На жартівливе запитання, чи пише вірші, яке він, напевно, чує постійно, Тарас Григорович Шевченко з посмішкою відповідає, що ні. На імені, яке зробило його повним тезкою з Кобзарем, 37 років тому наполіг дідусь.
Військовий з Миколаївщини потрапив на фронт рік тому. Провоював недовго, але встиг побачити жахіття війни. Зараз лікується в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні та сподівається знову стати на ноги, пише Репортер.
Тарас Шевченко родом з міста Первомайськ, що за 40 км від Миколаєва. Він здобув фах фінансиста у Харкові, пів року пропрацював у банку, потім повернувся на Миколаївщину. Далі працював у сфері торгівлі, був торговим агентом аж до того моменту, коли 10 березня 2023 року отримав повістку.
Читайте: Універсальний штурмовик. Як Іван Матейко з розвідника став комбатом ДШВ
Наступного дня, 11 березня, прийшов до військової частини.
Я не служив і не мав стосунку до армії, – каже Тарас Шевченко. – Тож спочатку пройшов курс молодого бійця у Великій Британії. Нас розподіляли: хтось в Україні проходив навчання, хтось за кордоном. Оскільки я взагалі нічого не вмів, то навчання знадобилося. Британські інструктори вчили, як поводитись зі зброєю, дали основні навички. Але, щоб навчання було дійсно ефективно, здалося б більше часу.
Після повернення з Британії Тарас пройшов ще сержантське навчання в Україні. А далі відправився воювати солдатом, штурмовиком у 28 окрему механізовану бригаду імені Лицарів Зимового Походу. Одразу потрапив у нелегкі умови – на Донеччину, на Бахмутський напрямок. Каже, їхні позиції були зовсім поруч з ворожими.
Читайте: Один за одного. Сергій Лемешев мріє дочекатися брата з полону
Я заступив на позицію 31 грудня 2023 року. На передовій все доставляло проблем – і безпілотники, і артилерія, – пригадує військовий. – Дрони літають постійно, їх дуже багато. І стріляли теж безперестанку – у них вистачає, чим стріляти. Коли обстріли – краще просто не висовуватися.
Через тиждень на позицію Тараса та його побратимів був приліт. Боєць отримав серйозні поранення.
Нам прилетіло у бліндаж, – каже Тарас Шевченко. – Я отримав осколкове поранення ноги. Нога була сильно перебита, її склали докупи у госпіталі у Дніпрі. Там надали першу допомогу – я був без свідомості. Потім на вертольоті, як важкохворого, відправили до Києва. Лише там я почав приходити до себе.
Далі Тараса направили в обласну клінічну лікарню в Івано-Франківську. Тут лікується уже майже два місяці.
Від ліжка Тараса не відходить його мама, Надія Шевченко. Щойно отримала повідомлення про поранення сина, одразу помчала в Дніпро, потім у столицю, а зараз наймає квартиру в Івано-Франківську й чергує біля ліжка Тараса. Тут досить спокійно, а у Первомайську тривоги не стихають – та, на щастя, сильних прильотів по місту немає.
Зізнається – серце не на місці з того часу, коли син отримав повістку, і дотепер.
Я уже третій місяць солдатка. Виходжую свого хлопця, як можу, – посміхається Надія Шевченко. – Він спочатку не міг серветку стиснути. Тепер уже може брати телефон, набирати повідомлення. І їсть сам уже третій тиждень, сам тримає ложку.
Читайте: Своїх треба триматись: як у Франківську ветеран відновлює бізнес і дає роботу побратимам
Уже почав ходити на милицях, руки розробив за цей час. Тенденція позитивна, – погоджується з мамою Тарас. – Але виходжу лише на коридор. А зараз взагалі треба лежати, бо лише другий день після операції. З ноги витягнули осколки, але наслідки ще проявляються. З часом можуть бути ще операції, також треба розробляти коліно. І ще є глибока рана. Якщо не буде затягуватися, то треба пересаджувати шкіру.
Кожні два місяці Тарас має надсилати довідку, що він досі на лікуванні. Каже, бюрократія дивує, але, в принципі, це не проблема, бо взяти довідку неважко. Якщо її не надіслати – не виплачуватимуть лікарняні.
Також Тарас Шевченко спілкується з побратимами, зідзвонюється, списується. Декого, на жаль, уже немає. Багато хто лікується, інші воюють. Серед них немало й товаришів Тараса з Первомайська – хтось пішов одразу після початку повномасштабного вторгнення, хтось отримав повістку пізніше.
З побратимами тримають зв’язок і далі підтримують одне одного – бо разом на війні хоч трохи легше.
Авторка: Ольга Романська
