Нещодавно у Косові відкрили музей історії міста. Він розказує про історію Косова – від лицарів до модників, про традиції та ремесла.
Музей – приватна ініціатива чоботаря, волонтера, активіста Романа Хромейчука. Це була його мрія, яка збулася через п’ять років, пише «Репортер».
Екскурсія від актора кіно
Музей розташований у Будинку побуту, Незалежності, 10. У Косові це відоме місце. Але потрапити у сам музей, то буде трішки квест, але десь навіть цікавий. Довгими коридорами, слідкуючи за вказівниками, треба підійматися на третій поверх.
Екскурсоводом тут працює Володимир Хім’як або, як він сам каже, – пан Влодко. Харизматичний чоловік жваво й артистично розказує всі косівські легенди. Пан Влодко, до речі, актор кіно. Він косівчанин, багато років прожив у Києві, але повернувся додому. Нині, каже, також вивчає історію Косова, “бо вона колосальна”.
Пан Влодко вбраний в образ міщанина 1930-х років. Каже, у самому Косові мешкали євреї та поляки, а українці – на околицях. Гуцули ж приходили з гір на базар. Він показує старі фото, якими до стелі обвішані музейні стіни.
Ось тут на фото моя бабця Касуня, – показує пан Влодко. – Якось мені Ромчик Хромейчук показує це фото і каже: «Не впізнаєш?». «Кого?». «Та твоя бабця, ти ж схожий на неї». І ви знаєте, я так подивлюся, думаю: «Тю, Господи, а я вже й забув про цю знимку». Бабця мені розповідала багато історій про Косів, але хто тоді надавав тому значення? Це я зараз починаю все те витягувати зі спогадів.
Володимир Хім’як згадує містичні історії, які розказували йому бабуся і мама. Наприклад, про мавок чи про королеву змій.
До сьогодні пам’ятаю, як розповідала мама про ту королеву, як змія мала корону, – пригадує пан Володимир. – І та корона сяяла. Якщо дівчина чула дивний шум у лісі, то це рій змій поруч і між ними є королева з короною. Треба на неї кинути білий платок і забрати корону. Як маєш її вдома, то й світла не треба було.
Отак пан Влодко й розказує відвідувачам усе, що знає, а також багато читає нового. Показує книгу Ігоря Пелипейка «Містечко над Рибницею». Як там, більше про Косів нема ніде.
Каже, вже були туристи з Франківська, Дніпра, Житомира, Київщини, а також багато місцевих і з навколишніх сіл. Своїм, каже, розповідати треба детальніше, бо згрубша вони свою історію знають.
Від ремесла до ремесла
Після волонтерської роботи у музей прибігає його засновник Роман Хромейчук. Він якраз розвантажував крісла колісні та милиці, які привезли благодійники. У Косові він активний громадський діяч, волонтер, краєзнавець і знаний чоботар. Саме в його майстерні на 16 м² і зароджувалася мрія про музей. А збулася вона через п’ять років на площі 150 м².
Музей Косова має два зали. Перший – це конференц-зал на 90 посадкових місць. Тут планують проводити лекції, культурно-мистецькі події, а також різні соціальні заходи. Хромейчук радіє, що на відкритті 8 червня у музеї було 120 відвідувачів.
А ще звідси відкривається чудова панорама на косівські вершини – гори Михалків, Острий і Зіняків верх.
Також тут зібрана невелика бібліотека. Усі книги про Косів та Гуцульщину. Є й знаменита кулінарна книга «Солодке печиво» Дарії Цвєк.
До речі, в неї в рецептурі є пляцок Косівський, пиріг Косівський і Косівський салат, – розказує Хромейчук. – Вона любила приїжджати сюди на вакації, на відпочинок, створювала різні рецепти, слухаючи наших ґаздинь.
А інший зал Хромейчук зробив у форматі гуцульської ґражди. Тобто помешкання по центру, а навколо допоміжні приміщення – майстерні з різними ремеслами.
При вході – ткацтво. Тут стоять три верстати. Один – аби ткати рушники, інший – на сорочки, а широкий – на килими. Цим ткацьким відділом завідує Хромейчукова дочка – Діана. Вона працює на килимарці, а у вільний час робить тут майстер-класи для охочих.
А тут у нас столярство та все, що зв’язано з ним, – показує Хромейчук. – І тут майстер-клас буде. Має бути верстат столярний, якщо хтось захоче, то буду показувати, як косу клепати, як гибликом гиблити та інше.
Одразу за столяркою – гончарство. Тут гончарне коло, багато різного керамічного посуду. Навпроти – кушнірство з кожухами, кептарями, постолами, чоботами і трипцями. То такі сандалі, які носили колись лиш у Косові.
А тут у нас солеварня, – показує Роман Хромейчук. – Час зупинився у 1934 році. Тут канцелярія, є статут, кому скільки й що виплачувати. Далі – продукція солеварні: сировиця, тобто ропа, і зварена сіль. А тут пічка в якій її випарювали. Це цеглі з клеймом солеварні. А це ярмо, в яке впрягали воли і везли сіль з Косова аж до Києва. Десь є згадки, що один косів’янин 60 возів віз до Києва. Це й було чумакування? То березуни, косівчани були чумаками.
Що було у хаті косівчан
По центру другої виставкової зали – житло косівчан. Так люди жили до Другої світової війни.
Чим відрізняється від, скажемо, гуцульської традиції, бо вже тут є креденс, є трельяж, патефон, – розказує Хромейчук. – Це пішло від міщан. Бамбетель був у всіх. З гуцульського тут – сволоки, лямпи, жертка, колиска, лужко. Переважно печі були білені. Тут ще має бути мисник такий великий, то їде з Березова. Хлопці мені везуть від своїх діда й баби.
Так усе гарно облаштовано, що ніби зайшов у гості до когось близького. Наприклад, у креденсі, у шухлядці лежать сірники, дідова «Ватра». В іншій – знимки, документи, нитки з голками, ґудзики. Справді, як у бабчиному креденсі.
Отут відбиток риби, – показує Роман Хромейчук серед тих скарбів на плоский камінь. – Це відбиток первісної риби, адже на цьому місці колись було Карпатське море. У нас хлопці по Рибниці ходять розколюють і знаходять такі артефакти.
Посередині світлиці довгий стіл, накритий вишитою скатертиною. На ньому глечик з холодним узваром, керамічні горнята. За попереднім замовленням туристи можуть й страви косівської кухні скуштувати. Наприклад, така місцева страва – буряник. Хромейчук називає її гуцульською піцою.
То наша страва, вона готується дуже легко, – запевняє пан Роман. – Це варена картопля з кукурудзяною мукою. А до цього вже можна і бринзу, і гуслінку, і саламаху, і шкварки. Хто що хоче, хто що любить.
До речі, в музеї велика увага присвячена одягу. Тут розкажуть, у що одягалися косівчани та люди, які приходили у Косів на базар з ближніх сіл.
Тут одежа косів’ян з Москалівки та Монастирська (присілки Косова), – показує Хромейчук. – Тут нема запасок, а є чорна спідниця, фартушок, біла сорочка, намиста багато. Звичайно, кептарик, хустка. Як правило, хустка була чорна. Так ходили косів’яни до кінця 1920-х років. А потім Москалівка і Монастирське були включені до складу міста і тоді люди перевдягалися в костюми.
За словами Хромейчука, у Косові закінчувалося Покуття й починалася Гуцульщина. Тобто це вже не Покуття і ще не Гуцульщина.
І тут такий був субетнос, таке нашарування багатьох культур, – говорить пан Роман. – Одяг людей зі Старого Косова уже відрізнявся, бо вже є запаски, кожух, вишиванка, рогачівка – така шапка і хустка, але зав’язана по-іншому.
Лицарська лілія на гуцульських кожухах
А ще Роман Хромейчук розказує про узор на кожухах і кептарях, який вибрав для лого музею історії Косова.
Це косівський узір – такі рачки, завернені уверх, – показує Хромейчук. – Цей узір нагадує геральдичну лілію, яку використовували лицарі на своїх обладунках, на одежі. Це я так виводжу, що це має стосунок до Коса. Він був лицарем князя Юрія і заснував Косів. І він на своїй одежі носив цей елемент. Уже потім його слуги також на собі мали такий знак. А вже після його смерті слуги передали це своїм дітям. І так далі. І це вже увійшло у фольклор, в елемент народної нашої культури.
У найближчих планах Хромейчука – зробити 31 серпня захід до дня першої письмової згадки про Косів. У якому форматі, ще не готовий сказати, але мають буди лицарі з клубу історичної реконструкції «Паладин» зі Львова.
Хочеться зробити щось таке, щоб воно було пам’ятне, а не просто черговий захід, – говорить пан Роман. – Щоб його пам’ятали як мінімум рік. У цей час дуже багато мені говорять, що, можливо, це не на часі. Але я хочу сказати, що ворог не чекає. Ворог ґвалтує розум і свідомість нашої молоді засиллям своєї інформації у мережах. Тому потрібна альтернатива, щоб можна було вибрати і знати свою історію. Аби ми розуміли, хто ми є. Що ми є нащадки великої нації, яка тут була за кілька тисяч років до сьогодні, починаючи від трипільців і закінчуючи сьогоднішніми нашими людьми. Це потрібно знати, потрібно розвивати. Ми не є люди без роду, без племені. Ми маємо хороший спадок.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.