Більшість людей, які покидали Донбас у 2014 році, думали, що це не надовго. І ось війна триває уже сім років, а їм довелося шукати новий дім в інших кутках України. Репортер продовжує говорити з тими, хто знайшов себе у Франківську, у проєкті «Різні разом».
Юлія Острогляд навчає дорослих англійської за допомогою креативною та екстремальної методики у своїй студії «Mrs. Sharpsight» – місіс Гострий Погляд. А вона той погляд має просто на все.
На прямій лінії зі сходу
Юлія Острогляд у рідному Луганську сім років викладала в університеті на кафедрі теорії і практики перекладу. Вчила тонкощів англійської майбутніх перекладачів і вчителів. Коли в університетських стінах їй стало затісно, то влаштувалась у велику Національну компанію «Студія англійської мови NewTone».
За її словами, це був чудовий досвід. Зовсім інша методика викладання – креативно, нетипово, вільно. Коли почалася війна, луганський і донецький офіси компанії закрились, багато колег переїхали до Києва. Її також кликали туди. Навіть хотіли, аби очолила один з офісів, але тоді Юлія вже переїхала до Франківська. Каже, не хотіла знову виїздити з міста, яке стало їй рідним.
А до Франківська Юлія приїхала на початку червня 2014 року. Рідні відправили її першою у розвідку. Каже, їм не було різниці, куди їхати, адже не мали рідні по інших областях. Головне було просто виїхати, адже ситуація загострювалася з кожним днем. Вони з чоловіком просто взяли мапу, провели пряму лінію від Луганська й вона вперлася у Франківськ.
«Коли я вийшла з вокзалу, то відчула сильний емоційний сплеск, адже побачила українські прапори, – пригадує Юлія. – Я це досі пам’ятаю, бо в Луганську вже кілька місяців висіли ті, їхні. Вийшла в місто й відчула себе так дивно, ніби приїхала додому. От, тепер думаю, що це, власне, через ті прапори, а можливо, через те, що атмосфера у місті якась така моя – домашня. Так комфортно, як у Франківську і в себе вдома, у Луганську, я не почувалася ніде».
Тобі знову 18
Юлія подзвонила рідним, що тут класно, приїздіть. Каже, тоді їхала з маленькою валізою на тиждень-два, аби розвідати все й повернутися за рештою речей і рідними. Але вийшло так, що більше в Луганську Юлія не була.
«Я ще хотіла вернутися і сфотографуватися біля будинку, який ми будували з чоловіком. Біля дерева, яке ми з ним вилікували і воно виросло найвище і найпишніше, – пригадує Острогляд. – Мої рідні чоловік з мамою приїхали кожен зі своїми валізами. Збирати речі не було часу, бо почалися обстріли. Наш будинок розтрощений».
Читайте також:
Спершу родина жила у готелі «Бандерштадт», як і більшість переселенців. Згадує, що тиждень можна було жити безкоштовно. Каже, це було дуже круто, адже мали нагоду підшукати постійне житло.
Згадує, що дуже допомагали різні люди, які ставилися з розумінням до новоприбулих і приносили найелементарніше. Бо ж було потрібно все – рушники, білизна, посуд.
«Не знаю, чи усвідомлювали ці люди, наскільки нам були потрібні ті речі, – говорить Юлія. – Але пройшло більше семи років і я досі дуже вдячна і буду дякувати до кінця. Ми досі всім тим користуємося».
Розказує за волонтерку Майю Кочан, яка дуже помагала переселенцям і військовим. Юлиній родині допомогла знайти квартиру, а також вперше звозила її з мамою в гори – у Микуличин, в гості до її матері.
«Перед Яремче, коли вже почали виднітися гори, вона каже: «А це наші Карпати. А тепер і ваші», – зі сльозами згадує Юлія. – Це було нереально. Її мама наготувала багато смачного. Розказала про нас сусідам, одна бабця принесла яйця, інша – сметану, аби нас пригостити. Це було дуже приємно».
Починати все з чистого аркушу складно, але вони з чоловіком дали собі настанови, мовляв, не тягнути з колишнього життя нічого.
«Так, як не тягнули майно звідти, так само не тягнути якесь відчуття того статусу, який у нас був, – розповідає Юлія. – Тут ти починаєш з першої сходинки, навіть з фундаменту. Треба було уявити, що тобі знову 18 і ти тільки починаєш вибудовувати життя. Таке налаштування допомогло психологічно».
Чотири стадії
Розповідає про так звані чотири стадії культурного шоку. Каже, їх у Франківську пройшли всі.
«Перша – медовий місяць, – каже Острогляд. – Тотальне зачарування, коли помічаєш лише хороше. Що тут люди посміхаються більше, ніж на сході, швидше йдуть на контакт».
Другу називає неприйняттям. Коли ти закоханий у нове, а потім починаєш помічати щось таке, що відрізняється від твоєї культури.
«Це коли щось відбувається не так, як ти звик, – пояснює Юлія. – Це некомфортно. Ні ти не можеш зрозуміти, ні тебе. Але намагаєшся намацати оце зерно порозуміння. Я коли сюди їхала, чомусь думала, якщо країна одна, то ми всі однакові. Не очікувала, що ми настільки відрізняємося. Це ні добре, ні погано – це факт. Наприклад, якісь речі, які в нас відрізняються на поведінковому рівні. Потім ми трохи різні сенси вкладаємо у ті ж самі слова. Вербальна і невербальна мова – це система знаків. Відповідно в кожній культурі закодовуються якісь свої поняття».
Нарешті, третя стадія – прийняття й розуміння, а четверта – повна інтеграція. Юлія каже, що вже називає себе місцевою, бо не лише розуміє ці відмінності, а й цінує та оперує ними.
Жодного російського слова
Перше завдання, яке собі поставила Юлія, – говорити й розуміти українську. Зізнається, хоч вчила її у школі та університеті, але тут давалося тяжко.
Вивчити українську їй допомогла власна методика викладання англійської. Коли ти повністю мусиш зануритись у мовне середовище, багато слухати й намагатися говорити за будь-яких обставин.
До теми:
“Француз” з Донбасу. Сергій Єрьомін – про життя спочатку, Франківськ і французьку мову
«Власне, я так і викладаю, – усміхається Острогляд. – Забороняю своїм студентам перекладати українською, вживати українську, коли вони не знають якогось слова. Треба виходити з обставин. От, уявити собі, що ніхто не розуміє твоєї рідної мови і треба з тим обмеженим набором слів якось пояснити, вижити. І це допомагає тобі розговоритися набагато швидше».
Сміється, що часто чула від людей, мовляв, аби не мучилась і сказала російською, бо зрозуміють. Але для неї то було принципово – за жодних обставин не сказати жодного російського слова. І завдяки цьому Юля дуже швидко почала говорити, перейняла вимову. Каже, спеціально ходила на центральний ринок і там слухала людей. Просто ходила між рядами і слухала. Допомогло.
Театр став терапією
У Франківську Юлія заснувала свою студію вивчення англійської мови «Mrs. Sharpsight». Працює за тою ж програмою, що і в Луганську. Згадує, що на початках просто роздавала флаєри по місту і так набрала перші групи. Далі охочих вчити англійську ставало більше. Усі приходили за рекомендаціями.
«Але потім в моєму житті трапився театр, який мене спантеличив у доброму сенсі цього слова, – говорить Острогляд. – Як емоційно я не трималась, але десь підсвідомо цей стрес переїзду, повної зміни життя все одно був. Досі пам’ятаю свою першу виставу «Енеїда». Вона справила на мене сильне враження, особливо остання частина про війну. Після неї я дуже довго й сильно плакала і мені стало легше. Це було, як з Франківськом, коли я вперше його побачила і закохалась, так само з театром. Він став для мене терапією».
Юлія одразу ж знайшла у Facebook Олесія Гнатковського та написала йому щиру подяку. Написала, що знає англійську, тож, якщо раптом знадобиться переклад, то готова допомогти і так віддячити за те, що вони зробили для неї.
І допомога знадобилась. На фестивалі Porto Franko Gogol Fest Юлія перекладала дві п’єси, аби зробити субтитри українською. Після того співпраця продовжилась, і нині вона є піар-менеджеркою театру. Усе, що є нині на сторінці театру у соцмережах, – від Юлії Острогляд.
Але у вільний від театру час Mrs. Sharpsight продовжує викладати англійську, бо має таке покликання.
Авторка: Світлана Лелик
Проєкт «Різні разом» реалізовується за підтримки програми «Фонд розвитку українських ЗМІ» Посольства США в Україні.
Comments are closed.