Анна Соболь до повномасштабного вторгнення жила на Мелітопольщині. Дівчина була репетитором з української мови та літератури. Коли почалася велика війна, її чоловік Іван одним із першим став на захист країни, адже він – кадровий військовий. Також добровольцем до війська пішов свекор Анни. На жаль, в листопаді 2022 року він зник безвісти, а згодом його визнали загиблим.
Щодо Ані, то вона прожила в окупації 56 днів. Виїхати наважилась лише після того, як віч-на-віч зустрілася з росіянами. Тоді була на сьомому місяці вагітності. Нині Аня мешкає у Франківську, виховує дитину, займається волонтерством і розвиває школу українізації.
Тиха окупація
Чоловік пішов у відпустку 9 чи 10 лютого і ми поїхали до його батьків у Франківськ, – розповідає Анна Соболь. – Тут відсвяткували мій день народження. А 21 лютого йому подзвонили та сказали: «Завтра ти маєш бути в частині». Він наполягав, аби я лишалася у Франківську, бо тут безпечніше. Але я не хотіла сидіти одна у квартирі й поїхала до мами. Там я й зустріла повномасштабне вторгнення.
Жінка каже, було дуже страшно. Вона розуміла, що чоловіка першого відправлять на передову, бо він військовий, учасник АТО.
23 лютого я пішла до лікаря й кажу: «Така напружена ситуація, я не можу заспокоїтись, порадьте мені щось, дайте якісь ліки». Я відчувала, що це початок чогось страшного, але не знала, коли саме це почнеться, – говорить Анна.
А почалося все наступного ранку. Аня каже, що це була “тиха окупація”, бо в їхньому селі обстрілів не було. Але було чутно вибухи з боку Донеччини, Енергодару та Криму. А вже 25 лютого Аня бачила колони російської техніки, які рухалися в бік Запорізької АЕС
Хоч це й тиха окупація, бо у нас не було вибухів чи бойових дій, але ти розумієш, що росіяни йдуть, – каже Анна. – Було дуже страшно, бо я знала, що мене чекає. По-перше, всі знали, хто мій чоловік. По-друге, ще до повномасштабного вторгнення я мала виразні проукраїнські погляди.
З кожним днем ситуація напружувалась. До того ж в Анни не було нормального зв’язку з чоловіком. Вони домовились, що в певний час він шукає точку, де є зв’язок, а Аня вилазить драбиною на дах будинку, щоб йому подзвонити.
Без жодних гарантій
Одного разу Анна вийшла у двір і побачила, як із джипів без номерів і з наклеєною на лобовому склі літерою «Z» виходять озброєні росіяни та починають прочісувати вулиці. Тоді жінка зрозуміла, що вони йдуть по неї, адже на той час в селі вже викрадали людей.
Ще до того чоловік сказав, що я мушу знищити його документи. У мене рука не піднялася. Я їх закрила в банці й закопала на городі. Речей його, фотографій я теж мала позбутися, – говорить Анна Соболь.
Зустрічі з окупантами Аня, на жаль, не уникнула. В результаті, будучи на сьомому місяці вагітності, отримала кульове поранення, яке довелося лікувати самостійно, в домашніх умовах, бо медиків поруч не було. Але подробиць Аня не розповідає. Каже, боїться за родичів, які досі в окупації.
В якийсь момент мама мені каже: «Я от дізналася, що у Василівці відбувається евакуація», – розповідає далі Анна. – На ту евакуацію записалася я і знайома Яна з однорічною дитиною. До Василівки нас визвалась везти мама, а це, щоб ви розуміли, вісім рашистських блокпостів. Ми приїхали вчасно, ми були в списках, евакуація відбувалася. Але нашою фатальною помилкою було те, що ми пересіли з автобуса в автомобіль, бо там нам мало бути комфортніше.
Автомобілі їхали слідом за автобусами, але росіяни вирішили не пропускати автівки. Тобто, пропустивши два автобуси, без пояснень закрили блокпост. За словами Анни, вони простояли на тому блокпості п’ять годин.
Нас ніхто нікуди не пускав – ні вперед, ні назад. А потім кажуть: «Розвертайтеся», – згадує жінка.
Наступні чотири дні евакуації не було. Дівчата вже почали думати, що їм взагалі не вдасться виїхати. Але через групи у Viber вийшли на волонтера, який вивозив людей – не зеленим коридором, а через лінію фронту.
Він не давав жодних гарантій, що ми доїдемо живі та неушкоджені, – говорить Анна. – Але це був єдиний варіант виїхати, тому ми погодились. Далі була важка дорога через лінію фронту. Також ми частково потрапили під маріупольську фільтрацію ФСБ. 120 кілометрів їхали 11 годин. 16 російських блокпостів, де дивилися абсолютно всі речі, документи, телефони, навіть електронну пошту перевіряли.
«Я хочу поширювати українську»
Виїхавши з окупації, жінка спершу подалася на Тернопільщину, бо там живе бабуся її чоловіка. Але потім зрозуміла, що народжувати хоче в місті. Згодом до неї приїхали мама й бабуся. Зараз вони живуть разом.
Мені не вдавалося вмовити маму виїхати, але мій чоловік для неї абсолютний авторитет. І коли він сказав, що треба виїжджати, мама з бабусею зібралися та виїхали, – розповідає жінка.
Після народження дитини деякий час Аня відновлювалась. Потім вирішила пройти навчання, написала бізнес-план і виграла грант, що дозволило відкрити свою школу «Соболятко».
До повномасштабного вторгнення я працювала в різних школах, репетиторських центрах, де допомагала дітям готуватися до іспитів. І так склалося, що я викладала українську мову. Тож, коли постало питання щодо своєї справи, я не змогла себе уявити в якійсь іншій сфері, – говорить Анна Соболь.
Школу відвідують дві групи людей. Перша – абітурієнти – ті, кому треба скласти іспити. Друга – люди, які жили в російськомовному середовищі та яким важко адаптуватися на новому місці.
Я хочу поширювати українську. Я хочу, щоб це було модно, щоб це було популярно, – каже Аня. – Я не викладаю якось «сухо». В нас дуже інтерактивні заняття. Я навчаю не тільки правилам української мови, а роблю екскурс в історію української нації. Тобто намагаюсь розширити світогляд. Тому називаю цей проєкт школою українізації.
Також, за її словами, «Соболятко» – це спільнота, де люди спілкуються, дружать, ходять разом по різних закладах, читають книги та діляться між собою враженнями.
У мене була учениця, якій важкувато давалися, в принципі, всі дисципліни, зокрема українська мова і література. Я вирішила запросити її на виставу проєкту «МУР». Це зараз дуже популярна серед молоді постановка. Ця дівчинка була в захваті. Вона почала заглиблюватися в тему Розстріляного Відродження. Бачили б ви блиск в її очах. Це, напевно, найбільша моя нагорода, – каже Анна.
Не шкодувати сил
Поки в школі канікули, Аня розгорнула виробництво сухих душів та охолоджуючих пакетів для військових. Каже, через спеку на вулиці, хлопці отримують теплові удари, а охолоджуючі пакети їх частково рятують. Ну і сухі душі – це дуже зручно в польових умовах.
Я волонтерю відразу в декількох напрямках, – розповідає жінка. – У волонтерському центрі «Спільнота святого Егідія» допомагаю з роздачею продуктових наборів ВПО. Другий напрямок – це вечері для бідних. Тобто ми з волонтерами Спільноти готуємо вечері та роздаємо їх бідним людям. А третій напрямок – це робота з людьми з ментальною інвалідністю. Для них ми проводимо арттерапії, майстер-класи, якісь екскурсії. Робимо все, аби вони відчували себе повноцінними членами суспільства.
Ще один напрямок її волонтерської діяльності – безпосередньо допомога військовим. Анна проводить збори серед друзів та однодумців, які не шкодують своїх сил та коштів і допомагають закуповувати необхідні для військових речі.
А взимку я вдома варила термохімічні грілки та окопні свічки. Ми відправили на фронт десь 600-700 грілок і десь так само – свічок, – продовжує Аня. – Кожен вечір я поверталася з роботи, проводила час з донькою, а коли вона лягала спати, я розгортала на кухні виробництво.
Анна каже, що хоче й надалі розвиватися у своїй волонтерській діяльності, бо вона дуже емпатична людина і любить допомагати іншим. Також планує розвивати власну школу.
Хочеться, щоб все відбувалося органічно. Можливо, так станеться, що я познайомлюся з дійсно цікавою людиною, яка буде класно викладати історію і скажу: «Давай будемо йти цим шляхом разом». Я все ж таки спираюсь на якісь ідеологічні принципи. Хочу, аби моя дитина і всі наступні покоління були максимально українізовані. Щоб вони були зацікавлені в популяризації української культури, – говорить Анна Соболь.
Матеріали виготовлено в рамках Проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна) за фінансової підтримки Фонду «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)».
Comments are closed.