У Снятині, на другому поверсі найвищої на Прикарпатті ратуші, з 2003 року знаходиться Музей визвольних змагань імені Василя Андрусяка. Нині ним опікуються троє небайдужих людей – Ігор Юринець, Володимир Чипига та Софія Іваніцька. Їхні родини постраждали від радянської влади – батьки пана Володимира та Ігоря були засуджені, а дід пані Софії – розстріляний.
Нині музей оновлює свої експонати та збирає інформацію уже про онуків повстанців, які продовжують боротьбу своїх дідів проти того ж ворога, пише Репортер.
Люди є різні
Музей імені Василя Андрусяка відкрили у 1995 році у його родинному будинку. Зараз там усе вже перебудували нові ґазди. З тої хати музей спершу перенесли у ліцей, а у 2003 році – в ратушу. Експонати, якими він наповнений, принесли учасники братства УПА.
На 1991 рік у братстві було понад 180 людей, – говорить директор музею Ігор Юринець. – Потім, до 2000 року, ще більше було, бо люди доєднувалися. Нині лишилося четверо.
Усі вони давали свої речі, розказували свої історії. Пан Ігор каже, спершу це був народний музей, бо на кошти людей. А його батько, до речі, був першим головою братства.
Ми були народним музеєм, бо на кошти людей, а з 2017 року стали комунальним, – пояснює Ігор Юринець. – Грошей за екскурсії не беремо, хоч нас критикують і змушують. Але наші батьки прийняли рішення, що за патріотичну роботу не повинні брати гроші.
Читайте також: На Коломийщині барди виконали бойові пісні на місці загибелі трьох повстанців (ВІДЕО)
Найчастіше музей відвідують школярі, донедавна ще були переселенці – з Харкова, Донецька, Красногорівки, Херсонщини. Пан Ігор каже коротко: «Люди є різні».
Робили операцію, а “Різун” колядував
У просторій кімнаті багато фото, особистих речей повстанців, картин, малюнків, вишивок, книг. Велика частина експозиції присвячена Василю Андрусяку – полковнику УПА на псевдо «Різун», «Грегіт».
Музейники розкажуть про його становлення, про його бойові заслуги, про те, який він був командир, якою був людиною, про його рідних і те, як склалася їхня доля. За словами Софії Іваніцької, усе, що вони знають про «Різуна» – це свідчення людей, які були поруч з ним і дожили до Незалежності України.
Оцей чоловік Володимир Чав’як був у курені Андрусяка, – говорить музейниця. – Усіх його побратимів вбили ще до 1950 і лише він дожив до 1990 року. Він багато розказував. Медсестра Богдана Трешко «Богданка» ходила коло «Різуна», коли його поранили. Вона сюди приїздила в музей. Розказувала, коли йому робили операцію, він в той час колядував. Це без наркозу, у криївці, у Грабівці, в Чорному лісі.
Багато розкажуть і про дружину Андрусяка – Євгенію. Вона була розвідницею, зв’язковою, а потім медсестрою. Мала позивні «Зена», «Мрія». Після арешту у 1947 році її відправили у табори, а сина забрали в інтернат. Звідти його на виховання взяв офіцер НКВД. Але мати знайшла сина через 10 років і забрала.
Діти чекають, коли відкриють сейф
Також багато розкажуть про людей зі Снятинщини, які теж воювали проти москалів. Про Володимира Северина – письменника, який був засуджений на 25 років. Він описав УПА у книгах «У бій за волю», «Незагоєні рани».
Про Дмитра Жовтяка з села Рудники, який залишив по собі велику пам’ять. На місцях, де загинули повстанці він ставив пам’ятники. Про Євгена Грицяка з села Стецева, який очолював Норильське повстання в’язнів.
Читайте: Місто для гурманів. Що цікавого приховує затишний Снятин (ФОТО)
Тут сильний рух УПА був, в основному, по селах, – говорить Володимир Чипига. – Фотограф Роман Баран, який працював у Снятині у перші післявоєнні, розказував, що в центрі кожен день був похорон якогось енкаведиста. Повстанці добре робили свою роботу.
А ще в певний момент екскурсії вам покажуть зброю, яку повстанці відбирали у ворога. Цю частину екскурсії дуже люблять школярі. Пан Ігор відкриває громіздкий сейф і дістає звідти зброю.
Це така зброя, яку відбирали повстанці, – ППШ, – показує Ігор Юринець. – Бачите, це гвинтівка Симонова. Тут клався оптичний приціл і стріляли, як зі снайперки. Це УПА з таким воювали, наші батьки – його, мій.
Били вікна комуністам
Пан Володимир розказує, що його батько був один із засновників братства УПА на Снятинщині. Він був ройовим в окремій сотні спеціального призначення під проводом “Явора” на Львівщині й не одного ворога поклав у землю. У 1944 році потрапив у полон, був засуджений на 10 років таборів і п’ять років виселення. Мама пана Володимира також брала участь у підпіллі – була зв’язковою, мала псевдо «Стрілка».
Я з дитинства знав про батьків, – каже Володимир Чипига. – Ми у 14 років вже палили тут у Снятині червоні прапори й били вікна комунякам. Наша молодіжна організація називалась «Блакитний кіш». Аж троє нас було.
Мій тато був у підстаршинській школі, зараз це під Польщею – Томашівський район, – розказує пан Ігор. – Їх розбили, бо здав поляк-лісник. Тато був ранений. Потім він у криївці зв’язку був. Мамин брат був у службі СБ, його розстріляли. Жінка, яка в тюрмі ув’язненим варила їсти, якось прийшла до мами й розказала про це. Як його вели на розстріл, він віддав їй свої чоботи. І вона принесла подяку мамі за ті чоботи та розказала за його долю.
Про те, хто його батьки, Ігор Юринець дізнався десь у дев’ятому класі. «Приїхав товариш батька і вони сиділи, говорили, випили по 100 грамів і почали співати повстанські пісні. Потім дуже переживали, аби ми з братом десь не розказали».
Свідомі хлопці з одної вулиці
А дідусь Софії Іваніцької – Семен, був у товаристві «Сокіл» разом з Андрусяком.
Отут він сидить, – показує вона на фото юнака у вишиванці. – Був ремісник, з татом робили бочки. Якось його Баб’юк заагітував, мовляв, будеш в таке товариство ходити. Вони збиралися у млині біля школи, називався – млин Філіпововича. Там молоді люди приходили, читали різну літературу, вистави ставили, обговорювали різні теми. Він почав займатися газетою. Дідуся розстріляли у 1941 році.
Пані Софія переказує розповіді бабусі про те, як у ніч з 13 на 14 грудня до їхньої хати прийшли енкаведисти.
Було дві кімнати, в одній кімнаті був дідусь з бабусею і троє дітей, – переповідає Софія Іваніцька. – Усі один за одним – з 1938 року народження, 1939 і 1940 року народження. А у другій кімнаті були старші ґазди – прадід з прабабою і донькою. Усіх поставили на коліна, бабця стояла з тримісячною дитиною на руках, приставили до них автомати й питали, де зброя. Обшукували всю хату, знайшли листівку: «Не даймося москалям, хоч би нас повистрілювали».
Пані Софія переповідає, що навіть підлогу зривали. І досі є та хата. В одній кімнаті підлога, а в іншій – земля. Діда енкаведисти забрали до Станіслава, а також забрали пшеницю, кури, корову.
Бабця їздила, возила йому їжу, а одного разу в березні їй якийсь військовий сказав: «Ти вже не приходи», – розказує музейниця. – Діда розстріляли, хоч був суд і йому дали вісім років. Ми знайшли документи в СБУ. Коли були розкопки у Дем’яновому Лазі, у мого тата брали ДНК. Сподівалися, що знайдуть. Не знайшли.
Софія Іваніцька розказує, що її дід був сусідом з Василем Андрусяком. На тій вулиці Підгірній, а нині вона називається Василя Андрусяка, мешкало багато свідомих хлопців. Усі загинули молодими. Одружитися встигли лише троє – її дід, Андрусяк і ще один чоловік.
Музей УПА збирає історії онуків
Фонд Музею визвольних змагань імені Василя Андрусяка має 1004 експонати. Пані Софія каже, що це мало, але усе дуже цінне. Адже це особисті речі, що приносили снятинці, які воювали в лісах і відсиділи в таборах.
Музей час від часу поповнюється новими історіями. От, каже, донька члена їхнього братства Івана Бойчука принесла спогади свого батька. Йому 97 років, він допомагав повстанцям, за це його та його рідних заслали до Сибіру.
У нас досі дуже мало інформації і деколи з великими потугами треба випрошувати, – говорить Софія Іваніцька. – Раніше був страх людей, які пережили ті часи, а тепер – байдужість рідних. От, прийшла сьогодні жінка – її мама була у підпіллі. Питаю, може, дали б якісь фото? Жінка відповідає, що то десь на горищі і треба шукати. Це так сумно. Вона навіть перефотографувала у нас фото мами, бо казала, що в неї такого нема.
Також за словами пані Софії, нині у них нові виклики – збирати інформацію уже про онуків повстанців, які сьогодні воюють проти того самого ворога.
Наприклад, двоє онуків членкині братства УПА Снятина Ольги Заграновської зараз на війні. У Івана Бойчука воює онук Василь. Дід братів Петра та Павла Угринів воював у повстанцях проти москалів, а нині вони захищають Україну у складі ДУК “Правий сектор”.
Таких є багато, і їх музейники будуть збирати, бо це історія, яку люди мають знати.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.