У невеличкому селі Загвіздя, що межує з Франківськом, благодійна організація «Час добра і милосердя» уже практично завершує переоблаштовувати старий готель під «Прихисток в умовах війни».
Планують, що ще до настання холодів у ці стіни поселяться мами з дітьми – ті, хто в час війни залишився без підтримки й засобів до існування. У волонтерів вже є схожий будинок у Франківську, але кажуть, місць треба значно більше.
Один і ще один
До Загвіздя “Репортер” вирушає з керівницею фонду Валерією Кушніренко, на вулиці дощить. Наша червона машинка швидко минає франківські багатоповерхівки та заїжджає на вулицю із загвіздянськими особняками.
У нас у Загвізді є ще один будинок, таки наш, його купила для фонду ІТ-компанія, ми там думаємо робити такий же дім мами та дитини, от якраз зараз його минаємо, – Валерія показує в бік двоповерхового цегляного будинку.
Проєкт хотіли реалізувати якнайшвидше, тож стали шукати більш придатний будинок.
Це був грудень, ми натрапляємо на OLX-оголошення, що здається будинок в селі Загвіздя, може бути під пансіонат, дитячий садок. І я розумію, що це те, що нам треба. Ціна була така на той час дуже добра – 6 тисяч гривень на місяць. Ми зразу дзвонити, приїхали. Зрозуміли, що тут треба теж чималих вкладень. Але щасливі, чіпляємося за цей будинок. Знаєм, що потрошки зробимо, і вже на його прикладі покажемо благодійникам, як має виглядати той великий будинок, – пояснює Валерія і якраз зупиняє машину.
За воротами – двоповерховий особняк з розмальованим і подекуди полущеним фасадом. Валерія відшукує схований ключ, киває на двері – «їх будемо міняти».
І тоді ми взяли в оренду цей будинок і ще один у Франківську, – продовжує вона. – У Франківську заселили мам, якими на той час опікувалися – ми їм до того орендували квартири. Мам тоді було чотири. Далі Новий рік, свята, ми нічого не робимо. І от 24 лютого починається повномасштабна війна. Всі в шоці. Що робити? Вирішили таки далі оплачувати оренду. І десь в травні почали тут робити ремонти. Ми зрозуміли, що саме тут хочемо. Ідея та сама – прихисток, який буде рятувати мам з дітками. Наша мета, не кожному ВПО помогти, ні – тут буде саме мама зі складною життєвою ситуацією – потерпає від домашнього насильства чи не може сама справитися з проблемами. І не важливо, з нашої вона області чи з інших.
До слова, Кушніренко каже, що випадки з домашнім насильством стали частішати. Якось, як почалася війна, – притихло. А от за цей місяць мають уже три звернення.
Одну маму ми забрали, вона в нас в Франківську, вагітна, її чоловік бив. Ще одна мама вичікує моменту, щоб забрати дитину і втекти. І третя – з області, де ідуть бойові дії, питала, чи приймемо, якщо вона наважиться їхати.
Люди їдуть і їдуть
Всередині будинку – сліди ремонту. Біля дверей – фортепіано. Валерія посміхається, що то їм, як зрештою і все тут, принесли люди. Планують, що буде стояти в кімнаті відпочинку на другому поверсі. Але поки що хлопці не змогли його занести.
Зразу веде на велику кухню. Вона практично готова для встановлення меблів і техніки – хоча це теж ще величезний шмат роботи, на який треба знайти кошти. Поруч кімната, де колись був басейн, – тут планують зробити комору.
«От всі міжкімнатні двері ми будемо реставрувати, – веде далі жінка. – Майстер сказав, що так буде дешевше».
Далі веде в одну з кімнат, показує новеньку душову, рукомийник, каже, все завдяки благодійникам. Такі вже поставили у всіх кімнатах.
Кімнати теж практично готові, кожна розрахована на двох мам з дітьми. Звісно, залежить ще від того, скільки буде дітей. Цей прихисток не буде просто, як проміжна база, це свого роду той же центр, який буде помагати мамам. Таких місць зараз катастрофічно не вистачає, бо ж схожі центри успішно працювали для прикладу в Херсоні та Харкові. А зараз…
Загалом «Прихисток» розрахований на 16 матерів, хоча б хотілося і 160, посміхається Валерія.
Щоб проілюструвати ситуацію – у нас в Франківську в будинку зараз живе 8 мам, до війни було 4, – розказує вона. – Ми прихистили там ще бабцю, якій теж не було, куди йти. Подзвонили з центру розміщення переселенців, що от така ситуація, чи поможете. Рідні в неї є, але всі погубилися, коли тікали, телефон вона теж загубила в дорозі. В бабусі проблеми зі здоров’ям, вона сама б точно не витягнула.
Хоча, на жаль, зараз мусять просто відмовляти в таких проханнях або ж вишукувати місця у схожих закладах по своїх волонтерських каналах. Розказує, що їхня волонтерка вже трьох мам просто забирала до себе додому.
Була сім’я – мама з двома дітьми, вони абсолютно не соціалізовані, взагалі не розумію, як вони доїхали самі з Запоріжжя, – розказує Кушніренко. – Ми коли зв’язалися з тамтешньою службою у справах дітей, нам сказали, що їм категорично не можна бути самим. Вдома з ними жив батько і він все там якось тримав, але чогось він з ними не поїхав. Вони два тижні пожили в нашого волонтера, а потім з’явилося місце в Коломиї. Був ще дзвінок – мама з дитиною – їх відправили потім у Львівську область. І кожен день їдуть люди, тікають від війни. Хтось не хоче чи не може їхати закордон. У нас мама була, яка не вміла ні читати, ні писати. Питаємо – ви б їхали закордон? – Нєа, я неграмотна, що я там буду робити?
Гривня до гривні
Підіймаємося дерев’яними сходами на другий поверх. Тут у кімнатах теж все практично зроблено. Стоять ліжка і шафи, прибиті карнизи, навіть штори є – хоча ще й не почеплені.
«Ми вже тут навіть провели пожежну сигналізацію в кожній кімнаті і відеонагляд, приїхала одна благодійниця, подарувала нам певну суму грошей і сказала, я хочу, щоб ви її використали на цей будинок, – розказує Валерія. – Взагалі всі наші кроки в цьому будинку – це все за рахунок небайдужих людей. От нам треба було перила на сходи, я зробила пост у Фейсбуці – треба 25 тис грн. Раз – і назбирали. Хтось навіть кидає 10 грн, але гривня до гривні і ми маємо, чим заплатити зварювальнику.
Буває так, що один збір не можуть довго закрити, а потім раптом хтось побачив і прийшли гроші. І взагалі, тут кожен може долучитися – просто прийти та сказати, от цю роботу я беру на себе, запросити майстра, заплатити й бачити, у що саме ти вклався.
Питання ще в тому, коли ми це відкриємо, тут має бути адміністратор, який стежитиме за всім, і він має отримувати зарплату. До речі, адміністратору, який працює у Франківську, зарплатню виплачує один з благодійників. От взяла людина на себе цю місію, – посміхається жінка. – Ми шукаємо, пишемо листи в різні компанії. Зазвичай відповіді немає або ж пишуть, що ми зараз залучені до інших волонтерських проєктів, як буде можливість, то і вам допоможемо. Якби знайти декілька стабільних спонсорів…
Хоча стабільності немає, але є впевненість, що світ не без добрих людей і в цьому вони переконуються вже не перший рік. Бо якось так складається, що справді виходить реалізовувати масштабні проєкти. Як у нас кажуть – очі бояться, а руки роблять, підсумовує Валерія Кушніренко і йде робити фото вхідних дверей. Ввечері писатиме пост у Фейсбуці про збір на їх заміну.
Авторка: Євгенія Ступ’як
