55-річний франківець Мирослав Кріль свого часу служив у спецназі, був у Чорнобилі, з перших днів стояв на Майдані, а потім пішов добровольцем у батальйон «Айдар» – заступником командира «афганської» роти. Каже, шість років тому саме «афганці» помагали створювати «Айдар» і нині всіляко його підтримують.
З Мирославом зустрічаємось у Франківську, у сквері Руської трійці. Чоловік дуже виважений, жодних емоцій, пише Репортер.
Розповідає, коли у грудні 2013 приїхав до столиці, то одразу пішов до «афганців». Сказав, що в Афганістані не служив, але хоче бути з ними. Тоді командир сотні Олег Міхнюк (загинув у серпні 2014 року в бою на Луганщині, Герой України) просто відповів, що бере. Так до перемоги революції з ними й був. Потім вони ще охороняли Майдан, а далі пішли на фронт. Основна частина «афганців» на чолі з Міхнюком заїхали на схід наприкінці липня, їх було 28.
Мирослав каже, тоді в «Айдарі» ніхто не був настільки екіпірований, як вони. Бо ж готувалися, самі купували форму, засоби зв’язку – допомагали «афганці» – бізнесмени.
Позивний він отримав – Мирон. Пригадує перше бойове завдання на початку серпня – звільнення Вергунського роз’їзду, що за 5 км від Луганська. Посміхається, що тоді був цікавий період. Батальйон ще не був злагоджений, працювали різні групи й по-різному. Каже, як ото звикли діяти на Майдані своїми сотнями – так і тут.
Потім Олег Міхнюк взявся допомагати командиру батальйону Сергію Мельничуку з контролем бойових операцій. «Комбат не мав бойового досвіду, а Міхнюк був легендою Афганістану», – пояснює Мирослав Кріль. За його словами, «афганці», які пройшли не одну війну та миротворчі місії не очікували, що війна на Донбасі буде такою жорстокою.
А Вергунський роз’їзд тоді зачистили, зайняли населені пункти довкола. Заїхала 30 окрема механізована бригада й «закопалася» – рови, бліндажі, траншеї – аби тримати оборону.
Нині «Вергунка» знову під ворогом. Мирон каже, дуже прикро, бо віддали багато територій, які вони тоді відбили. На тій землі гинули його друзі. А це пам’ять, емоції, кров.
Пригадує, як їхня рота займалась обміном тіл загиблих після бою під селом Весела гора, який був 5 вересня 2014 року. Там загинуло багато бійців з 80 бригади та «Айдару».
«То була група Грізлі… Їх підстерегли на блокпості й фактично усіх спалили джмелями», – сухо говорить Мирослав.
Згадує, як їхня медсестра, яку всі називали «тьотя Таня», зі священиком пішла до сепаратистів просити, аби віддали тіла. А їх там затримали й лише потім відпустили. Вбитих тоді забрали – 38 тіл. Їх на КамАЗі вивозили Володимир Сакун та Андрій Янчук.
За словами Мирона, шість тіл одразу вдалося упізнати. Четверо були з «Айдару», а два – з 80 бригади.
«А решту ми поховали на Старобільському кладовищі – лише хрест і номер. Потім потрохи їх перепоховали, – розказує Мирослав Кріль. – Недавно у Старобільськ до хлопців дзвонив, то не більше десяти могил залишилися невпізнані. Тамтешні побратими вже третій рік поспіль ставлять стелу пам’яті айдарівцям, а її щороку розбивають».
Тих шість загиблих, яких вдалося впізнати, Кріль віз додому, бо всі були з Західної України – Волинь і Тернопільщина. Так мав нагоду заїхати до Франківська, а звідси назад повертався ще з двома товаришами, аби разом воювати в «Айдарі».
«Чудові люди, старші за мене, але теж зробили свій вибір – Борис Варишко і мій кум Володя Бабич, – Мирон явно пишається друзями. – Так франківців у роті стало троє».
Кріль і Бабич демобілізувалися у 2015 році, а Варишко прослужив до 2016.
Нині Мирослав Кріль очолює Івано-Франківську обласну асоціацію учасників та ветеранів АТО. Пояснює, що це громадська організація, яка об’єднує юридичні спілки.
«Ми, напевно, єдині в Україні, які зуміли об’єднати всі ветеранської спільноти учасників АТО з усіх районів і міст області в одну структуру, – говорить Мирослав. – Це 25 організацій із 14 районів і шести міст. Вони є самостійними і вирішують свої питання, як вважають за потрібне. А ми помагаємо та координуємо».
Усе говорить про війну. Франківські добровольці зробили музей у вікнах свого штабу (ФОТО)
Розказує, що недавно зустрічався зі своїми бойовими друзями у Львові. Там один із них – Володимир Правосудов – відкрив перший приватний музей зброї «Штурм». З’їхалися їхні «афганці» з ближніх областей. Ще й до того «Айдар» якраз стояв на полігоні в Яворові. Музей усім сподобався.
За словами Мирослава, нині у роті багато толкових молодих хлопців. «Афганці» хоч уже й не служать, але приїжджають як інструктори. Назва за ротою теж збереглася, бо вона офіційна.
Щороку 20 серпня, хто де б не був, бійці «афганської» роти «Айдару» з’їжджаються до Києва на могилу свого командира Олега Міхнюка.
До речі, після його смерті, Мирон пів року виконував обов’язки командира роти. Так проголосували самі «афганці».
«Відносини там набагато чистіші, – твердо говорить Мирослав Кріль. – Нема підводних каменів, ігор, блазнювання. Вже через пару днів видно, що ти за людина і чи можна з тобою йти на завдання. До речі, перед тим, як брати до себе, ми влаштовували новачкам двотижневий карантин. Спостерігали. Якщо людина підходила за моральними якостям, то брали. Бойової майстерності навчити можна, а людяності – ні. З десяти лишалося двоє-троє. Може, воно й неправильно з військової точки зору, але ми тоді могли собі дозволити подібні речі, бо з нами рахувалися і комбати, і начальник штабу. Ми й виконували тоді найбільше бойових завдань».
