Статті

«Дякуєм, що не забули»: Історія однієї волонтерської поїздки з Франківщини на Харківщину

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

1 092 кілометри – від Франківська до невеличкого села Червона Поляна в Харківської області. Принаймні так рахує Google на своїх картах. Війна ж плюсує до маршруту додаткові кілометри, заміноване поле, обірваний міст. Але ця історія зовсім не про відстань, а радше навпаки – про зв’язок, пише Репортер

Червона Поляна, Франківськ, волонтери, поїздка
У сільському клубі світла нема, тому розклалися надворі

Попросили ЗСУ

Поїздка була десь наприкінці вересня. З чого почалося? В тому селі проходила лінія фронту, там були наші хлопці. І от один з них, який знайомий з нашими волонтерами, спитав, чи можемо помогти, – так починає свою розповідь Настя Дворщенко.

Саме вона, як волонтерка від БО «Час добра і милосердя», їхала тоді на Харківщину.

Цей військовий розказав нам історію про хлопчика Олексія, якому в ногу влучив шматок ракети. І він просив помогти цій сім’ї, там взагалі троє дітей, – продовжує Настя. – І загалом сказав, що в селі біда, лишилися люди, вони взагалі нічого не мають. Їм, аби купити щось в магазині, от зараз – коли вже посунули лінію фронту – треба проїхати заміноване поле, потім минути ще одне село та аж у третьому селі вони можуть щось купити. Але то ще треба мати гроші…

діти, Харків, Івано-Франківськ, поранення, війна, волонтери
Позаду дітей – їхній дім. Сарай розтрощений повністю, хата – частково

У Франківську благодійники збирали теплий одяг, ковдри, подушки, медикаменти та, звісно, їжу. А ще іграшки дітям. Настя каже, не особливо й знали, які там потреби, бо той знайомий військовий перестав виходити на зв’язок, а ні з ким із місцевих вони контактів не мали. Тож збирали те, що на їхню думку, було б доречне.

З Франківська нас їхало двоє – я та водій. Десь о п’ятій ранку виїхали. До Дніпра дорога була звичайна. А далі вже ставало веселіше – на кожному блок-пості зупиняли, питалися хто, куди, чому, з чим, дивилися машину. Навігатор завіз нас на міст – зруйнований, ми ледве не злетіли. Вернулися назад, нам сказали, де можна об’їхати, попередили, що там міни – тримайтеся лінії та не виходьте з машини….

За 70 кілометрів до Червоної Поляни заночували у «знайомого знайомих». А зранку знову в дорогу.

І якраз ми одразу поїхали до цього хлопчика, бо так вийшло, що їхня хата перша від дороги, – згадує Настя. – Мама не повірила. Ми зайшли, троє дітей ще спали в кімнаті, і мама така стоїть і дивиться: “А ви хто? А як так з Франківська?!” Мама дуже дякувала, а діти просто мовчали. Ми старшим хлопчику й дівчинці привезли мобільні телефони, бо вони дуже хотіли вчитися, хоча б дистанційно, а нічого не мали. І коли ми давали їм ці телефони, діти просто дивились і мовчали.

діти, війна, Харків, волонтери, Франківськ
Старшим дітям привезли мобільники. В селі зараз немає зв’язку, але всі дуже сподіваються, що його відновлять

Один за одного

Коли волонтери вийшли надвір, то біля буса їх уже чекали кілька місцевих мешканців. Обережно питали, чи приїхали лиш до цієї сім’ї. Бо ж на машині великий напис «Благодійний фонд», одразу ясно – волонтери. Але волонтерів у цьому селі від початку війни ще не бачили.

Харків, Червона Поляна, Франківськ
Кидаються в очі прапори біля клубу

І ми такі – та ні, ми до всіх, кажіть, куди їхати, – пригадує Настя. – Звертайте наліво, там буде клуб. І от подумайте, зв’язку в селі нема, а нас біля клубу вже чекали. Там вже всі знали, що ми з Івано-Франківська.  Ми розклалися просто перед клубом, бо в самому клубі не було світла.

Читайте також: Мамі й дитині – як у Загвізді облаштовують «Прихисток»

Багато чого, перш за все, віддали медсестрі. Бо в селі лишилося багато хворих і лежачих, то вона краще знає, що й кому треба. Ліки там взагалі були на вагу золота.

Знаєте, воно все якось так було сумбурно, мені здається, ми навіть не спитали медсестру, як її звати. Якось все на емоціях: «Дякую!», «Будь ласка», «Візьміть» от і все, – каже волонтерка. –  От жінка до мене підійшла, каже: «А ви з Івано-Франківська? А я от була в Коломиї, тільки повернулася». І почала дуже мене обнімати. Я хотіла її ще щось  спитатися, але тут вже підійшли інші люди, кожен щось каже….

Загалом же люди були розчулені. Можливо, навіть не так тим, що їм привезли якісь речі, а тим, що до них приїхали.

Мені було боляче чути фразу: «Дякуєм, що про нас не забуваєте», – каже Настя.

Червона Поляна, Час добра і милосердя, волонтери, поїздка
Переважно у селі лишилися старші люди

Насправді, людей було небагато. І вони так один за одним стоять. От ми роздавали продукти і комусь щось не додали, не догледіли, то сусіди просили за них. Чоловік 200 може лишилося, і то старші люди, – каже волонтерка. – Хоча село велике виглядає, але геть потрощене. Магазини є, але розбиті. В той день, як ми там були, їм, здається, вперше привезли хліб – і то до клубу, бо більше нема куди. Молодші, хто міг, виїхали. Дітей зовсім трохи лишилося. От мама глядиться за хворою бабусею, не може виїхати, тому й діти тут. Село було на лінії фронту, жили з того, що мали на господарствах. Багато говорили про хлопців наших – казали, що годували, пригощали їх їжею, воду давали. А хлопці їм давали медикаменти зі своїх аптечок.

Страшно, що не страшно

Вже близько 12.00 волонтери були вільні. Обмінялися ще номерами телефонів і рушили додому.

Знаєте, що мені там було найгірше? – посміхається Настя. – Що не було зв’язку. Ти сидиш, наче в печері, і не знаєш, що робиться у світі. Ти собі щось придумуєш, додумуєш. Я не знаю, чи змогла б так жити.

А загалом же, каже вона, це хоча і була її перша така поїздка, вона зовсім не боялася.

Я себе так була налаштувала, що мені було страшно від того, що мені не страшно.

Звісно, рідні дуже сильно переживали.

Я їм казала, ну люди ж там жити якось не бояться, – додає Настя. – Лиш дочці не сказала, куди саме їду, вона думала, що в Київ. А потім вже з дописів у ФБ зрозуміла, що то була Харківщина й дуже зі мною сварилася.

На питання «Поїхали б ще?» відповідає без роздумів:

Звісно. Якби було з чим… Дуже важко збирається допомога. А скільки таких сіл ще є. Туди треба їздити. Щоб люди розуміли, що вони не самі.

Авторка: Євгенія Ступ’як

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.