36-річного Богдана Басовського з Галицької громади точно знають українці всього світу. Фотографії та відео з Богданом стали лицем 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Згадайте фото, де військовий сидить серед поля за різдвяним столом і намагається заступити полум’я свічки, аби вітер його не задув. На війні Богдан Басовський з 2014 року з перервою. З солдата дослужився до головного сержанта. «Репортер» спіймав його в останній день відпустки.
Садок проти інституту
У 2014 році Богдан Басовський разом з молодшим братом Володимиром пішли у добровольчий батальйон «Івано-Франківськ». Перш ніж їхати на фронт пішли до найстаршого у селі та в їхній родині чоловіка, який був в УПА. Пішли, аби той благословив їх на добру дорогу та добре повернення.
Він як говорив, щоб тебе куля не брала, пташка щоб тобі співала, щоб тобі сонце світило, коли тобі треба, щоб вітер у плечі тобі дув, а не в лице, то комок стояв у горлі з півгодини, – пригадує Богдан Басовський. – І потім насамкінець каже: «Хлопці, хочете вернутися додому живими і здо ровими? Не знущайтеся над полоненими. У полі якщо нападають – боронися, а як взяв полоненого – не знущайся».
У 2017 році Богдан звільнився зі служби та поїхав до Польщі на роботу. Через два роки повернувся налагоджувати життя вдома. Але вдосвіта 24 лютого 2022 року вийшов на балкон, побачив дим, подзвонив брату.
У них усе було зібране. Басовські зустрілися з побратимами, з якими воювали в АТО. Тоді один їхній побратим уже був в 10 бригаді командиром розвідувального взводу розвідроти. То всі поїхали до нього.
Читайте також: Позивний Док. Олексій Морозов після поранення повернувся до малих пацієнтів у Надвірній
З Коломиї виїхали на Волинь, звідти на Житомирщину. На тому напрямку Богдан з групою працювали до двох місяців. Брали участь у штурмах, відігнали ворога від Чорнобиля в Рудий ліс. А далі була Донеччина.
Ну і там вже почалася така потужна війна, – говорить Богдан Басовський. – Бо в Києві ти знайомився, як літак літає, що кидає. Потім, що таке міномет. А на Донбасі вже все летіло: ракети, КАБи, стволка досягала, РСЗВ різних калібрів. АТО і зараз – це дитячий садок проти інституту. Тоді в АТО здавалося, що то була війна, але вона лишень починали набирати обертів.
Коли брат – Ведмідь
Усю війну з Богданом поруч його брат Володимир. Він молодший на три роки, має позивний «Ведмідь», а у Богдана – «Бас».
Мій – від прізвища, та й у мене просто голос грубий, – пояснює Богдан. – Хлопці сміються, мовляв, мене з собою брати, то страшне діло. Кажуть: «Ми ще не дійшли до першої точки, а тут уже всі знають, що ми йдемо». А брат «Ведмідь», він в мене здоровий, високий, широкоплечий.
За словами Богдана, легше, коли знаєш, що брат є коло тебе. Розказує за один випадок. Були прориви і треба було відбити позицію.
А на наступній позиції вони тиснуть і тиснуть, – розповідає Богдан. – Брат пише, бо ми мали Старлінк: «Не переживай, все добре. Ми там кинули перед вами мінне загородження. Аби ти знав, аби не боявся. Як будуть йти – ти почуєш, ну, і небагато до тебе прийде».
Богдан каже, уся їхня група така. Кожен знає, хто на що здатен, і кожен відповідає за себе та знає своє місце у бойовому порядку, роль та завдання. Постійно підтримують візуальний контакт один з одним.
Я з хлопцями до останнього і до перемоги, – говорить «Бас». – Міг би вже звільнитись. Дружина каже: «Давай, звільняйся. Ти можеш». Я питаю: «А як я хлопцям скажу? Що типу, вибачайте, я пішов, мені стане?». У таких колективах є кулак. Двоє з нашої групи загинули: Богдан «Гуцул» Круглик та Ігор «Веремій» Калин.
Хлопці з лісу
Ми по 20 км заходили в тил ворога, – розказує Богдан. – При тому ще й партизанили, танки підбивали. Наша група жила в лісі, мали супутниковий телефон, карту. Нам дали завдання, і чотири чоловіка висунулись. А решта всі в лісі сидять, чекають.
Богдан розповідає про першу потужну операцію на Донбасі. Це були села Клинове і Мідна Руда. Завдання розвідки – зайти, розвідати, доповісти й закріпитися, поки прийде піхота та займе лінію оборони.
Почався бій, командира поранило, – розказує Богдан. – Ми тоді поклали 12 ворогів, трьох взяли у полон. І чекаємо, що має прийти піхота. Чекали від ранку й до вечора. Рації посідали. В полоненого була батарейка. Зачищаємо контакт, виходимо на зв’язок, а наші вже якраз змотували ретранслятор. Вони вважали групу втраченою, бо не було зв’язку.
Групі сказали пакувати полонених та їхати звідти. Піхота не дійшла, бо її розбили. Вся дорога, якою верталися, вже була у вибоїнах від «градів». Полонених зв’язали пластиковими стяжками. Це були вагнерівці, «специ».
Коли ти їдеш на швидкості, тебе ще «ураганами» накриває, ти даєш газу і машину сильно кидає, – розповідає Богдан. – І якщо цю пластикову стяжку швидко б’єш до коліна на тверде, вона лопається. Просто треба швидкий удар. Спеців цього вчать. Ми їдемо, один так робить, далі знаходить у спинці крісла маленький простий ножик – і до мене. Я чую, що лезо проходить раз попри щоку, другий раз. Напарник кричить: «Він тебе ріже». І прорізав чуть-чуть, але я зламав каскою той ніж. Він тріснув попри ручку. Мене врятував підголовник і каска. Хлопці вирізають собі вуха і я хотів, але вона мене врятувала. Тоді по гальмах, ще раз перекрутили полоненого. Тоді вийшли всі, вся наша група. Ротний приїхав і каже: «Хлопці, я вже вас десь три рази поховав».
Читайте також: На війні важко бути батьком. Прикарпатець Іван Юсько воює разом з двома синами (ВІДЕО)
Тих полонених передали бригадній розвідці, адже будь-яка інформація від них була дуже важлива. Богдан каже, що можна було розкручувати будь-які деталі. Полонених не чіпав, як наставляв дядько.
За словами Богдана, у ворога стільки FPV-дронів, що вони ними розбирають тамбури, аби дістатися у бліндаж. Перша хвиля, потім друга…
І так за дві-три години ти знаєш, що він вже залітає в бліндаж, – говорить «Бас». – Перебігли в інший бліндаж. Поки дрони другий почали розбирати, вже доходить ніч. Вночі не літають, бо нічні дрони дорожчі. Їх використовують на танки, на спецтехніку, а на солдатів вони мають цілий день чим стріляти. І тоді сокиру та лопату в руки й ті колоди складати назад. А зранку починається нова серія.
Зірковий час
У 2023 році Богдан Басовський знявся у кліпі «Різдво 2023», який створила пресслужба 10 бригади. Каже, вибрали його, бо вже засвітився у фотосесії з трембітою.
Це ідея Богдана Флюнта і Нікіти Шандиби, – розказує «Бас». – Сказали, у тебе виходить, ти добре виглядаєш, давай знімемо хороший кліп. Ми перед Святвечором варимо кутю. По телефону з рідними ще питаємо, як то зварити. Тоді погода була така, що болото, дощ, туман і не видно нічого. Задумка кліпу була, що я виходжу з посадки, йду в поле, сідаю за стіл, палю свічку і вечеряю.
Вдень перед зйомками випав дощ, а на вечір – сніг і мороз. Уся трава була в крижаних бурульках. Сильний морозяний вітер. Богдан згадує, що було дуже багато дублів, бо не міг запалити свічку. Запалював, а вітер її гасив. Саме цей кадр розлетівся на весь світ. З нього зробили фото, яке кожен, хто задонатив 1500 грн, міг отримати з підписом командира «Едельвейсів».
Відкрили банку й зібрали 1 180 000 грн, а банка була на мільйон, – розказує Богдан Басовський. – Я питав, а чого не поставили на 5 млн? Ніхто не знав, що так піде. Тоді закупили мені PVS (прилади нічного бачення). Кажуть: «Ось, братане, це твій подарунок». І хлопцям на бригади по PVS дали. 200 000 на ремонт автомобіля. Я купив два комплекти гуми, компресори, домкрати, аби було чим працювати. Воно постійно ламається або розбивається. Це зараз є, а тут раз – і нема. Прилітає КАБ – і навіть нема що збирати.
Богдан пригадує, як вийшло відео, то йому дзвонили побратими, мовляв, що він з людьми зробив – усі плачуть. У Чехії люди дзвонять, плачуть, в Америці дзвонять – плачуть…
Хлопці підколюють, мовляв, тепер у старих хатах буде образ Діви Марії, Ісуса Христа, Бандери з Шевченком і посередині – ти за цим столом, – сміється Богдан Басовський.
На тому кадрі у Богдана на броні біля серця сірий песик. Це подарунок донечки.
Вона причепила мені на броню і каже: «Приїдеш звідти, то я заберу». Лишила мені охоронця, – каже «Бас». – Це перший оберіг, а у броніку ще маю ангела, мені дитина намалювала.
Буде останній звук трембіти
А задовго перед Різдвом була фотосесія з трембітою, яку на світанку зробили відомі фотографи Влада і Костянтин Ліберови. Ці фото також облетіли весь світ.
Та трембіта – Богданова. Йому її подарували товариші на день народження. Він давно хотів. Інструмент довший час був удома і якось, коли «Бас» був у відпустці, то забрав трембіту на Донбас.
Я просто хотів собі фото, що на Донбасі на «хамері» стою з трембітою, – посміхається Богдан. – Просто для себе хотів. І це друг почув. Каже, у бригаді є професійний фотограф, професійна апаратура. Я погодився. І тут мені 35 років, о четвертій ранку виїжджаю, бо приїхали спеціалісти. А то були Ліберови. Я вважаю, що вони – очі війни. Відважні люди і матеріал класний роблять. Їздять по всіх позиціях, по різних бригадах.
За словами Богдана, на Донбасі дуже гарно сонце сходить і сідає. Червоне небо перемальовується з хмарами, тому відзняли дуже гарні кадри.
Трембіта зараз там на Донбасі, де і має бути, – говорить «Бас». – Скінчиться війна, і вона приїде. Але спершу має затрембітати на перемогу. «Буде послідній звук трембіти на Донбасі – і «едельвейси» підуть додому».
Також Богдан розповідає, що його побратим Ігор Калин «Веремій» заснував шеврон «Гуцульський корпус». На ньому гуцули з бартками, зі зброєю, десь собі йдуть.
Шеврон на лівій руці, то вони йдуть вперед – гуцули йдуть на війну, – пояснює «Бас». – Коли війна закінчиться, знімається шеврон з лівої руки й перекладається на праву – гуцули йдуть додому з війни.
Тільки їхня група має такі шеврони. Богдан каже, той шеврон для них значить багато. Його придумав побратим, шеврон зажив, живе і робить роботу, а також береже пам’ять.
Можемо подарувати тільки достойним воїнам, побратимам з інших бригад, з якими мали робочі моменти на передовій, – говорить Богдан Басовський. – У мене шевронів уже чемоданчик назбирався. Вони всі висітимуть на почесному місці. Приходиш – і це так, як архів, пам’ять. Дивишся на кожен і знаєш, хто тобі його подарував.
Значить, ти потрібен!
Богдан використав свою відпустку за минулий рік аж тепер. І вперше приїхав з братом. Він про це домовився з командиром ще пів року тому. Приїхала й їхня мама з Ізраїлю, яку сини не бачили два роки.
За час відпустки намагалися і вдома з рідними побути, і владнати якісь побутові справи, а ще ходили на зустріч з дітьми у школи.
Діти мають бачити вживу, аби їм хтось розказав, а не по телевізору, – вважає Богдан. – Діти щирі. Спершу дивляться так на тебе – і боїться, і хоче підійти, а не знає як. Але ці емоції, цей момент – це найдорожче.
За його словами, хлопці завжди розпитують за зброю, а яка є, а чи на танку їздили? А дівчата – то більше про малюнки, обійняти. Хвилюються, де бійці сплять, що їдять чи їм тепло?
Отакі ґаздиньки маленькі, – усміхається Богдан Басовський. – Діти питають, що думають. Є такі запитання, що ти мужик, який на війні і не можеш відповісти, бо у тебе ступор. Діти зараз навчені. Вони знають конкретно – хто, що, як і до чого.
Назад до хлопців Богдан повезе багато енергетиків. Каже, кожен хтось хоче дати, але він не може взяти багато.
До нас багато волонтерів приїжджають, підтримують, – говорить він. – Вони є сильна опора – психологічна і моральна. Нам стає грошей собі поїхати в кафе й купити бургер. Та коли привозять з дому ковбаси перед святами, чи перед Паскою шинки, холодцю – це інше. Кожен місяць з Комарівської громади приїжджають волонтери. Кожен місяць. І привозять два-три ящики всякої всячини. Коли приїжджають, і ти видиш, що ще хтось до тебе їде… Ще хтось їде – значить, ти потрібен!
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.