Незважаючи на те, що історія нашого міста добре вивчена, час від часу Івано-Франківську вдається добряче здивувати дослідників. Візьмемо, для прикладу, вулицю Матейка. Здавалося б, що вона може приховувати? Виникла наприкінці ХІХ століття, забудована здебільшого віллами заможних містян, має кілька пам’яток архітектури, зелена, затишна, симпатична.
Однак, вона теж має свій скелет у шафі, і то не один, пише Репортер.
Краєзнавець Сергій Петрицький знайшов цікаву замітку в станиславівській газеті «Християнський Союз» за 3 жовтня 1897 року. Стаття називається «Осквернення цвинтаря». Виявляється, на ґрунтах при вулиці Матейка існував християнський цвинтар. На той час він уже був не діючий, земля поділена і продана. Найбільший кавалок належав єврею Вайсгаусу, люди якого почали нищити хрести і кам’яні надгробки. Журналіст обурювався, що влада спокійно дивиться на те, як юдеї ламають християнські символи. Хоча станиславівським бургомістром тоді був єврей Артур Німгін, як і багато депутатів магістрату.
Та найцікавіше тут не нищення цвинтаря, а сам факт його існування. Звідки він узявся, якщо той район почали заселяти порівняно недавно, а сама вулиця отримала ім’я художника Матейка лише у 1895-му? Мало того, на планах Станиславова 1887, 1890 і 1895 років жодного кладовища там нема. Тогочасні історики Шарловський і Баронч теж не згадують його у своїх працях. Може, то був цвинтар якогось сусіднього села? Теж малоймовірно, адже до найближчих Опришівців чи Крихівців відстань далеченька. Версія про холерне чи тифозне кладовище теж відпадає, оскільки жертв епідемій ховали у спільних могилах без жодних надгробків.
Відомо, що у 1780-х австрійці заклали один великий цвинтар для всіх мешканців християнського обряду. Він містився позаду нинішнього готелю «Надія», займав величезну територію, й вільні місця там були аж до приходу перших совітів. Потреби закладати ще один цвинтар точно не було.
Втім, маємо припущення. Поруч, на вулиці Чорновола, стояла величезна в’язниця «Діброва», яку відкрили у 1883 році. Умови там були поганенькі, в’язні мерли, як мухи. Може, саме для померлих злочинців магістрат виділив кусень пустиря, а потім з легкістю його продав, коли ціна на землю підскочила?
Автор: Іван Бондарев
Поштівка з колекції Володимира Шулепіна
