Днями у центрі Верховини відкрили криївку в пам’ять про зв’язкову Анастасію Чупрінчук. 27 вересня жінка мала відзначити 100 років, але пів року не дожила до ювілею.
В пам’ять про бабусю її онука Ольга Соломійчук облаштувала особливе місце, яке розкаже про життя повстанки й підпільний рух у Карпатах, пише Репортер.
Мала щастя розпитатись
За словами Ольги Соломійчук, ідея відкрити криївку в неї виникла ще понад 20 років тому. Справа пішла, коли онука забрала бабусю до себе у Верховину з села Рівня. Бабуся знала про затію онуки й дуже раділа, що рідні цікавляться та пам’ятають про неї та інших повстанців.
Криївку облаштували у підвальному приміщенні невеликого будинку. Зовні нічого особливого. Лише обтягнутий маскувальною сіткою вхід натякає на щось цікаве. Але всередині – велике приміщення з двома маленькими віконцями, закладеними мохом. Зі стелі жевріють маленькі ліхтарики, посередині довжелезний стіл. Біля нього лавки, застелені гуцульськими килимами. На бетонних стінах багато фотографій, на лавках під стінами – військові експонати.
Читайте також:
У самому кінці криївки по центру з печі тріскотить багаття. Пані Ольга веде туди. Каже, така піч була в бабусиній хаті. Її тут вимурував Михайло Чупрінчук – молодший син повстанки. Він саме закидає ще одне поліно у піч і сідає поруч з племінницею. Час від часу киває головою й підтакує, мовляв, так усе й було.
«Я мала щастя ще щось розпитатись і записувати від неї, – говорить пані Ольга. – Поки ми були малими, вона нас боронила й не розказувала нічого. Мені здається, вона нас готувала до тих страшних розповідей. Спершу навчила любити Бога і прощати, потім навчила слухати, вислуховувати і знову прощати. Якби не бабуся, я б ніколи в житті так не любила Бога і Україну. Вона якось так вміла привити ту любов. У неї діти всі такі богобоязливі, боголюб’язні. Аби не образити нікого, нічого поганого не зробити. Все з Богом. Її в селі дуже любили, називали Україночкою».
Співанка про провід
У підпілля Анастасія пішла 1941 року слідом за чоловіком Петром Жикаляком. Молодого вчителя з Красноїлля після навчання у Львові відправили до Рівні викладати у вечірній школі. Серед учениць була й Настя. Одразу покохали одне одного, побралися та майже одразу опинилися в підпіллі.
«Вона розказувала, як ходила з Рівні під Попіван у бункер і носила їсти у бесагах, – розповідає онука. – Навіть не можу вам пояснити, як це далеко. Розказувала, що світало й вона виходила з хати і приходила на Попіван, коли вже сонце заходило. І так майже день у день. Коли народила доньок, то прибігала вночі їх годувати. Деколи дітей підносили у ліс, аби ближче. Розказувала, як йшла, то боялась, аби тріска не тріснула. І людей вона дуже шанувала, через те її ніхто не продав».
Крім їжі, носила листівки, штафети, бо була зв’язковою і мала псевдо «Ромашка». Дуже любила ці квіти. У пані Ольги на подвір’ї тепер все у ромашках, ніби спеціально розростаються.
[supsystic-slider id=862 position=”center”]
Їхній бункер під Попіваном здав Козменюк з Зеленого. Повстанці йому довіряли, бо не раз зупинялися в його домі.
«Їх було до десяти чоловіків і дві жінки – всі з Верховинщини, – розповідає Ольга Соломійчук. – Вона одна лишилась жива. Була поранена в руку. Ніхто не перев’язував, просто сама собі так тримала. Її чоловіка прив’язали до коня і з-під Попівана тягли сюди аж у Верховину, а вона йшла позаду і дивилась. Співанка про них є. У 1946 році якісь люди написали про той їхній провід, який вистріляли».
Аби лиш глянула
Анастасію засудили до 10 років Сибіру. Коли її вели, то мати вийшла з доньками на стежку, аби та хоч глянула на них.
Родині спалили всю господарку. Були дуже заможними ґаздами, мали свої полонини, худобу, млин, хати. Все спалили махом. Батько Анастасії не витримав і через тиждень помер, мати сама виховувала онук. Жила з ними в маленькій конурці, що вночі вода замерзала.
Анастасія відсиділа п’ять років, але додому не можна було, то жила у сусідньому Косівському районі. Потайки вночі приходила до доньок, які спершу її не впізнавали.
До теми:
Партизанська донька. Ганна Марійчин з Яблуниці лише в 16 років дізналась, ким були її батьки (ФОТО)
«Її навіть у Сибіру поважали, – говорить Ольга Соломійчук. – Коли звільняли, то плакали за нею. Робила тяжко у лісі, якісь дні працювала на кухні. То всі дуже дякували, бо було що з’їсти. Розказувала, що ті, хто працював на кухні, крали собі багато. Коли вона варила, то давала все як має бути. Вона собі деколи нічого не лишала, аби люди поїли. Попри все, казала, що там було легше, бо знала, що йде на роботу і прийде. А вдома, у лісі, як жили, то кожна секунда була страшна».
Коли Анастасію таки приписали у рідному районі, стала відбудовувати хату на місці згарища. Один з майстрів, що помагав, – Юрій Чупрінчук, покохав її, то згодом вони побралися.
«Він був молодший за неї на 10 років, але дуже її любив, хоч знав, що її серце було за першим чоловіком, – розказує пані Оля. – Дід це розумів і поважав. Вони з ним прожили 50 років і народили двох дітей».
Нічого не бійся
«Ми зробили такий перший вхід, ще буде багато чого додаватися», – говорить Ольга Соломійчук і водить від експоната до експоната.
Каже, найціннішими тут для неї є бабусині речі. Її креденс, заставлений старими фотографіями, прялка біля печі, кожух, зачеплений на кріслі, якому певно 70 років, її бербенички.
«Я точно знаю, що до того доторкалися її руки, – з усмішкою розповідає онука. – Тут дуже відчувається її присутність. Мені дуже сумно за нею. Якось покликала всіх рідних, бо відчувала, що скоро піде. Так і сказала: «Це вже все, але ще так хочеться жити». Я перший раз у житті бачила, як людина віддає той останній дух. Є душа в людини! Мені не було страшно, хоч я боязлива до такої теми. Просто така була людина світла».
Ще пані Ольга додає, поки бабуся жила в неї, то їй якось вдалося переробити дуже багато всього, вирішити важливі справи. Каже, відчувала, ніби та ділилась своєю енергетикою, оптимізмом, молитвами.
Казала: «Ти не переживай. Нічого не бійся. Ніколи нікого не бійся».
