ЇЇ збудували на полонині Ігрець (місцеві ще кажуть – Игрец) у 1925 році. Тож цьогоріч цій ґражді – невеликій дерев’яній і дуже міцній гуцульській фортеці – 100. І вона, напевно, єдина в Україні хата-ґражда, яка всі роки працює за призначенням. Це не музей і не ресторан – тут живуть і працюють люди, родина Марусяків, нині вже п’яте покоління ґаздів. Крім того, вони файно приймають гостей, пише Репортер.
Краєвид віднімає мову
Похід на Ігрець – це чудовий одноденний маршрут для сім’ї чи дружньої компанії. Старт починається у селі Буковець, біля магазину «У Артура». Там можна безпечно залишити авто біля озера, яке під відеонаглядом та пильним оком Святого Миколая. А далі – широкою дорогою без різких перепадів просто вгору.
Аби вийти на хребет, у дуже помірному темпі долаєте десь три кілометри. А там відкривається така панорама, що можна забути про легку втому та й узагалі про все на світі.
Тут є вибір. Можна повернути праворуч і дорогою догори ще вийти на гору Ігрець. Щоправда, сама вершина (1311 метрів) знаходиться у лісі, з неї жодних краєвидів не побачиш.
Але піднятися варто хоча б на горб під горою, звідки відкривається неймовірний вид. Сидите собі й дивитеся на та Чорногоріський хребет, а нижче, на полонині Марусяків, дзеленчать дзвіночками вівці.
Втім, можна одразу піти ліворуч і вниз до їхньої хати-ґражди. Там пані Люба Марусяк цікаво розкаже про життя на полонині, а потім запросить скуштувати смачного баношу з бринзою. А ще попробувати уже цьогорічного будза та свіжого хліба зі столітньої печі.
Усім, хто не знає, пані Люба пояснює, що ґражда – то є своєрідна дерев’яна фортеця. Їх гуцули будували, аби захиститися від диких звірів і лютих вітрів. Каже, минулої весни вперше за 16 років на полонині з’явився вовк і вкрав п’ять овець.
Це не є музей, – говорить за свою хату-ґражду Люба Марусяк. – Це житло, де постійно живуть люди, як літом, так і взимку. Цю ґражду побудував мій прадід у 1925 році і за ці 100 років хата ні одного дня не пустувала.
А дев’ять років тому Марусяки почали приймати у себе на обійсті туристів. Або мандрівників, як називає їх пані Люба.
Навіть не знаю, звідки ще не були люди у нас, – говорить господиня. – З України майже з кожного куточка були. З-за кордону теж – Польща, Німеччина, Швейцарія, Франція були навіть з Кореї.
Чємного прадіда не забули
Ґаздиня проводить усім коротеньку екскурсію по ґражді. Дуже пишається тим, що до нині тут усе так, як поставив прадід – Микола Степанович (Штефанович) Могорук.
Прадід прожив 85 років, – розказує пані Люба. – Він мав можливість побудувати таку добротну хату, бо був на австрійській війні. Був поранений і мав військову пенсію. Тож мав ще такий стабільний дохід, не лише з землі.
Люба Марусяк показує фото прадіда та прабабці. Каже, прабабця прожила лише 40 років. Прадід пережив її на 30 років, але женитися вже не став.
А тут чотири прадідові дочки: Параска, Марійка, Василина і Калина, – показує фото пані Люба. – Василина – моя бабця. А тут моя мама. А то вже моя весільна фотографія, а мої маленькі – на дворі. Вони вже п’яте покоління, яке є у цій хаті.
Люба Марусяк прадіда не застала, але чула про нього від людей. Каже, 11 років тому на полонині була ще одна хата, де жив старий чоловік. Йому було 92, він приходив і розказував їй за прадіда.
Згадував, як вони собі тут з Николаєм Штефановим сиділи, – говорить Люба Марусяк. – Розказував, що прадід був чємний, хороший. Дуже багато людей приходило до нього на роботу, аби складні часи пережити. Тут було де городи садити і можна було прийти, поробити і мати продукти.
Пані Люба працює у сільраді у Криворівні. З хати в долину щодня ходить з чотири кілометри. Згадує, що раз прийшла старенька жіночка з Бережниці, мовляв, чула, що тут є правнучка Миколи Штефанового. Розказувала, що робота у Любиного прадіда помогла їй пережила «кєжкі чіси».
Дах вже треба тирувати
Хоч біля ґражди вже побудована нова хата з усіма умовами, але Марусяки все одно живуть у прадідовій ґражді. Бо так уже звикли.
Ліворуч у ґражді живуть ґазди. Там тепліше й темніше. А кімнату праворуч називають світлицею – вона для гостей. Там прохолодно і світло.
Світлиця прикрашена бабусиними кольоровими ліжниками та маминими тканими рушниками. Через кімнату йде дерев’яна балка з вирізьбленими символами. Посередині є рік будови хати – 1925. Загалом балки на столітні геть не подібні – міцні й гарні, як нові.
Тут усе ручна робота, бо тоді, самі розумієте, ніякої електрики, ні інструментів на бензині, не було, – каже господиня. – Електрику провели аж у 1972 році. Тут протеси між собою з’єднані тиблями. Хата побудована зі смереки, а ці тиблі – з ясеня, твердішої породи. Дах покритий дошкою «дранкою» у два ряди. Гонта йде в один ряд, а «дранка» – у два ряди. Були майстри, то казали, що так уже не відтворили би.
Раз у чотири-п’ять років Марусяки тирують дах, тобто покривають його спеціальним мазутом.
Їдемо в Космач, купуємо той тир, – розказує пані Люба. – Його вариться. Туди добавляється любий тваринний жир і цим горячим покриваємо дах. Якраз цей рік підійшов, що треба вже нам тирувати, бо дах задуже світленький. Тир зійшов і треба поновляти.
А ще миють кімнати всередині, не лише підлогу. Сухі дрібненькі гілочки в’яжуть у пучок, мочать у теплу воду з господарським милом і шурують стіни, стелю. Потім насухо витирають. Таку процедуру також роблять через кілька років.
Смачне гощення
Цьогоріч на полонині Ігрець уже почався сезон прийому туристів. Бо є вже більше молока. Ягнятка трохи попідростали й готуються до паші на дворі. Ті ягнятка у стайні – то ще одне, заради чого треба сюди прийти. Це такий антистрес, такий дитячий захват, що не передати.
Марусяки мають 40 дорослих овець і шість корів, роблять дуже смачний сир. Це можна попробувати на дегустації. Для усіх гостей пані Люба накриває стіл і гостить баношем з бринзою, підкопченим будзом, домашнім хлібом, салом з часником, дуже добрим узваром і міцною настоянкою на ялівці. А ще до сиру дає мед.
Отак корисно, смачно й активно можна провести день на полонині Ігрець.
Для відвідин хати-ґражди обов’язковий попередній запис за телефоном: 097 142 51 00.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.