Спокійно стежити за тим, що відбувається в Україні, нині не може, напевно, ніхто. Навіть ті українці, що вже давно живуть у Європі, намагаються докластися до перемоги своєї Батьківщини над російськими окупантами.
Вони організовують різні акції, мітинги, прилаштовують біженців і закуповують амуніцію для військових. Часто це роблять, попри брак часу й непросту основну роботу, пише Репортер.
Мова має значення
Франківка Ліля Звончук уже п’ять років живе у Німеччині. Працює фельдшером у берлінській лікарні Vivantes. Розповідає, що на німецькому телебаченні щодня говорили про повномасштабну війну в Україні, але вірити в це не хотілося.
«Я говорила з мамою напередодні, 23 лютого, і вона мене заспокоювала, що війни не буде. Бо німці тут страшну паніку розводили, – говорить Ліля. – А вже вночі мені подзвонила двоюрідна сестра… Плакала. Сказала, що по Україні летять ракети. Це було дуже страшно. Ми ж не знали, як відбувається війна».
Перший тиждень Ліля взагалі не розлучалася з телефоном, постійно слідкувала за новинами. А щоб не зійти з розуму, почала ходити на різні акції на підтримку України. Колеги Лілі поставились до цього з розумінням, в лікарні їй навіть дали кілька вихідних.
«Я ходила на протести від безсилля. Просто не знала, що ще можу зробити – зізнається франківка. – Іноді була на кількох мітингах майже водночас. Бо ж акції організовували фактично всі – німці, українці. Інформацію про них я знаходила в Telegram та Facebook-групах. Зрештою, тут, якщо не знаєш куди йти, то треба йти до Бранденбурзьких воріт або до Райхстагу – там завжди є люди».
Потім Ліля дізналася, де у Берліні вантажать фури гуманітарною допомогою для України. Працювала там, поки не підхопила ковід.
«Уявляєш, я пів року працювала на ковідній станції, ніс в ніс з пацієнтами кожен день, і не заразилася. А тут пару разів пішла повантажила машини – і захворіла», – говорить дівчина.
Та навіть на лікарняному Звончук знайшла собі заняття. Зв’язалася зі знайомою, яка після вторгнення виїхала до Польщі та допомагала їй скуповувати в Німеччині військове спорядження.
«Наталя Коцкович активно допомагає нашим хлопцям. І коли вона вже все поскуповувала в Польщі, то почала замовляти амуніцію в Німеччині. І так склалося, що я допомагала їй з комунікацією», – каже Ліля.
Читайте також: Тепловізор за сердечка. Як українці у США завзято працюють на перемогу (ФОТО)
За її словами, нині допомагати Україні стало трендом. Всюди, де тільки можна, висять українські прапори. А ще кожен може обрати зручний для себе спосіб передати гроші на ЗСУ. Приміром, німці регулярно здають пластикові пляшки від мінеральної води. Одна пляшка коштує 25 центів. У кожному магазині стоять автомати, в який кидаєш пляшки і отримуєш чек на відповідну суму. Наприклад, 4 пляшки – чек на 1 євро. Цим чеком можна розрахуватися на касі магазину, але тепер в цих автоматах з’явилася кнопка, натискаючи яку, можна переказувати гроші в фонд допомоги Україні.
«Тобто, ти вже не забираєш чек, а передаєш гроші на якусь «волонтерку». І таких прикладів багато. Там, де є можливість не забирати гроші собі, а передати на допомогу Україні, є кнопка з нашим прапором, – пояснює Ліля та додає. – А от канцлер Шольц дуже всіх розчарував. Колеги постійно запитують мене, чи їхня влада вже передала якусь допомогу Україні. Їм соромно за своїх політиків, вони почуваються винними. Але з іншого боку, німці думають, якщо їхня влада буде більш рішуча, то перша ядерна бомба від росії полетить на Берлін».
Також, розповідає дівчина, з початком вторгнення на вулицях суттєво побільшало українців. Але через те, що багато з них говорить мовою окупантів, їх не завжди можна відрізнити від росіян.
«Розумієш, росіян тут дуже багато і їм тут добре. Вони тут не працюють, не вчать мову. А коли приходять у лікарню, їх доводиться перекладати, – говорить Звончук. – Я тепер не перекладаю. Це вважається дискримінацією. Німці проти дискримінації, але з іншого боку, переклад не входить в мої прямі обов’язки. Тим більше, коли їм «впадло» вчити мову країни, в якій вони живуть десятиліттями. Але дискриміную я лише росіян. А от латвійців, грузинів, російськомовних українців – перекладаю».
Продала усе, що мала
Наталя Щепанська живе у польському місті Лодзь уже 16 років. Працює менеджеркою відділу постачання в міжнародній компанії, а у вільний час проєктує схеми для вишивки. Це хобі в жінки з’явилося три роки тому.
«Свого часу я приїхала в Польщу на практику. Не планувала залишатися, але отримала пропозицію щодо роботи, а згодом вийшла заміж за поляка, – розповідає Наталя. – Коли почалася війна, ми з чоловіком були в горах, але перервали відпустку й повернулися в Лодзь. Продовжувати відпочинок не було змісту».
А далі все було, як уві сні, каже жінка. Настав період абсолютної невизначеності. Не було розуміння, як бути далі.
«Я десь зо два місяці була в такому стані. Нічого не могла робити, лише переглядала новини, – говорить Наталя Щепанська. – Також якусь інформацію отримувала від рідних та друзів з України. Вони телефонували й запитували, що в Польщі говорять про війну, а я розпитувала, як у них справи. Вторгнення стало шоком для всіх. Ніхто до кінця не міг повірити в те, що сталося».
Потроху Наталя почала брати себе в руки. Вирішила, що потрібно знову братися за проєктування схем, а всі доходи від їх продажу направляти на допомогу армійцям і жертвам війни.
«Я продаю свої схеми на міжнародній платформі для рукодільників Etsy. Вони там розміщені у вигляді PDF-файлів і підходять для початківців, – розповідає Щепанська. – А от свої вишивки я, як правило, або дарувала, або залишала у своїй колекції».
Читайте також: Можна вірити. Яким волонтерським організаціям Франківська переказати гроші для перемоги
Виставити свої роботи на продаж Наталя вирішила, коли дізналася, що в Лодзі організовують ярмарок на підтримку України. Продала фактично все, що мала.Заробила приблизно 500 євро. Всі гроші передала франківським волонтерам.
«Цей ярмарок організовували поляки, – розповідає жінка. – Тут, в Лодзі, працює Центр діалогу імені Марка Едельмана, і після повномасштабного вторгнення працівники цього центру взялися активно допомагати українцям. Передусім тим, хто приїхав у Лодзь, втікаючи від війни. Кожного дня там відбувалися різноманітні заходи. Наприклад, безкоштовні уроки польської мови».
Взагалі, каже Наталя, ставлення поляків до українців за останні місяці дуже змінилося. Вони намагаються у різний спосіб допомогти. Хтось збирає гроші, хтось приймає переселенців, хтось організовує акції підтримки. Так, на початку березня відбувся марш, під час якого вулицями Лодзю пронесли 300-метровий синьо-жовтий прапор України. І подібні демонстрації були організовані по цілому світу – від моменту, коли Україна стала жертвою прямого вторгнення російських військ.
Не втомлюємося
Ігор Дерев’янчук переїхав до Риму понад 20 років тому. Розповідає, що велика війна не стала для нього несподіванкою. Тим більше, для українських активістів у Італії вона розпочалася з окупацією Криму та створенням так званих «ЛДНР».
«За останні вісім років в італійських новинах було мало інформації про війну в Україні, – каже Дерев’янчук. – Про це заговорили вже після повномасштабного вторгнення. Але зараз, коли шок минув, на телебаченні знову починає превалювати російська пропаганда. Це чи не єдина країна, де беруть інтерв’ю у Лаврова, Соловйова. А телевізор і ток-шоу в житті італійців займають дуже багато місця, через це маємо багато прихильників росії».
За словами пана Ігоря, українці, які нині мешкають у Римі, відправляють допомогу в Україну щотижня, починаючи з 2014 року. Знайшлися між собою через Facebook, познайомилися та почали спільно організовувати акції, ярмарки, концерти, благодійні обіди, на яких збирали кошти для військових.
«Від початку повномасштабного вторгнення в нас щотижня відбувається маніфестація на центральній площі Риму, – розповідає чоловік. – Щочетверга проходить маніфестація перед російським посольством. Буквально вчора була хода в пам’ять про загиблих в Україні – пройшлися від Капітолію до Колізею».
Читайте також: Далеко від дому. Як українки у Європі рятуються від війни (ФОТО)
Каже, на ці заходи приходять усі, хто виступає проти путінського режиму, – грузини, молдовани, білоруси і, звісно ж, італійці. На перші протести збиралося понад 5000 учасників, але зараз люди трохи охололи.
«Тільки в соборі святої Софії щодня збиралося близько 700 волонтерів, – говорить Ігор Дерев’янчук. – Вони сортували там гуманітарну допомогу – ліки, одяг, продукти. Якщо не помиляюся, то звідти до України виїхало 62 фури. У мене в перший місяць активних бойових дій телефон просто розривався. Люди несли все, що могли. Зараз вже італійці трохи змучились від України. Але ми не втомлюємося».
Змінюються лише запити про допомогу. Наприклад, на початку була потреба в касках і бронежилетах. За словами Дерев’янчука, тільки його волонтерська група відправила в Україну 850 бронежилетів, гроші на які зібрали на маніфестаціях. Також відправляли квадрокоптери, приціли.
Потім з’явився попит на ліки – знеболюючі та кровоспинні препарати. Зараз просять інвалідні візки та ортопедичні бандажі.
Золоті люди
«24 лютого, коли я дізналася, що в Україні почалася повномасштабна війна, то поїхала на мітинг на Даунінг-стріт. Потім у ресторані моїх друзів організували збір гуманітарної допомоги. Тож вдень ми працювали, а ввечері сортували гуманітарку», – каже Надія Іванчук. Вона вже вісім років живе і працює в Лондоні.
З 2016 року Надія разом з друзями організовує у Лондоні благодійний фестиваль Dobro Fest. Раніше на ньому збирали гроші для онкохворих дітей. Минулого року почали допомагати дітям зі діагнозом СМА (спінальна м’язова атрофія – авт.), а після вторгнення росії в Україну – військовим.
«Спочатку в нас не було адресних доставок. Гуманітарку, наприклад, відправляли «під чесне слово». Але потім, коли почалися історії з перепродажем допомоги на польському кордоні, то вирішили, що допомагатимемо тільки адресно, – говорить Надія. – До нас звертаються військові частини з офіційними запитами, з печатками, підписами, і ми їм допомагаємо. Але запити приймаємо тільки від тих, хто зараз на передовій».
Ще до пандемії Dobro Fest проходив 2-3 рази на рік. Потім, через карантинні обмеження, два роки фестивалю не було. Торік восени вдалося організувати один Dobro Fest, а від квітня цього року вже було майже 50 фестивалів. На останньому зібрали понад 5000 фунтів.
«Це невелика сума, але людей можна зрозуміти. У кожного з тутешньої української громади з родини є хтось на передовій, і в них немає можливості допомагати постійно. А є й такі, що не змогли прийти на фестиваль, але скинули кошти на рахунок, – розповідає Надія. – Тож ми все одно дуже задоволені. За ці п’ять тисяч маємо купити прилад нічного бачення й тепловізор для розвідки».
Друзів, які допомагають організовувати Dobro Fest, Надя називає «своїми золотими людьми». Бо кожен з них, окрім основної роботи, знаходить час і сили на волонтерство.
Каже, англійці вже створюють меми, на яких зображені порожні полиці з підписом «тут були українці». І це правда, бо бувало, аби купити амуніцію для військових, їм доводилось їхати з Лондона до Уельсу, а це майже 350 км.
«На прилад нічного бачення я вже чекаю вісім тижнів, – говорить Іванчук. – Їх усі розібрали, а щоб виготовити нові, потрібен час. І щоб ви розуміли, коли я його замовляла, то ціна була 3700 фунтів, а зараз – 4500. Ціна росте, як на дріжджах, бо є великий попит».
Авторка: Ірина Гаврилюк
Comments are closed.