Цієї суботи, 15 червня 2024 року, виповнюється 125 років з дня народження Онуфрія Манчука. Це один з найвидатніших письменників Гуцульщини, автор збірки «Жьиб’ївські новелі», написаної з усім колоритом гуцульського діалекту. А також людина з дуже непростою долею – як і всі Манчуки, пише Репортер.
На столітньому фото – гуцульська родина. Всі у традиційних строях: жінки у хустках, зав’язаних в «ґуші», чоловіки з бартками, хлопці з кресанями. Не просто велика, а знаменита родина Манчуків із Жабʼєго, нині Верховина.
Ймовірно, що фото було зроблене тут – в Ільцях, біля церкви, на Трійцю, – каже Євдокія Бойчук-Романюк, ґаздиня оселі.
Показує на світлині головного героя – Онуфрія Манчука (посередині серед чоловіків у верхньому ряду), його батьків – Василя й Параску (у другому ряду) та молодшу сестру Марію (стоїть крайня ліворуч). Саме з них починається історія, яка триває досі, адже об’єднала різні покоління Манчуків у боротьбі з одним ворогом.
Пані Доця – невістка з цієї родини, мама Василя Бойчука – нині бійця ЗСУ з позивним «Манчук». Письменник Онуфрій – брат його баби Марії. Життєпис цієї родини сповнений історій, кожна з яких через рани, втрати і травми від москалів просто кричить про розплату.
Бо гуцулики по правді Вкраїні служили
Життя Онуфрія Манчука досліджує доктор історичних наук Петро Сіреджук із ПНУ імені Стефаника. Адже Манчук був не лише письменником. Він – активний громадський діяч, просвітник, засновник кооперативного руху Верховинщини.
Онуфрій Манчук гаряче сприйняв заснування легіону Українських січових стрільців і в 16 років пішов туди добровольцем. Брав участь у багатьох боях. Після розвалу Австрії служив при польовій жандармерії Української Галицької армії.
У своїй співанці «Як гуцули воювали за Україну» Онуфрій Манчук оповідає:
Же Австрія си розпала, Вкраїна настала,
То й тогди си Гуцульщина ни заустидала:
По всіх містах Гуцульщини добровольці стали
Та за свою спільну справу буйне життє дали.
Маківка, гора Лисоня, навіть Кримські гори,
Славний Київ, Чорне море, Дніпрові пороги –
Оце свідки, що усуда гуцули ходили…
Та й по цілій Україні гуцульські могили,
Навіть за «гуцульський Курінь» поему заложили,
Бо гуцулики по правді Вкраїні служили.
Кооператива з обмеженою порукою
Після війни Онуфрій Манчук повертається в рідне село і поринає у господарську та громадську роботу. У квітні 1923 року він з Петром Шекериком-Дониківим (автором роману «Дідо Иванчік») засновує перший осередок «Рідної школи». Вони гуртують людей, організовують трупу мандрівного театру, проводять патріотичні свята.
В урочищі Плаїк, присілок Підкринта, Манчук створив зразкове господарство, заклав сад, організував пасіку. Активно включився у кооперативний рух, очолив молочарню «Маслосоюзу». А ще заснував осередки молодіжного патріотичного товариства «Каменярі», «Луг», «Сільський господар». Була робота й у «Просвіті» та відкриття власним коштом українських шкіл, адже 95% гуцулів були неписьменними.
Крім того, Онуфрій Манчук жертвував свої кошти у фонд «Товариства підтримки українських інвалідів» – допомагав побратимам, пораненим учасникам Визвольних змагань 1918-1919 років.
Про роботу кооперативу Манчука розповідає кандидат історичних наук Ярослав Зеленчук:
Онуфрій Манчук, як справжній патріот рідного краю, у відповідь на проблеми в неграмотності гуцулів та «жидівському лихварстві», побудував на своїй землі на присілку Підкринта будинок. У цьому приміщенні з одного боку знаходилася семирічна школа, котру він утримував власним коштом, а з іншого – кооператив «Маслосоюз», де він приймав у людей молоко. На світлині над входом у будинок ми бачимо тарифу, на якій написано: «Чорногора. Кооператива з обмеженою порукою в Жаб’ю-Красник. Крамниця».
За даними польського дослідника Лешека Римаровича, кооператив Манчука у 1929 році налічував 184 учасники.
З усього того майна на різних горбах зберігся лише сад Манчука. Урочище Плаїк чарує зеленню трав і видом засніженої Чорногори. Нині тут звичайне гірське, але сучасне життя – з електрикою та водяними помпами. І справді, від колишніх будівель – ані сліду. Лише розлогі сухі яблуні, висохлі зсередини сливи та могутній явір. Нові ґазди – такі ж колоритні, хоча й модерні гуцули. А на місці колишнього центру активної діяльності – тиша. Усе знищили совіти, разом з великою бібліотекою для гуцулів, книгами розпалювали печі.
Так видів Онуфрій Манчук
Письменник добре знав людей та їхню мову. Особлива цінність літературної спадщини Манчука в тому, що він сам був частиною гуцульського світобачення, а не писав збоку. Його жанр – короткі новели, просякнуті то трагізмом, то життєвою радістю, з переходами з гарячого в холодне – молоко і кров, як і все гуцульське буття. Дещо друкувалось у тогочасних галицьких журналах. Оповідки чудом дійшли до нас у рукописному зшитку. Знайшлися вони у 1968 році. Але аж 1992-го стали книжкою… в Америці.
Нині до 125-річчя з дня народження Онуфрія Манчука видавництво «Дискурсус» готує п’яте видання книги «Жьиб’ївські новелі» з передмовою Василя Карп’юка.
Маю за честь поширювати кожен такий скарб літератури з Гуцульщини, – каже видавець. – І маю шє бірше радости, коли стрічєю тих людий, шо вміют оцінити ці скарби. Тож чєтайте. В цисі книжці є пару сумних сторінок, але переважно веселі. Бо так жиют дивліси гуцули. Так видів Онуфрій Манчук. Лишив нам своє слово для усміху, і для задоволення від майстерних новель і такі від нашої бесіди. Йо, бо таки на гуцульському діалекті написано, а я страх як люб’ю нашю бесіду.
Новели у книжці різні за настроєм і тематикою, але оцінити саму мову, гумор та розуміння автором життя навіть з уривку.
Уривок з твору «Чєлідина»:
Приходиш д’хаті дес з дороги. Й шє єс на задвірю, а жінка віхопит си з хати тай до тебе:
– А єк гостив, а шо чювати, а де був, ба шо робив?
Кучюєт тебе у хату єк шандарь, покладе на постіль, стєгне постоли та їсточьки зараз зготовит.
– Юрочьку любий та солодкий, єк мині скучьно без тебе було.
Й говорит тай говорит у один гайташ й мінути не стане. Аді, так єк адвокат у суді. А ти, мой, став єс видразу єк пень дурний. Шо то має бути?
– Скучьно, – каже, – ’ї було без тебе? Аби по такій правді дихала! Видиш, шо бреше, але шо то є – міркуєш. Ігі, мой! Знаєш, шо тут єкіс пінта тобі теше, але єкі? Дурний єс, єк сак. Аж видтак, далі-ни-далі, уна тобі си приповіст. Шо купила собі новий кожух, фустку й шє ковтки злотні.
Кричєвбис на ню, шо гроші пусто видаєт у такий тугий чєс, але шо то поможе? Й махнеш руков напропало. Бо шо инче зробиш? Кажда, знаєте, жінка то так свого чьоловіка знаєт ліпше, єк він сам себе. Лиш найде собі таку міну ту, засилит йому на шию мотуз й водит дурного хлопа, єк телє по задвірю. А хлоп си радуєт, шо мало си ни розсєдет.
Вклонімося, згадаймо
Сонячний день під хребтом Кринта – це дуже життєствердно, як і досягнення Онуфрія у будь-якій сфері, за яку б він не брався. Однак не з таким сусідом України.
У світі вже йшла Друга світова война. На Гуцульщину прийшли маскалі і арештували Онуфрія Манчука разом з иншими діяльними ґаздами, – пише видавець Василь Карп’юк. – Це було 24 червня 1941 року. Маскалі привели своїх бранців до захопленої жаб’ївскої хати, де самовільно заквартирували, і катували гуцулів всю ніч, а під ранок 25 червня розстрілєли тих, хто шє дихав.
З розмов дорослих, зокрема покійного дядька, ще у дитинстві Василь Бойчук чув, що дочок прив’язали косами до яблуні, щоб ті бачили, як мордують їхнього батька. Цвяхи у голові, вибрані очі, відірвані нігті – жахіття цієї чорної ночі.
Верховинці знають, де це трагічне місце на Набережній. І зараз частина будинку, в підвалі якого все трапилося, стоїть пусткою. Поруч – пам’ятний хрест з іменами гуцулів, закатованих НКВС.
Вклонімося, згадаймо. Їх закатували за волю України в 1941 році.
Трапилося це у його день ангела – святого Онуфрія. Манчуку було 42 роки.
Поховали поважного ґазду на подвір’ї церкви в Ільцях. Знайти могилу тепер неважко. Вона висока і встелена барвінком, на хресті – портрет справжнього гуцула з топірцем.
МАНЧУК Онуфрій 1899-1941.Слава Україні! П’ять грамів свинцю обірвало життя. На суд Божий відправило душу. На пам’ять від дітей. Вічна йому пам’ять.
І це не єдиний злочин, що вимагає розплати.
Трагедія Манчуків
Від совітів постраждала вся родина. У книзі «Реабілітовані історією. Івано-Франківська область» розділ «Трагедія Манчуків» переповідає усі їхні втрати.
- Дружина Онуфрія Параска (народилася 1900 року), член ОУН, воячка УПА, псевдо «Хитра, Білосніжка», загинула 17 грудня 1948 року біля села Дземброні.
- Син Іван (народився 1920 року) – керівник у районовому проводі ОУН, псевдо «Білогруд». Загинув 8 серпня 1951 року, а його дружину вбив запроданець 30 вересня 1952 року біля села Бистрець.
- Донька Онуфрія Параска (народилася 1922 року), член ОУН, псевдо «Верховина», заготовляла ліки для українських повстанців, шила й розповсюджувала синьо-жовті прапори. У 1949-му засуджена на 10 років ув’язнення. Її чоловік загинув у червні 1948-го.
- Друга донька Василина (народилася 1927 року) в 1949-му вивезена на Сибір.
Розповідають, що тіло дружини Онуфрія Параски кілька днів лежало у центрі Жаб’єго. Дочка Василина вночі приходила до вбитої неньки, але признатися не мала права, бо могла теж втратити життя.
З-поміж Онуфрієвих дітей вирізнявся Іван. Дуже любив батька й ним гордився. Іван Манчук «Білогруд» присягнув відімстити за смерть батька. Його псевдо згадується майже в усіх «сводках» чекістів про бої з підрозділами УПА й резонансні акції. Комендант боївки «Білогруд» був наскільки відважний, настільки й безпощадний.
8 серпня 1951 року біля гори Скупова зустрілися для наради старшини УПА.
Енкаведисти отримали інформацію про час і місце зустрічі. В операції проти п’ятьох брали участь 1500 солдатів і офіцерів. Шансів у повстанців не було. Лише один вирвався з кільця. Інші загинули, відбиваючись до останнього патрона. Загинув і «Білогруд». Письменник Василь Портяк розповідає, що на місці загибелі командирів стоїть хрест, у серпні 2013 року урочисто освячений.
Два брати Онуфрія – Олекса (народився 1897 року) та Андрій (1912 року) – теж були в УПА. Наймолодшого брата Федя разом з дружиною вивезли у Сибір. Звільнили аж у 1963 році, проте ворожа влада не дала йому дозвіл залишитись у Верховині. Жив на Одещині, де помер у 1989 році.
Роки йдуть – знущання тривають
Біографія родини Манчуків сповнена страждань, яких завдали їм російські «визволителі». Євдокія Бойчук-Романюк коментує ще десятки світлин домашнього архіву. Розглядаємо документи, зазираємо в очі і читаємо підписи на світлинах. «На память своей матери от сина Миши с далекого Севера. 7/ХІІ 54 г». «На память бабке от внучат. Скоро даст Бог приедем». Це вивезене покоління. Таборові діти.
Нова влада заповзялася «очищати» наш край від «ворогів народу» — національно свідомих українців. Їх арештовували й судили, а їхні родини, як і родини так званих куркулів, а насправді найдосвідченіших, найпрацьовитіших, висилали до Сибіру.
На 25 років в’язниці у 1944 році «засудили» діда бійця ЗСУ Василя «Манчука» Бойчука – Михайла. Йому не судилося повернутись. Пані Доця розповідає, що під час етапування чоловік побачив гриб на узбіччі. Відхилився вбік – і отримав кулю, за спробу втечі.
Виселений у табори був і вуйко Михайло (народився 1928 року). Це його підписи на фото говорять про віру в повернення додому. Це його діти виростали в мерзлоті за колючим дротом. Загалом на Сибірах, у Норильську, пробув 18 років, працював на залізниці. Повернувся додому у 1963 році, став майстром по дереву і прожив ще довге життя.
Та найбільше болить у Манчука-молодшого за батька. Василя Бойчука (народився 1944 року) забрали з дому у 6 років разом з сестрою Катериною (нар. 1926 року), без дорослих! Досі в селі пам’ятають слова очевидців, як нелюди не застали мами вдома, але це їх не зупинило: «Забирай волчонка, а волчица сама за ним прибежит!».
Тато дуже мало розказував про табори, більше розповідала тета Катерина, але вона не любила ділитися подробицями, – каже Василь. – Розказувала, як в землянці жили, як в лісі працювали, як на тиф захворіли. Було й таке, що татові не відрізали пальці на ногах після обмороження, бо був потрібен підпис батьків. Пам’ятаю, як тато розказував, коли помер сталін, вчителька в школі била дітей лінійкою по руках, щоб ті плакали. Після смерті сталіна їм дали гуртожиток. Всього вони були 10 років без права листування. Тато повернувся в 1960 році, йому було 16.
У родині дуже цінують опіку сестри Катерини над меншим братом.
Що трималися купки з іншими українцями, співали українських пісень. Пані Доця переповідає, що у вигнанні молода жінка могла влаштувати своє особисте життя. Однак її обранець вимагав, щоб дівчина відмовилася від Василька – віддала брата до притулку. Катерина не погодилась.
Повернулися вони разом, тож і на всіх фото вони дуже часто поруч – як найкращі друзі, як мама з сином. Пізніше Катерина вийшла заміж за вдівця. Але найкращі роки – її молодість і дитинство Василя – були просто вкрадені тим самим агресором, що прагне знищити нас сьогодні.
Читайте: З полонини у степи. Історія вівчаря та військового Івана Максим’юка
Позивний «Манчук»
Тепер українці знову захищають свій дім зі зброєю в руках. Серед них і сержант Василь Бойчук – «Манчук».
У час війни часто чуємо військові позивні. Вони просто приклеюються до тих, кому підходять. Іноді є якісь характерні навики, через які дають позивний за давнім козацьким звичаєм. У Василя Бойчука «Манчук» було його ще довійськовим псевдо. І він просто на ньому залишився. Він здавна відчував цю тяглість традиції свого роду, адже справді був такий славний брат його баби. Позивні – це не альтер его, не інша сутність людини, в армії це просто зручність, – каже побратим Манчука-молодшого Андрій «Філософ» Мельничук.
Вони починали свій шлях у війську разом як добровольці 102 окремої бригади ТРО.
Побратима доповнює ветеран батальйону Микола «Бойко» Плетеницький:
Ми познайомилися 25 лютого 2022 року у Верховині, як прибули вже у місце розташування. Василь підписав контракт ще до початку вторгнення. Він дав згоду вирушати 11 березня у зону бойових дій у складі зведеного батальйону. Ми ж виїжджали пізніше. Вони були на Сумщині та Харківщині. Після трьох місяців постійних переїздів приєдналися до нас у Комишувасі. Там і сформувалася наша рота вогневої підтримки. Ми були разом в одному взводі. Він має сержантське звання, вміє правильно донести керівництву потреби особового складу. Сам є мужнім і вміє пояснити завдання іншим. А ще він дуже позитивний. Якщо є настрій у Васі – то настрій мають усі. Для мене він справжній брат.
Після поранення і кількох контузій Василь «Манчук» Бойчук служить головним сержантом матеріально-технічного забезпечення 1 роти 201 батальйону 102 бригади ТРО.
Мріє повернутися в Карпати, бо сам є людиною гір. Добрий ґазда, як його предки. Любить золоту осінь і ходити горбами самотою. Однак завжди каже: «Їду додому в Гуляйполе». Бо поки війна – там його дім. Бо не віддав ще всі борги. Його мета – розплата і справедливість. Ворог, який десятиліттями знущався з його родини та всієї України, має бути знищений.
Як книга може об’єднати покоління
Ідея озвучення новел Манчука-старшого голосом Манчука-молодшого належить його побратиму Андрію «Філософу» Мельничуку. Крім того, він підбиває Василя стати на стежку новеліста. Вважає, що старе й нове від Манчуків пасувало б видати однією книжкою. На жаль, умови війни не сприяють творчим процесам.
Однак мрія-мінімум залишається – запис аудіокниги до п’ятого ювілейного видання «Жьиб’ївські новелі» у 2024 році. Якщо задумане вдасться, то на сторінках книги будуть QR-коди на відповідні записи твору від військового із села Ільці з позивним «Манчук».
Коли ти чуєш в ефірі голос, ти не завжди одразу можеш здогадатися, хто це є. Про Манчука точно знаєш, що це він. Навіть якщо це просто: «Плюс», – розповідає Андрій Мельничук. – І його цей «плюс» ні з чим не сплутаєш. Це колорит. І при тому, що значна частина людей, які там говорять у рацію – теж гуцули, які користуються гуцульським діалектом. І навіть на їхньому тлі Вася вирізняється. Вася – це щось дуже характерне.
Поєднання особливостей мовлення – використання того ж жаб’ївського діалекту та гуцульського світобачення – має стати запорукою успіху у цій частині проєкту Манчуків. Навіть якщо задумане вдасться реалізувати лише після Перемоги.
І зброю заряджати, і надихати на боротьбу
125-річчя від дня народження Онуфрія Манчука стало приводом до потужного проєкту. Видавництво «Дискурсус» об’єднало партнерів: 102 окрему бригаду територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського, Координаційний центр Save Ukraine Now, АТ «Прикарпаттяобленерго» та радіо «Вежа». Їхня справа не лише видавнича, а й просвітня та благодійна.
Проєкт так і називається: «Манчуки: різні покоління – одна війна».
Тут йдеться не просто про п’яте видання новел легендарного гуцульського автора Онуфрія Манчука з Верховини. Йдеться про тяглість боротьби за свободу та відкриті рани сторічної давності, які мотивують йти далі – до повної перемоги над тим самим ворогом. Адже військовий з позивним Манчук – чи не єдиний нащадок закатованого у 1941 році визнаного діяча Онуфрія Манчука.
А загалом Василь Бойчук з 2000 року працює у Верховинській філії АТ «Прикарпаттяобленерго». Вже скоро чверть віку є її добрим охоронцем. Саме тому колектив енергетиків подвоїть вартість тиражу видання та передасть 500 тис грн зі свого одноденного заробітку через Координаційний центр Save Ukraine Now на потреби Верховинського батальйону. Цільова допомога – саме для того, щоб наші військові мали більше можливості відплатити ворогу за все.
Читайте: Що там в небі? Франківець Михайло Тутов робить прилади РЕР для побратимів
Благодійна частина видавничого проєкту – перерахунок 10% від вартості кожної книжки (тираж 2000 примірників) на придбання пристрою РЕБ для автомобіля «Манчука». Комплект дослідного обладнання «Радіозавада» вже замовили у досвідченого франківського виробника Bee Green.
Крім того, презентація книги включатиме інформаційну кампанію на підтримку військових 201 батальйону з Верховини, а в книгах буде QR-код для перерахунку грошей.
Історія, книги, військо. Захисникам треба допомагати. Аби ніколи знову.
Авторка: Ольга Тишко
Онуфрій Манчук. Уривок з новели «Великдень»:
– Аді єка у тої паска чьорна, єк земня Божя, говорит одна.
– А тої така, єкби ї хто вилами перевалив, – каже друга.
Стоїт над чьорнов пасков жінка тай гадає: и моя булаби біла, єкби война чьоловіка ни забрала, а у хаті пєтеро дітий на гарєчьку ни лежєло. Закрутиласи у оці одна сльоза, ба й друга, тай кап-кап на чьорну паску. Подивиласи одна на одну та й жєль їм си зробило біданки.
– Ти чьо плачеш, Євдішко?
– Та я так собі, я не плачью, мене сонце ражєє.
– Сонце? Та де сонце? Сонце ше ни зійшло…
Побігли до своїх бесаг.
– На, Євдішко. На, Євдішко, лиш ни плачь. Бог добрий.
– Простибіг. Най Бог прийме за ваше здоровє.
– А дай вам, Госпидку, абисте на лихе місце не ступили. Шо єсте на таку біданку зауважили. Аби Бог дав вам прожиток довгий тай волю добру.
Comments are closed.