сергій Тарнавський отримав 6 серпня 2022 року. День перед тим загинув його близький товариш, з яким починали службу в одній спецроті, в одній групі. Згадує, було передчуття, що може щось статися, але на «роботу» пішли.
Сергій з групою поставили мінні загородження та вже поверталися. Він йшов першим. Дивився під ноги, а потім розвернувся до хлопців щось їм показати…
Повертаюсь, роблю перші кроки і – підрив, – згадує Тарнавський. – Туман в голові, секунд 10 не розумієш, що сталося, – чого я лежу, чому так сіро? Тоді дивлюся, а нога буквально висить на м’язі.
Сергій підірвався на міні. Хлопці наклали турнікет, повідомили евакуаційну групу про пораненого. Аби до них дістатися, спершу треба було проповзти по-пластунськи, адже ворог почув вибух і відкрив вогонь. Потім побратими взяли Сергія під руки й він на одній нозі дострибав до евакуаційної машини. Каже, ще тримав адреналін, тож сильного болю не відчував.
Далі був стабпункт у Бахмуті, операція, ампутація ноги. Звідти на прифронтовий госпіталь і ще одна операція. У той же день Сергія повезли у Дніпро. Там була чергова операція. А потім у Львові ще сім операцій.
Характер не давав здаватися
Майже одразу Сергій став на милиці. Каже, може це було принципово, мовляв, є руки, є нога, тому вперед – вставай і ходи.
Були хлопці з такою ж ампутацією, я їх постійно бачив на кріслі колісному, – розказує Тарнавський. – Казав: «Друже, та вставай». «Та в мене руки болять, ноги болять». Це відмазка для себе. Були такі хлопці потухші, які десь в собі закривалися. Не розуміли, напевно, яке в них буде майбутнє, що їм робити.
Сергій каже, йому не давав здаватися його характер. Також розповідає, що на колишній роботі в екоінспекції перший заступник мав ампутацію ноги. Травма – не військова.
Він приїжджав мене навідувати у шпиталь, зняв свій протез і каже: «Сірьога, ти ж дивись – 24 роки», – розповідає Сергій Тарнавський. – До речі, коли я прийшов працювати в екоінспекцію, десь лише через рік взнав, що в нього протез. Може, це також мотивувало.
Уже рік Сергій ходить на протезі Харківського підприємства. Вони мають свій філіал у Львові, тому на обслуговування їхати недалеко.
За словами Сергія, це безкоштовно, єдине – треба оббігати чимало кабінетів, аби, наприклад, податися на заміну культиприймача. Ще рік тому це було без проблем – ветеран приходив на своє підприємство, там протез оглядали, подавали заявку та міняли. А зараз, аби отримати висновок, що Сергію потрібно замінити культиприймач, він витратив тиждень.
Про своє поранення Тарнавський каже, що це шанс почати нове життя, але старт уже зовсім інший.
За рахунок того, що тобі десь важче, ти стараєшся більше, і в тебе досягнення набагато більші, – говорить ветеран.
Закрутилася «Звитяга нескорених»
Цього року Сергій відкрив для себе адаптивний спорт. Усе почалося з того, що у Стрию побратим відкривав «Будинок воїна» й проводив на його базі великий ветеранський форум. Запросив приїхати Тарнавського.
Спікерами були хлопці, які змагалися на Invictus Game, брали участь в інших спортивних заходах. Один ветеран взагалі марафон пробіг в Японії, – пригадує Сергій. – Він розказував про це і воно мене так змотивувало, що вже наступного дня я взяв участь у перших змаганнях. Це був забіг на 3 км. Не думав, що буде так легко.
Далі Сергій зареєструвався на «Ігри Нескорених» й поїхав на навчальний табір на три тижні. Там ветеранів навчали таким адаптивним видам спорту, як волейбол сидячи, баскетбол на кріслах колісних та іншим.
Нацвідбір Сергій не пройшов. Не дуже засмутився, адже, каже, там були хлопці, яким це було потрібно більше. Там Сергій познайомився з іншими ветеранами. Наприклад, нацгвардієць Юрій Гапончук запропонував йому взяти участь в інших ветеранських змаганнях – «Звитязі нескорених». Їх проводять на базі Федерації стронгмену України.
Перші змагання відбулися у Тернополі, далі були Черкаси, де двоє ветеранів від Прикарпаття – Сергій Тарнавський та Андрій Якубенко на двох вибороли п’ять медалей. І закрутилося.
Читайте також: Якщо хтось робить – і я зможу. Андрій Якубенко втратив на війні руку, але здатен віджатися 40 разів
Ще на одну «Звитягу» Сергій поїхав з групою підтримки – з дружиною та донькою.
Вони були у захваті, бо бачили, які там хлопці, з якими пораненнями та які результати! Таке не кожна здорова людина може показати, – впевнений Тарнавський. – Спорт загартовує, це дисципліна, це витримка. Якщо людина у спорті, вона завжди буде більш ініціативна та налаштована на перемогу. Це залишається і в житті. У житті також хочеться завжди йти тільки вперед, чогось досягати. Тому спорт піднімає дух. Хлопці розуміють, що життя не закінчилось, що завжди є можливість ще йти і чогось досягати.
У спортзал затягнула донька
Сергій підтягує і своїх побратимів. Коли дізнався, що «Звитяга Нескорених» буде у Рівному, зателефонував близькому товаришу, з яким починав службу. У того нема кисті, поранення отримав пів року тому. І товариш також взяв участь і зайняв два перших місця.
Сьогодні мене набирав, уточняв, що треба заповнювати на реєстрацію на «Звитягу» у Буковель, – посміхається Сергій. – Так виходить, що мені підказали, я йому підказав. Інших хлопців підтягуємо.
У Буковелі «Звитяга нескорених» пройде 15 вересня. Тарнавський сподівається, що буде понад 300 ветеранів. Адже, каже, учасників щоразу стає більше. Також рівень змагань стає сильнішим.
У спортзал у Долині Сергія затягнула донька. Вона там займається та одного разу сказала батькові, що туди ходить «дядько з високою ампутацією».
Ну, і це для мене був свого роду виклик – він ходить, а чому я не піду? – сміється Тарнавський. – Зараз відвідую зал. Власники дозволили займатися безкоштовно. Відвідую по можливості, бо не завжди виходить через роботу.
Уже багато років Сергій має виробництво, яке займається переробкою ліщини. Тобто роблять різні вироби – паркани, перелази, заготовки для парканів. Продукцію експортують за кордон.
Авторка: Світлана Лелик
Ця стаття продовжує серію матеріалів “Після поранення” за підтримки Платформи “Тепле Місто”.
Comments are closed.