1 092 кілометри – від Франківська до невеличкого села Червона Поляна в Харківської області. Принаймні так рахує Google на своїх картах. Війна ж плюсує до маршруту додаткові кілометри, заміноване поле, обірваний міст. Але ця історія зовсім не про відстань, а радше навпаки – про зв’язок, пише Репортер.
Попросили ЗСУ
Поїздка була десь наприкінці вересня. З чого почалося? В тому селі проходила лінія фронту, там були наші хлопці. І от один з них, який знайомий з нашими волонтерами, спитав, чи можемо помогти, – так починає свою розповідь Настя Дворщенко.
Саме вона, як волонтерка від БО «Час добра і милосердя», їхала тоді на Харківщину.
Цей військовий розказав нам історію про хлопчика Олексія, якому в ногу влучив шматок ракети. І він просив помогти цій сім’ї, там взагалі троє дітей, – продовжує Настя. – І загалом сказав, що в селі біда, лишилися люди, вони взагалі нічого не мають. Їм, аби купити щось в магазині, от зараз – коли вже посунули лінію фронту – треба проїхати заміноване поле, потім минути ще одне село та аж у третьому селі вони можуть щось купити. Але то ще треба мати гроші…
У Франківську благодійники збирали теплий одяг, ковдри, подушки, медикаменти та, звісно, їжу. А ще іграшки дітям. Настя каже, не особливо й знали, які там потреби, бо той знайомий військовий перестав виходити на зв’язок, а ні з ким із місцевих вони контактів не мали. Тож збирали те, що на їхню думку, було б доречне.
З Франківська нас їхало двоє – я та водій. Десь о п’ятій ранку виїхали. До Дніпра дорога була звичайна. А далі вже ставало веселіше – на кожному блок-пості зупиняли, питалися хто, куди, чому, з чим, дивилися машину. Навігатор завіз нас на міст – зруйнований, ми ледве не злетіли. Вернулися назад, нам сказали, де можна об’їхати, попередили, що там міни – тримайтеся лінії та не виходьте з машини….
За 70 кілометрів до Червоної Поляни заночували у «знайомого знайомих». А зранку знову в дорогу.
І якраз ми одразу поїхали до цього хлопчика, бо так вийшло, що їхня хата перша від дороги, – згадує Настя. – Мама не повірила. Ми зайшли, троє дітей ще спали в кімнаті, і мама така стоїть і дивиться: “А ви хто? А як так з Франківська?!” Мама дуже дякувала, а діти просто мовчали. Ми старшим хлопчику й дівчинці привезли мобільні телефони, бо вони дуже хотіли вчитися, хоча б дистанційно, а нічого не мали. І коли ми давали їм ці телефони, діти просто дивились і мовчали.
Один за одного
Коли волонтери вийшли надвір, то біля буса їх уже чекали кілька місцевих мешканців. Обережно питали, чи приїхали лиш до цієї сім’ї. Бо ж на машині великий напис «Благодійний фонд», одразу ясно – волонтери. Але волонтерів у цьому селі від початку війни ще не бачили.
І ми такі – та ні, ми до всіх, кажіть, куди їхати, – пригадує Настя. – Звертайте наліво, там буде клуб. І от подумайте, зв’язку в селі нема, а нас біля клубу вже чекали. Там вже всі знали, що ми з Івано-Франківська. Ми розклалися просто перед клубом, бо в самому клубі не було світла.
Читайте також: Мамі й дитині – як у Загвізді облаштовують «Прихисток»
Багато чого, перш за все, віддали медсестрі. Бо в селі лишилося багато хворих і лежачих, то вона краще знає, що й кому треба. Ліки там взагалі були на вагу золота.
Знаєте, воно все якось так було сумбурно, мені здається, ми навіть не спитали медсестру, як її звати. Якось все на емоціях: «Дякую!», «Будь ласка», «Візьміть» от і все, – каже волонтерка. – От жінка до мене підійшла, каже: «А ви з Івано-Франківська? А я от була в Коломиї, тільки повернулася». І почала дуже мене обнімати. Я хотіла її ще щось спитатися, але тут вже підійшли інші люди, кожен щось каже….
Загалом же люди були розчулені. Можливо, навіть не так тим, що їм привезли якісь речі, а тим, що до них приїхали.
Мені було боляче чути фразу: «Дякуєм, що про нас не забуваєте», – каже Настя.
Насправді, людей було небагато. І вони так один за одним стоять. От ми роздавали продукти і комусь щось не додали, не догледіли, то сусіди просили за них. Чоловік 200 може лишилося, і то старші люди, – каже волонтерка. – Хоча село велике виглядає, але геть потрощене. Магазини є, але розбиті. В той день, як ми там були, їм, здається, вперше привезли хліб – і то до клубу, бо більше нема куди. Молодші, хто міг, виїхали. Дітей зовсім трохи лишилося. От мама глядиться за хворою бабусею, не може виїхати, тому й діти тут. Село було на лінії фронту, жили з того, що мали на господарствах. Багато говорили про хлопців наших – казали, що годували, пригощали їх їжею, воду давали. А хлопці їм давали медикаменти зі своїх аптечок.
Страшно, що не страшно
Вже близько 12.00 волонтери були вільні. Обмінялися ще номерами телефонів і рушили додому.
Знаєте, що мені там було найгірше? – посміхається Настя. – Що не було зв’язку. Ти сидиш, наче в печері, і не знаєш, що робиться у світі. Ти собі щось придумуєш, додумуєш. Я не знаю, чи змогла б так жити.
А загалом же, каже вона, це хоча і була її перша така поїздка, вона зовсім не боялася.
Я себе так була налаштувала, що мені було страшно від того, що мені не страшно.
Звісно, рідні дуже сильно переживали.
Я їм казала, ну люди ж там жити якось не бояться, – додає Настя. – Лиш дочці не сказала, куди саме їду, вона думала, що в Київ. А потім вже з дописів у ФБ зрозуміла, що то була Харківщина й дуже зі мною сварилася.
На питання «Поїхали б ще?» відповідає без роздумів:
Звісно. Якби було з чим… Дуже важко збирається допомога. А скільки таких сіл ще є. Туди треба їздити. Щоб люди розуміли, що вони не самі.
Авторка: Євгенія Ступ’як
