На вихідних 13-15 жовтня в Івано-Франківську пройшов шостий міжнародний форум Via Carpatia. У рамках форуму відбулося багато дискусій, лекцій та літературних презентацій. Назва цьогорічної події – «Слово у війні», тож усі заходи та обговорення були об’єднані навколо теми майбутнього після війни та важливості традицій для формування сучасної української армії, яка зможе здолати ворога.
«Репортер» відвідав кілька подій і записав найцікавіше.
Володимир В’ятрович, народний депутат України, історик, публіцист, громадський діяч
Наша військова традиція є однією з основ державотворення українців. Оця пафосна фраза, що «нація стає нацією лише у боротьбі», є правдивою. Коли певний народ відчуває себе окремим і починає боротися за цю окремішність, за це окреме політичне вираження, він стає нацією. І для нас цей час припав саме на період козацтва.
У 1991 році, коли здавалося, що незалежність далася нам мирним шляхом, цей військовий ген не проявився, бо не було в ньому потреби, і у нас продовжувала існувати ця постсовєтська армія, де люди просто ходили на службу, досиджували до пенсії. Але тільки виникла реальна загроза існуванню української нації у 2014 році, раптом далі проявився цей військовий ген. Спочатку він виник поза структурою ЗСУ – це були добровольці, майданівці. На щастя, цю іскру підхопила армія і стала перетворюватися на українську. Ми зрозуміли, що маленька совєтська армія (якою були ЗСУ) не переможе велику совєтську армію (російську). Якщо ми хочемо перемогти у цій війні, нам потрібна саме українська армія.
***
Неймовірно, що традиція волонтерства відновлюється. На жаль, звучить фраза «хай держава забезпечує». Але волонтерство – це важлива частина всієї оборони України. Кожен, хто підтримує військо, включається у цей процес. Це нас перетворює в єдине суспільство – як тих, хто тримає зброю в руках, так і тих, хто їх забезпечує необхідним. Тому цю традицію волонтерства, яка віджила в Україні, треба плекати.
Василь Павлов, військовий історик, керівник експертної групи внутрішніх комунікацій у Міноборони України
Ми зараз формуємо дуже багато традицій. Не можна перетягнути напряму традиції XVII століття, Русі, УПА. Але їх і не треба перетягувати, а просто наповнювати новими сенсами.
Уже у грудні 2021 року було зрозуміло, що щось буде. І тоді Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний затвердив нову систему відзнак. Вона є компіляцією трьох періодів. Там чітко простежуються відзнаки УПА – «за хоробрість», Золотий хрест, Срібний хрест. Частково були включені традиції Української народної республіки – це найвища відзнака «Хрест заслуг». І було додано декілька відзнак, які були поєднані, наприклад, з традицією Великого князівства Литовського. У ці давні відзнаки заганялися нові сенси.
Читайте: Какао, цукор, ЗСУ. Як на Франківщині діти роблять патріотичні цукерки
Генадь Побережний, професор політології Українського Вільного університету в Монахові (Мюнхені), дослідник Гарвардського інституту українознавства
Дуже багато українців обурюються, чому решта світу не підтримує Україну, як Захід, бо ніби ж усе зрозуміло, де правда, а де кривда. Але тут якраз не все так зрозуміло для Глобального Півдня чи Сходу. І це пов’язано з внутрішнім розумінням українців своєї колоніальної спадщини. Адже дуже часто українці бачать себе як єдину частину західного, європейського світу і не дуже позиціонують себе як частку, в певному сенсі, колоніальних народів. І коли звертаються до Заходу, кажуть: «Ми захищаємо і вас, ми захищаємо свободу, міжнародне право». І це дуже добре спрацьовує на Заході, в Америції особливо.
Проте це не працює на Глобальному Півдні, бо вони часто сприймають цю боротьбу за російськими наративами, як «проксі війну між Заходом і тими, хто йому опирається». Росія себе позиціонує як антиколоніальна держава – що, звісно, є парадоксом. Тому в цьому випадку Україна має підкреслювати, що ця війна є антиколоніальна, визвольна і виборювати симпатію на Півдні та Сході. Бо у нашому випадку йдеться не стільки про міжнародне право, як про незалежність і суверенітет.
Віталій Портников, журналіст, публіцист, телеведучий, лауреат Шевченківської премії
Війна – це ніколи не позитивні наслідки. Шукати у війні позитивні наслідки – це себе обманювати. Це приблизно як євреям після Другої світової війни говорили: «Так, ви втратили 6 млн людей через Голокост, зате тепер у вас є держава».
Тож я не аналізую війну з точки зору підйому ідентичності. Бо люди завжди розуміють, коли починається загострення, а коли воно спадає – перестають розуміти. Можна поїхати в Одесу чи Харків і подивитися, якою мовою там люди розмовляють: тією, якою нам хочеться, чи тією, якою й раніше. І є інша небезпека: якщо буде продовжуватися витіснення людей зі сходу та півдня України, ми просто втратимо Галичину. Тут теж будуть розмовляти російською мовою. І не варто думати, що невелика частина українців асимілює велику.
***
В останні роки ми почали будувати державу, в якій люди почали жити, а не виживати.
А коли люди починають жити, з ними можна говорити про реальні гуманітарні, історичні проблеми, про те, ким вони реально є. А тепер ми знову повернулися до цінностей виживання: помри ти сьогодні, а я завтра. Це, звичайно, віддалить можливість нормального розвитку Української держави на роки.
Читайте: Жінки говорять. У Франківську відомі поетки читали вірші про війну, любов і менструацію
Що таке, як говорять росіяни, «остаточне вирішення українського питання»? Можна говорити, що це остаточне знищення України та українського народу – але це в ідеалі для них, є й інший шлях. Наприклад, колись Річ Посполита була державою, яка конкурувала з Московським царством за геополітичні впливи, це була могутня держава між Заходом і Сходом. Після розділу Польщі, навіть після відновлення її незалежності, вона вже не стала такою країною. Це просто середньостатистична європейська держава. І коли вона ставала трішки більшою, росія далі її зменшувала, як це було перед Другою світовою війною. Тож тепер Польща не конкурент росії – як і Німеччині, й Франції.
А Україна ще в СРСР була друга союзна республіка – за кількістю населення, цивілізаційним потенціалом, економікою. Голодомор – це перша сходинка до знищення українських можливостей. Після нього вона вже стала меншою, але ще достатньо великою, щоб бути альтернативою росії. У 1990 році, коли союзний центр втратив Україну, він розглядав її як країну, яка зможе об’єднати навколо себе ідею оновленого союзу.
Якими ми вийдемо з цієї війни? Країною меншою за кількістю населення від Польщі.
Це наш майбутній реальний розмір і можливості. Крім того, якщо ми будемо мати велику територію, яку не зможемо заселити, нам доведеться, як Німеччині після Другої світової війни, завозити інше населення, щоб розбудовувати економіку. А на території росії війни немає і немає такого зменшення населення. Таким чином, чого росія вже досягла у цій війні, – це того, що Україна перестала бути для неї цивілізаційним конкурентом.
Йосиф Зісельс, громадський діяч, дисидент, виконавчий спів-президент Ваад України, виконавчий віце-президент Конгресу національних громад України
Війна – це бруд, кров, смерть. І не треба шукати в цьому позитив, треба перетерпіти, перемогти й починати відбудовувати країну після війни – з дуже сумними демографічними, економічними, ментальними наслідками. Ось до цього ми повинні готуватися. І якби у нас були відповідальні політики, вони б нам про це говорили щоденно.
У чому є тригер? Десь 80% – національний консенсус – мають спільне уявлення про минуле країни, сьогодення і майбутнє. У них можуть бути політичні розбіжності, але саме уявлення – спільне.
Авторка: Ольга Романська
Comments are closed.