У січні цього року у 102 бригаді територіальної оборони запрацював рекрутинговий центр. Кого саме шукають, які умови та гарантії та в чому перевага служби саме у прикарпатців – у розмові з Глібом Тимошенком, начальником групи рекрутингу штабу 75 батальйону.
Глібе, як виглядає процес рекрутингу?
Перш за все, варто наголосити, що таке 102 бригада, можливо, ще хтось цього не знає. Це бригада територіальної оборони Івано-Франківщини. Вона формувалася на Прикарпатті і на 95% складається з місцевих. Відповідно, бригада має величезну підтримку від громад області.
Я входжу до тих 5%, які не є місцеві, бо я з Харкова.
Слоган нашої рекрутингової кампанії – «Долучайся до своїх». Тобто, у тебе є в бригаді сусід, брат, швагро, друг, знайомий, і ти можеш бути поруч з ними. Не поїхати кудись, де ти нікого не знаєш, а бути зі своїми.
Добре, прийняла людина таке рішення, повідомила, що я от такий є і хочу до вас, що далі?
В нього запитають рік народження, який стан здоров’я, чи проходив базову військову підготовку. Бо, наприклад, якщо людина вже мала строкову, то їй не треба вже БЗВП. Або ж якщо служив в АТО/ООС, також не треба навчань, можна зразу напряму їхати.
Також зараз маємо можливість брати людей, які визнані обмежено придатними. Ми формуємо підрозділ, який умовно називаємо «Майстерня БпЛА», де ви можете готувати, налаштовувати, прошивати дрони, не виходячи безпосередньо на лінію зіткнення.
Які військові спеціальності ще пропонуєте?
Думаю, всі знають, що завжди шукають стрільців-кулеметників, гранатометників. Це й так зрозуміло. Але також нині дрони – це велика перевага, тому шукаємо пілотів FPV, ремонтників.
Крім того, шукаємо людей, які мають схильність до саперної справи, але не просто – кинув і пішов, а людей, кажемо так, з творчим підходом. Тому що ситуація постійно змінюється і потрібні нестандартні підходи. Ще нам потрібні снайпери.
Для жінок які є пропозиції?
Я вважаю, що наша українська армія – це армія абсолютно повної гендерної рівності. І мене навіть трошки ображає, коли жінкам пропонують: «Ой, а давайте будете медиками, ой, а давайте будете діловодами». Наші жінки такі ж сміливі, хоробрі й сильні, як і чоловіки. І ми маємо багато прикладів дівчат-піхотинців, снайперів, пілотів, бойових медиків.
А які гарантії того, що людина потрапить туди, куди хоче?
Скажу так: якщо людина уже приходить через рекрутинг, якщо хоче йти на якусь спеціальність і підходить для цього, то вона потрапить туди, куди хоче.
Читайте: Умови – майже бойові. Як інструктори «9 Line» проводять вишколи для військових
Як процес виглядає на практиці?
От приходить до нас людина з пакетом документів. Ми беремо на себе заповнення документів, працюємо з ТЦК, відправляємо людину на ВЛК, щоб бачити, який в неї стан здоров’я.
Після цього, коли є уже кілька таких людей, їх збирають в єдину групу й відправляють у навчальний центр на 45 діб. Після цього є ще навчання за спеціальністю, потім злагодження. Тобто від моменту, коли людина прийшла, до моменту, коли вона вийшла на лінію бойового зіткнення, проходить десь місяці зо три.
А розкажіть ще, як ви з Харківщини опинилися у прикарпатській бригаді ТрО?
24 лютого, о 5:02, був обстріл з «Градів» села, де ми жили, – воно називається Слобожанське, біля Липців. Ми з дружиною сіли в машину та поїхали в бік Харкова. Добре пам’ятаю той момент, коли їдемо і чуємо такий звук специфічний, дружина ще питає: «То що, трактори працюють?». А це вже були танки, які їхали за нами.
26 лютого ми вже приїхали до друзів у Франківськ, де я залишив дружину. Сам повернувся до Харкова, бо був записався у місцеву самооборону. Ще там лишалися мама з тіткою, то я почав працювати над тим, щоб їх забрати. В ті дні ніхто не хотів їхати на Салтівку, і мені тоді допоміг Сергій Жадан, ми з ним працювали до війни. В нього була команда людей, які працювали з евакуацією, тож вони допомогли.
Я відправив маму й тітку теж до Франківська, а сам лишився. Але у харківській теробороні сказали: «Нема автоматів, треба ще трохи почекати». То я поїхав до Франківська.
І пішли в тероборону тут?
В принципі так, ми зустрілися з друзями – з Харкова, Києва, сиділи, думали, що робити. І один з нас каже: «От у Франківську є 75 батальйон, 102 бригада, запрошують на такі-то посади. Ви ж усі офіцери, давайте». 12 березня я зайшов до частини. А в кінці квітня, то якраз був Великдень, ми поїхали на Запорізький напрямок.
По відчуттях, як було – коли практично всі місцеві, а ти з іншого кінця країни?
В нас, на жаль, ще є ці стереотипи про «східняків» і «западенців». Але я для себе обираю інше формулювання – у нас не східна й західна Україна, а схід і захід України. Якщо ми відмовляємося від радянщини та сприймаємо країну і її людей, як одне ціле, то все стає набагато простіше. Ти просто поділяєш людей на гарних і поганих. Усі, хто поруч зі мною, в батальйоні, в бригаді – гарні.
Завершимо таки рекрутингом. Як ставляться військові, які вже воюють давно, до тих, хто наважився піти служити на третій рік війни? Чи немає упереджень, осуду?
Я для себе формулював це таким чином. Люди, які три роки не наважувалися піти, діляться на дві категорії. Ті, хто ніколи й не наважиться. І ті, до яких, я зараз звертаюся. Це люди, які сказали: «Ні, я тікати не буду, якщо прийде повістка або вже постане питання так, що треба йти, то я піду». Так от – треба! Настав той момент, коли вже треба. Вже час. Ми потребуємо допомоги. І це не про те, що ми стомилися, нас треба поміняти. Ні, нам треба допомогти. Станьте поруч, підставте плече і ніколи в житті ніхто не спитає, що ти робив три роки? Я більше скажу – от треба нам щось купити, машини полагодити, до кого ми звертаємся? До тих, хто в тилу. Які претензії? Претензій нема.
Авторка: Женя Ступ’як
Comments are closed.