Закладанню міського парку Станиславова передували тривалі пошуки місця. Вони тягнулися понад п’ять років і викликали справжній розбрат у магістраті. Частина депутатів схилялася закласти парк на так званому Радецькому полі – ділянці в кінці вулиці Голуховського (Чорновола). Опоненти закидали, що то місце нездорове, через що дерева будуть всихати, ще й тюрма з казармами поруч.
Нарешті всі питання погодили й у 1895 році на парк виділили кошти з міського бюджету. Наступної весни почали саджати дерева та розбивати алеї. Керував роботами міський садівник Каетан Місюрович. Невдовзі парк отримав своє перше ім’я.
10 вересня 1898 року в Женеві анархіст Луіджі Лючені заточеним напилком вбив дружину австрійського цісаря Єлизавету. Це стало шоком для підданих, які любили її та називали лагідно – Сісі. Вже через кілька днів станиславівський парк став називатися імені цісаревої Єлизавети, на польський лад – Ельжбети.
Коли на Галичині укріпилася Друга Річ Посполита, поляки витравили з міської топоніміки все, що нагадувало Австрію. Парк Ельжбети став парком Генріха Сенкевича – знаменитого польського письменника. За німецької окупації його «замінив» не менш шанований письменник Іван Франко.
Цікаво, що після звільнення міста совіти нібито проти Франка нічого не мали. Але через те, що назву дали німці, парк перейменували на честь Тараса Шевченка…
Тепер уважно роздивляємось стару поштівку. На ній – головна алея, яка починалася від теперішньої вулиці Чорновола. Спочатку парк займав близько 3,5 га (сьогодні майже 25). Поруч із міським ще був приватний парк барона Ромашкана. Його землі майже перегороджували прохід до комунальних угідь з вулиці Липової (Шевченка), куди вела лише вузенька стежка. Люди барона неодноразово перекопували її, тоді потрапити до парку можна було тільки з Голуховського (Чорновола). Завдяки складним перемовинам місто викупило частину Ромашканівських земель і від 1900 року формується друга головна алея парку, яка сьогодні перетікає у вулицю Шевченка.
Зверніть увагу на невисокі дерева. До того на місці парку були орні землі й пасовисько, тому все садили «з нуля». Сьогодні дерева виросли, тому влітку алея завжди в тіні.
Вдалині на поштівці є пам’ятник. Це так звана Грюнвальдська скала. У 1910 році, з нагоди святкування 500-річчя перемоги об’єднаного польсько-литовського-українського війська над лицарями Тевтонського ордену, міська рада встановила у парку пам’ятник. Він стояв на перетині двох центральних алей та являв собою зрізану піраміду з природного каменю, яку увінчувала колона, а над нею орел – символ польської держави. Загальна висота пам’ятника становила 6 м. Скульптором був професор Ян Піщ.
Грюнвальдській скалі не пощастило. У 1942 році її підірвали німці, які вважали себе нащадками тевтонів і не могли спокійно дивитися на символ власної поразки.
Сьогодні вдалині проглядається інший пам’ятник. Це статуя молодого Тараса Шевченка. Історія її встановлення досить цікава. Ще в 2008 році цю фігуру подарував містові діаспорний скульптор Лео Мол. Довший час пам’ятник пролежав на складі, аж доки міська влада не зважила, що на кращий грошей і так немає, і не відомо, коли будуть. Тому 22 травня 2011 року, на 150 років перепоховання праху Кобзаря, в парку з’явився новий пам’ятник.
Цікаво, що недалеко ще є бюст Шевченка, встановлений ще в післявоєнні роки. Відстань між Кобзарями – метрів зо тридцять. На запитання туристів, чому в парку аж два пам’ятники Шевченкові, місцеві дотепники жартують, що один – анфас, а інший – у профіль.
Comments are closed.