Коли Михайло Савчук зупиняється своїм Т2 десь посеред Верховини – стає гучно, кольорово й колоритно. За три роки чоловік назбирав і наприкрашав своє авто різним начинням.
Стільки тут цікавого, що, певно, до Франківська доїдеш, а все й не роздивишся, бачив Репортер.
«Може вмістити всьо»
Четвер у Верховині – базарний день. Поміж інших торговців на стадіоні різне залізяччя, одяг і всякі дрібниці продає 63-річний Михайло Савчук.
Дуже веселий чоловік, аж світиться, коли розпитувати про його музей. Сміється, що живе на Жаб’ївськім потіку – відома вулиця у Верховині, де є цілих п’ять музеїв. Каже, тепер має свій. Пан Михайло відтуляє сорочки, халати, аби похвалитися великою наліпкою – «Музей на колесах». Наклейку йому замовили з Франківська і почепили на Великдень. Volkswagen T2 1987 року він купив три роки тому. З того часу наповнює його всяким різним.
Михайло Савчук відчиняє дверцята, а там… Як інший світ. Усередині певно зо дві сотні всякої дрібної всячини – іграшок, наклейок, квітів, ляльок, кнопок, ланцюжків, образків, картинок, прапорців. Тут усе вперемішку – гуцульське, церковне, патріотичне… китайський крам. Повний кітч. Аж очі розбігаються.
Чоловік каже, накупував того всього, певно, на п’ять тисяч гривень.
«Поставив якусь вишивку в машину, ага – привабило людей, – розповідає Савчук і метушиться біля машини. – Потім почав доставляти ще, побачив, що всім цікаво».
Сміється, хтось значки збирає, а він таке має хобі.
До теми: Дід Иванчик бажає здоров’я. У Криворівні відкрили унікальний музей (ФОТО)
«Буває, купив щось, але ще не ставлю. І вночі приходить натхнення, де б я то причепив, бо ж не ляпнеш де-небудь, – пояснює чоловік. – Навіть таке було, що беру ліхтарик і вночі йду до машини то прикріпляти. Деколи буває, цілу ніч проводжу тут, вискладую».
З найсвіжіших експонатів – ляльки гуцула й гуцулки. Тримають коровай і бартку. Показує на церкву, яку сам робив з сірників.
Найціннішою для пана Михайла є вишивка. Каже є тут, яку жінка вишивала, а то ще і його бабця. Вишивка прикрашає крісла, стіни, столик, навіть підлогу.
Попри той весь кітч, автівка ідеально чиста – як у салоні, так і зовні. М’які іграшки білі, все чисте, незапорошене. У музеї чоловік прибирає щодня.
Біля водія, здається, ще більше якогось дрібного краму. Всього й не перелічиш.
Каже, це в нього вже четверта машина. А першим був мотоцикл і то так оброблений, що даішники не могли надивуватися.
«Але мотоцикл – то не зручно: то намокло й пропало, то вигоріло на сонці, – розказує пан Михайло. – Потім був Москвич, далі Жигулі – теж обробив, що ні в кого так не було. Потім уже Opel, і аж тепер маю бусик, який може вмістити всьо – всю фантазію!».
Платять любі гроші
Михайло Савчук півжиття працює на туристичній базі «Верховина» і часто возить дітей музеями туди-сюди по району. «Всі люблять їхати з дядьою Мішою», – сміється чоловік і дістає з переднього сидіння жерстяну коробку з льодяниками, пригощає.
Цукерки роздає й туристам, яких заманює оригінальне авто. Каже, їздили з ним і білоруси, поляки, латиші.
«Йой, як чудуються, – говорить Савчук. – Одна жінка з Латвії залізла й каже, ще в такій машині не їздила. Запрошували до себе. Казали, що буду першим чоловіком там у них! Один переселенець дуже просив, аби продав йому. Що він хати не має, а в цему б жив. Ще один із Києва говорив, що платить любі гроші, аби продав йому свій музей. Та яке – не продав би!».
Пан Михайло натягає на голову кольорового капелюха. То подарували туристи з Латвії, мовляв, до його авто такий дуже пасує. Ще дарують йому іграшки, ручки, наклейки. Дуже серйозно говорить, що то треба придумати, де все поставити, аби була якась композиція.
До теми: Магія Верховину не полишає. Репортаж з єдиного в Україні музею магії
«Є люди, що кажуть, не пасує вишивка і наше гуцульське коло пластику китайського, але багатьом це таки до душі», – говорить чоловік і поправляє вишиті серветки на кріслі.
Знає більше
У «Музей на колесах» влазить дев’ять людей. Пан Михайло возить їх по Криворівні, Краснику й Верховині. Сміється, що музей возить по музеях.
«Музику їм включу таку, нашу, розказую про наш край – хто тут живе, хто там жив. Музей одне розказує, а я по-своєму, бо доста знаю. Живуть ще люди, які знімалися у «Анничці», «Тіні забутих предків», а в музеї кажуть, що вже нікого нема. Туристи аж пищать, кричать, що хочуть до них поїхати. Повертаємо, бо на нашій вулиці є багато таких жіночок, що знімалися у тих кінах. Зараз одній 90 років, другій 85. Всєке таке розказують».
Пан Михайло каже, що стареньким приємно, коли ними цікавляться.
«Наші люди дуже хочуть зі мною їхати, – посміхається чоловік. – То якісь жіночки залізли й кажуть: «Йой, ми ще тут всього не роздивилися, а то треба злазєти. Ми би ще тут були й були».
«А чого ж ви коло нас стоїте й не признаєтеси, що таке маєте?», – підходять до пана Михайла два чоловіки. Вони торгують поруч саджанцями дерев і кущів. Один усе знімає на камеру і страшенно тішиться. Каже синові покаже.
Лунка музика й невеличкий ажіотаж біля бусика приваблюють й інших базарників. Ну, Савчукові до того не звикати.
