Андрій Гордій із Косова – командир мінометного взводу штурмової роти 710 окремої бригади охорони. Каже, ефективна робота на війні можлива лише тоді, коли все робиться разом, пише Репортер.
Завдання мінометки – прикрити
Андрій Гордій втретє вдома за час повномасштабної війни. Каже, як і всі, найперше намагається відіспатися, а потім… А потім у гори, бо треба у спокійні місця.
Не тому, що десь тригерить, а просто хочеться якось нормально спокою, природи, а не вирубаних посадок чи підвалів, – говорить Гордій.
Коли почалась повномасштабна війна Андрій одразу пішов у військкомат. Потрапив у Державну спеціальну службу транспорту, яка спершу займалась охороною мостів, критичної інфраструктури тощо.
Але багато людей хотіли саме воювати, а не сидіти в тилу, – говорить Андрій. – Коли цей запит створився, то зібрались добровольці й таким чином створилася штурмова рота 710 бригади. А потім формувався мінометний взвод, бо без прикриття штурмовикам ніяк. У мінометку пішло багато знайомих з мого взводу, я приїхав до них, і вони вибрали, аби був у них командиром.
Читайте також: «Таке враження, що стаєш невидимим» – ветеран Андрій Фармуга про повернення з війни
За словами Андрія, вчитися доводилося просто на фронті. Перші виїзди були на Харківщині. Андрій називає їх тренувальними, бо вони виїздили, відпрацьовували й одразу ж від’їжджали.
А потім були такі гарячі точки, як Красна Гора, Богданівка, Урожайне, де пробули пів року, Іванівське біля Часового Яру – також майже пів року.
Наша робота – по максимуму прикрити штурмовиків, – пояснює Андрій. – Ми не маємо багато підбитої ворожої техніки, бо мінометка – це більше для прикриття. І ми справлялися. У Богданівці, на Бахмуті, ми довший час стримували ворога. Воювали з “вагнерами”. Побратим «Філософ» сказав, мовляв, дякую, що так працюєте, бо я цього виходу, навіть, не стріляв. Тобто до них не могли підійти. Це якраз і є завдання мінометки – прикрити й не дати ворогу можливості підійти.
Андрій має позивний «Креш». Каже, це ще з мирних часів від друзів. Тоді він грав на ударних у косівській групі. Найгучніша тарілка барабанної установки називається Crash. Тож Андрій залишив це псевдо собі й на війні. Там, за його словами, воно набуло іншої та кращої форми.
Коли ми стріляємо і когось уразимо, то я по радійці хлопцям передаю: «Цей кацап креш-тест не пройшов», – посміхається Андрій.
Покластися на всі 100%
Андрій пишається побратимами. Каже, в його взводі усі супермотивовані й з цим йому дуже пощастило. Бійці точно знають, де вони та навіщо.
Це люди, які не народжені для війни, але найкраще воюють, – говорить Гордій. – У мене є багато технарів, які можуть і полагодити, і зробити, і переробити, порахувати, – хвалить побратимів Андрій Гордій. – Постійно шукають щось нове, вчаться. Ми завжди радимось, як нам виконати певну задачу. Радитися з побратимами – це дуже важливо. Бо тільки так можна вибрати найкращий варіант. Нема такого, що я командир – я сказав так, і все! А хтось думає по-іншому. Тоді починається конфлікт, а це не до взаємодії, це не те, що треба на війні. Мій взвод, як одне ціле, і в цьому кайф. Коли розумієш, що один на одного можеш покластися на всі 100%.
За словами Гордія, кожен побратим готовий піти на завдання замість іншого.
У нас є побратим «Патрон», який готовий воювати за всіх, тільки б ніхто не йшов на той нуль, – розповідає Андрій. – На останній БР (бойове розпорядження, – авт.), у нас виникла складна ситуація. Позиція вже була пристріляна кацапами і треба було її міняти, а лишалося ще кілька днів до виходу. То виконувати поїхали, як завжди, «Патрон» з компанією. У нас, в принципі, кожен розрахунок готовий за кожного так стояти.
Гордій впевнений, що на війні та й в житті найбільше цінується відповідальність і розуміння один одного.
Розуміння того, хто й що може робити, хто як буде виконувати, – пояснює військовий. – Моральні якості також важливі, бо у нас взвод реально побудований на моралі. Коли людина усвідомлює, що вона робить і для чого, а не просто за наказом. Це для мене дуже важливо.
Підтримувати моральний дух своїх бійців – теж завдання командира. Тому вони часто розмовляють про все на світі, але не про війну, філософствують, дивляться футбол.
У нас є багато якихось смішних історій, якби їх записувати, то були б якісь тарантінівські тексти, – посміхається Андрій. – Коли ми посидимо, поговоримо, пожартуємо, це якось і тримає людей зосередженими на роботі й водночас вони відпочивають.
Андрій каже, що довше як три місяці сприймати бої, напруження люди не здатні. Бачить це по собі та своїх бійцях.
Коли заходимо на три місяці, це ще такий драйв, – говорить військовий. – А от після трьох місяців кожного разу йде спад, складніше концентруватись, складніше креативно мислити. Постійно мушу нагадувати, що треба дотримуватися всіх можливих заходів безпеки, бо з втратою цієї концентрації настає період пофігізму. Самозбереження вже не так якісно працює саме через моральну втому, а не фізичну.
За словами Андрія, зараз люди мають можливість мобілізуватись й потрапити туди, куди вони хочуть, і де їхні вміння будуть корисними. Наприклад, через рекрутингові центри, через відношення від бригад.
Коли ми йшли, то було – як повезе, – говорить Гордій. – Зараз ти можеш підготуватися, а підготовлена людина може виживати набагато якісніше. Я зараз поїздив, поспілкувався з людьми, то переважно тут люди говорять про війну з точки зору своєї вигоди чи чогось такого. Багато наслухався, мовляв, «чого саме я маю помирати», «нехай хтось інший воює». А війна – це якраз не про себе і не про особисте.
Авторка: Світлана Лелик
Стаття створена за підтримки проєкту стипендій програми «Голоси України» в рамках ініціативи Ганни Арендт, яка реалізується Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним офісом міністерства закордонних справ Німеччини. Фонд жодним чином не впливає на контент і не несе за нього відповідальність.
Comments are closed.