«Вона в мене – ще той командир, але переживала, – каже Андріана. – Я її заспокоювала: ти ж у мене така сильна, таке пройшла, то я теж зможу».
На сьомому з’їзді Жіночого ветеранського руху в Івано-Франківську «Репортер» розговорився з невисокою тендітною дівчиною.
Андріана Сусак пішла на війну добровольцем ще у 2014 році. Воювала у батальйоні «Айдар», спершу медсестрою, а потім у штурмовому підрозділі «Чорні». Рідним спочатку й не зізнавалась, особливо бабусі. Пані Василині Розначук нині 88, вона пережила Сибір, сама виростила трьох дітей і зараз тримається. Андріана про себе майже нічого й не говорила – все про бабусю.
Андріана Сусак з Косівщини, рідні теж. Її бабусю, пані Василину, ще дівчинкою, через старшого брата, який був в УПА, заслали до Сибіру. Додому повернулася через 20 років.
У 1945 їй було 13. Мама померла рано. Чотирьох доньок і сина батько виховував сам, потім віддав Василину сусідам, бо далі вже не тягнув. Брат Микола був у партизанці, мав псевдо – Соломон. А згодом до їхньої хати прийшли енкаведисти…
Мама в окопі. Андріана Сусак з Косівщини вагітною воювала на Донбасі
Багато років минуло, але пані Василина все пам’ятає. Багато розповідала онуці.
«То був постійний голод, холод. Вона й тифом перехворіла, – розповідає Андріана. – Ото лежить на третьому поверсі в бараку, температура за 40, а до лазарету йти боїться. Просить сестру Марусю, щоб не відправляла її до лікарні, бо звідти ніхто живим не вертався. Маруся привела лікаря, той дав ліки, почав колоти, а потім якісь люди взяли її до себе».
Чужі люди Василину і виходили. Годували бульйоном. Кутали в коц, виносили в сад. Там сиділа цілий день, а заносили ввечері, щоб солдати не бачили, що лиса, хвора, худа, з тифом. Потім дівчина віддячила рятівникам – довший час допомагала їм по господарству.
Адріана певна, що саме оповідки з бабусиного життя зробили її такою стійкою.
Партизанська донька. Ганна Марійчин з Яблуниці лише в 16 років дізналась, ким були її батьки (ФОТО)
«Ото і були мої казочки на ніч – про те, як вона у товарняку їхала, – сумно посміхається Андріана. – Зараз я хочу це слухати. Раніше не цінувала, не розуміла, а нині хочеться записувати»».
Пані Василина у Сибіру зустріла свого чоловіка, народила троє дітей. На батьківщину повернулися разом, а потім, на жаль, не склалося.
«Бабуся завжди хотіла повернутися, просто марила. Приїхали й вона побачила цвіт вишні. Це була ейфорія! – розказує Андріана. – З двома дітьми прийшли в хату без вікон і дверей, фактично без нічого. Обклеїли одну кімнату поліетиленовими пакетами, засклили вікна, зимували в одній кімнатці, бо решта було недобудоване… Моя мама вже в Україні народилася. Дідусь лишив їх, коли мамі було два роки. Бабуся залишилася сама й зуміла підняти трьох дітей».
Нині, у свої 88, пані Василина вже не ходить, має інвалідність. Але зранку прокидається, починає розробляти ноги. Робить зарядку, молиться, дивиться кіно, жартує. Навіть іноді просить налити їй 50 грамів коньяку, «бо щось мені давлєніє піднялось». Дуже радіє, коли приїжджає вся родина. Має 11 правнуків.
«Ми цього року збирали усіх, щоб на вечерю прийшли. Вона така щаслива була, – продовжує Андріана. – Якщо до неї хтось має прийти, то ще перепитує, чи ця хустка підходить. Або подивиться у дзеркало і просить мене принести крем для лиця. Вона така, дуже переживає, хоч і тільки сидить, а треба виглядати гарно. Хустки міняє – тричі на день».
Андріана Сусак виховує сина Макара. Чоловік продовжує воювати. Мама допомагає у вихованні, а бабуся співає малому пісень: «Їхав козак на війноньку» та «Ой, у лузі червона калина».
Дівчина каже, характер в неї бабусин. «Гени – то велика сила. Я завжди була впертою, дуже впертою. Часом ця впертість мені заважала, – говорить Андріана. – І це точно від неї. Бабуся має стрижень. Прожила усе життя при своєму розумі, з власним баченням. Вона й нині ще щось доказує, керує нами, сидячи на ліжку. Я коли приїжджаю додому – це командир ще той».
Андріана після народження сина воює вже на інформаційному фронті. Вона – активна учасниця закордонних брифінгів і конференцій з питань війни на Донбасі. Представляє Жіночий ветеранський рух.
«Моя бабуся Василина має ясний розум і велику жагу до життя, вона завжди видряпується. Те саме буде після війни з нашими людьми на Донбасі, – впевнена дівчина. – Вони нині теж видряпуються, виживають у тих умовах. Хоч їм і промивають мозок пропагандою, але там є такі, що чекають повернення. Я бачила, як місцеві нас зустрічали, як виходили із підвалів, виносили українські прапори, плакали».
При цьому Андріана не розуміє ту українську молодь, що «втомилася від війни», хоч і не мала до того жодного стосунку. Каже, їм є з чим порівнювати і з кого брати приклад.
«Треба проводити лекції від старших людей, які пережили багато. У вас нині є комфорт, можливість подорожувати, смачно поїсти, добре одягнутися – це ж не в ситцевому платтячку в 40-градусний мороз у Караганді шукати шматок хліба! – обурюється Андріана Сусак. – Той, хто багато пережив, той цінує життя. І війна дає цінності, закарбовує. Я бачу це з Жіночим ветеранським рухом. Нині кажу, що не пам’ятаю себе до 2014 року. Пам’ятаю себе вже звідти. А до того все було таке, неважливе».
