Богданові Вовчуку скоро 70 років і 50 із них він продає книжки. У невеличкій книгарні «Букініст» на стометрівці, напевно, хоч раз був кожен франківець.
Впізнаєте чоловіка, пише Репортер.
Усе збереглося
Суботній ранок. Стометрівка ще сонна й порожня. Двері «Букініста» відчинені, але закладені металевою палицею. Всередині пан Богдан енергійно працює шваброю. Хоч книгарня закрита, бо карантин, але порядок підтримує щодня.
«Ми так тяжко переносимо цей карантин, – зітхає чоловік. – Так уже хочеться, аби знову приходили люди, аби тут книжки перебирали. Хочеться руху, який тут був завжди».
Продавцем книжок він працює з 1 червня 1971 року. Після закінчення Надвірнянської школи-інтернату хотів вступити в педінститут на історичний, але не пройшов. Рік пропрацював на нафтопереробному заводі у Надвірній, а потім йому потрапило на очі оголошення про набір у книготорговий технікум. Подався туди. Два роки провчився у Києві, а направлення на роботу отримав у Франківськ.
Каже, тоді у книгарнях працювали переважно жінки військових.
«Вони не могли сказати чогось націоналістичного, говорили лише російською, – пригадує Вовчук. – Місцевих не дуже брали, бо політично ненадійні. А наш край який? Бандерівський!».
Читайте також: Формула крові. Калушанин Ілля Тітко написав книгу про війну, аби вона допомогла ще комусь (ФОТО)
Розказує, що в радянські часи була ціла система книготоргу. Книгарень – на кожному кроці: технічна книга, магазин-книгарня «Ноти», медична, військова, політична, сільськогосподарська, художня. Нині з того всього лишилися тільки книгарня «Букініст». Вона у місті найстарша.
Пригадує, як у 1989 році з Аргентини приїхав син колишнього власника книгарні Петра Самоверського. Якось пробрався до Франківська із Львова, бо в ті часи область була закрита.
«Його мати попросила подивитися, чи є ще на цьому місці чоловікова книгарня, – згадує пан Богдан. – То він заходив до нас і був безмежно радий, що все збереглося».
Живий експонат
За його словами, у «Букініст» досі приходять цілими династіями – у кілька поколінь. Колись бабусі ходили з онуками, а нині ті онуки приводять своїх дітей.
«Багато наших відвідувачів живуть за кордоном, але, коли приїздять до Франківська, то все заходять, – каже Вовчук. – З Америки, Польщі, Ізраїлю. Отак двері відкриваються й люди кажуть: «Добрий день! О, ви ще на місці? Я спеціально своїх онуків привіз. Їду в Чернівці, але сказав, що треба через Франківськ, бо там є така гарна книгарня і такий старий продавець працює. Якщо він працює, то ми подивимося, привітаємося і поїдемо далі». А дівчата, мої колеги, сміються: «Дивіться, приїхали на вас подивитися».
Також розказує, що приходять німці, які колись будували газопровід у Богородчанах.
Читайте: Лелеки прилетіли. Де на Прикарпатті гніздяться бузьки і чи треба їх підгодовувати
«Одружилися з нашими дівчатами і приїздять тепер у гості, – говорить Вовчук. – Я їх пам’ятаю. У нас окремо була книгарня «Дружба», де продавали книги німецькою, польською та угорською. Вона була на Січових Стрільців, а потім тут, навпроти «Десятки». Там працювала така пані Юля – ще з тих полячок, з давніх часів. Старенька-старенька, десь їй було під 80 тоді, як я лише прийшов працювати. Добре володіла польською та німецькою, а спеціалістів бракувало, тож її тримали».
Треба читати класику
За словами пана Богдана, часто заходять туристи. «Їдуть з гір і мають у місті дві-три години – то сотка, наша книгарня і Бастіон – те, що мусять відвідати, – усміхається чоловік. – Дуже цікавляться букіністикою. У нас можна знайти цікаві видання, і то набагато дешевше, ніж на Петрівці у Києві».
Знадвору хтось гукає продавця. Пан Богдан йде дивитися.
«Марусю, давайте скоренько, зараз я все запишу. «Соломія Крушельницька», два томи?», – питає Вовчук якусь жінку.
«Пенсіонери здають свої бібліотеки, – пояснює. – Я все оформляю на квитанції. За це вони отримують проценти. Наприклад, якщо книга продасться за 100 грн, то ми забираємо 38, а решта – їх. З тих 38 % ще 18 % мусимо платити податок».
За його словами, пенсіонери книжки приносять часто, бо у радянські часи накупили чималі бібліотеки. «Оце все, – показує на кілька стелажів від землі й майже до стелі, – це все букіністика. Букіністикою вважаються видання до 1939 року, а ті, що раніше, – то вже антикваріат».
Розказує, отут люди собі стають і шукають, що кому до душі. А навпроти – нові книги, бо тільки на старих книгарня б не вижила.
«Дитячі – при вході, тут психологія і педагогіка, словники, самовчителі, граматика, – перераховує Вовчук. – Тут художня, фольклор, юридична. Зараз змістилося, бо раніше у нас тут був менеджмент, економіка, маркетинг. Зараз ці спеціальності скоротилися, тому попиту на таку літературу нема. А тут література з психології, самовдосконаленню, зараз це модно. Тут детективи, мистецька, а цей прольот – усе художня».
Скільки він сам перечитав – не злічити. Але, каже, має можливість відпочити за читанням хіба у вихідні. Також по дві сторінки читає у книгарні. Ставить біля каси та й підчитує, поки людей немає. От, якраз дочитав Дарину Гратко «Восьма жертва».
«Яку книжку людина має прочитати обов’язково? Класику! Без неї ніяк, бо це основа основ, – вважає пан Богдан. – Зараз, до речі, дуже великий інтерес до класичної літератури. Читають постійно. Буває так – хвилями, що колись більше, а колись менше».
Знаходимо істину
А ще Богдан Вовчук любить слухати покупців. «От, відкриваються двері й заходять дві дівчини: «Ох, ти чуєш, як книгою пахне? Я так люблю цей запах», – посміхається він. – Дівчатам пахне, а ми того запаху вже не чуємо, бо він наш. Я тут у своїй тарілці. Приходжу, як додому. Тут усе моє – вся моя душа».
Цікаво, що частим відвідувачем книгарні є Василь Парфан, якого ще називають «Пане, дайте пару копійок».
«Ми знайомі з 1970-х і він не такий, як здається, він дуже освідчений, – каже пан Богдан. –Навіть керівництво книготоргу наказувало, аби Парфану не грубили, бо він завжди купував багато книжок. Зараз збирає більше з фольклору і все питає за новими пісенниками. Історію нашого міста дуже любить. Прийде тут з тим каптуром, покрутиться і йде, а потім вертається: «Ти знаєш, що буду купувати, але не сьогодні! Як буду мати гроші». А тут стоїть така старша жіночка і так цікаво дивиться. Коли ж він йде, перепитує: «Це той, що на сотці гроші просить? І що, купує книжки?». Є багато таких унікумів».
Хтось стукає у книгарню. Знадвору дівчина питає пана Богдана, чи є щось почитати. Чоловік усміхається: «Та знайдеться».
Каже, у молоді роки іноді дратувався таким запитанням, а зараз ні.
«Коли огризаєшся, воно недобре – ні тобі, ні людині, – говорить Богдан Вовчук. – Тут треба любити не тільки книгу, але й людей. Часто – просто вислухати. От, приходить людина і щось хоче, а називає лиш автора або тему, і ми шукаємо разом. Починаємо розгадувати той кросворд і доходити до істини – чого хоче людина? І знаходимо».
