Михайло Ковалишин – один із перших випускників Станіславського медінституту. Він рятував життя людям в Алжирі та республіці Малі, відкривав перші травматологічні відділення на Прикарпатті. Нині йому 90. Та деяких пацієнтів пам’ятає і досі.
Вночі робота, вдень навчання
У скромній кімнаті – книги, старі фото, африканські статуетки і маски. І ще багато зберігається у селі.
«Моя історія почалась задовго до медунінституту», – починає пан Михайло. Каже, родом із Яблунова Косівського району. Народився у 1928 році. Після 5 класу вступив до Коломийської гімназії, а потім – у Снятинський сільськогосподарський технікум, одразу на другий курс. Отримував стипендію і разом з тим влаштувався помічником бухгалтера.
«Робота відповідальна, зате були гроші й їжа, – говорить Михайло Ковалишин. – Через рік почув, що франківський медінститут оголосив про прийом на підготовчий курс. У мене не було атестата зрілості, але я усе кинув і приїхав. Перший рік приймали заяви навіть після 9 класу. Треба було здати вступний іспит, тоді видавали направлення у вечірню школу, аби отримати атестат».
Вступив на підготовчі курси до медінституту і там же влаштувався пічником. Вночі робота, вдень навчання:
«Газу тоді не було. Нас шестеро з підготовчого курсу опалювали цілий чотириповерховий корпус у центрі. Треба було нарізати, нанести дров і напалити. А вранці – на заняття».
Атестат отримав екстерном і у 18 років вступив до медінституту. Перші два курси ще працював пічником, згодом отримав посаду лаборанта.
«Тоді голодні й важкі часи були. Але життя в мене добре складалося. Була стипендія, мав три хлібні картки – на кожну давали по 400 грамів хліба. І ніхто не скаже, що за день мож було стільки з’їсти, – згадує пан Михайло. – Гуртожиток не опалювався, тому дрова самі діставали, щоб у кімнаті затопити грубку. Мені везло. Я був активістом, після 6 курсу мене залишили в аспірантурі на факультетській хірургії, на Матейка».
За п’ять років захистив кандидатську з лікування остеомієліту – гнійного запалення кісткової системи. Каже, для цього багато працював, а замість відпочинку на відпустку їздив до медичних бібліотек Києва, Москви, Ленінграда, де в день давали почитати по три дисертації.
Після захисту пропрацював рік доцентом, а потім взявся викладати на кафедрі новостворений курс з ортопедії і травматології. Коли запропонували роботу за кордоном – погодився, бо думав, що там зможе дописати й докторську. Набрав матеріалу і поїхав – спершу 2,5 роки працював у алжирському місті Аннаба, потім ще три роки – у республіці Малі.
«Мені й там не вистачило часу на докторську, бо до всього брався. Мені мови легко давалися. Пройшов у Москві 10-місячні курси з французької і мене направили викладачем відділення університету Сорбонни в Африці. Лекції читав французькою без перекладача. Ще розмовляю польською, німецькою».
Професор Мішель
«Є такі історії, які не можу забути, – каже Ковалишин. – Найбільше в пам’яті – 21-річна Гражина Квятковська з Варшавського університету».
Трапилося це в Африці, під час виробничої практики польських студентів-геологів. Пан Михайло розповідає, що студенти їхали в бусі, а Ґражина фільмувала все на камеру на даху вантажівки, яка перевозила речі та обладнання. Коли захотіла зійти, машина загальмувала. І ще не встигла зістрибнути, коли машина рушила. Дівчину кинуло під заднє колесо і переїхало.
«Вага автівки – шість тонн, – говорить Михайло Ковалишин. – Пощастило, що то був пісок. Ґражина мала розрив тазу, піхви, сечового міхура, прямої кишки. Біда… До мене її привезли поляки. Надії вже ніхто не мав. Просили, хай відійде спокійно. Я взявся за неї, кілька ночей з лікарні не виходив, робив блокади. І Бог поміг».
У Польщі Ґражині зробили два штучні кульшові суглоби. І через 24 роки вона знайшла Ковалишина у Франківську:
«Колишня старша медсестра з Матейки поїхала в Польщу працювати і вийшла заміж за брата Ґражини. На вечірці з нагоди одруження вони зговорилися за мене і за півгодини я вже говорив зі своєю полькою телефоном. Потім приїздила до мене, водив її Карпатами. Листувалися з нею, вітали на свята».
«Ще у арабів померлих ховають того ж дня до заходу сонця, – згадує ще один випадок. – Якось машина з чотирма арабами зірвалась у провалля. Двоє загинули на місці. Їх привезли, аби констатувати смерть і виписати відповідний сертифікат. А вночі мене ще раз викликали на операцію. Йду вже вранці додому, а до мене підбігає завідувач моргу і просить ще одному потерпілому в тій аварії виписати сертифікат про смерть. Його вночі привезли з тієї ж машини».
Виписати свідоцтво про смерть, не оглянувши тіло, Ковалишин не погодився. А тим часом вже з ношами родичі приїхали, аби забирати небіжчика для поховання. Професор пішов до моргу, аби все ж пересвідчитися.
«Показали мені, де той покійник, і мені здалося, що в нього простирадло на грудях колихнулося, – згадує пан Михайло. – Я відкинув простирадло, перевірив зіниці, одна розширена, а інша звужена – живий! Бо очі – основна ознака. Підняв крик, дихання рот в рот! Віднесли його в операційну. Кров дав йому свою, бо не було, коли шукати».
Виявилося, що в чоловіка був відкритий перелом черепа. Ковалишин вдало зашив рану і через 15 днів людина заговорила.
Щасливий нещасний випадок
В Африці, аби дістатися до води, копають глибокі криниці, розповідає Михайло Ковалишин. Якось таку копали недалеко від госпіталю. Робочий піднявся драбиною нагору, кинув металевий лом вниз і пішов на обід. А коли потім спускався, один щабель зламався і він впав на той кіл.
«Коли його привезли, на щастя, була чиясь кров. Я живіт розкрив, а там наскрізь пробита печінка, шлунок, – згадує професор. – Все поосушував, позашивав, а потім вирішив подивитися до діафрагми – і мій палець провалився у правий шлуночок серця – кіл дістався аж туди. Я підняв крик. Палець вже й не забирав. На операцію додався ще хірург із Мінська і він на моєму пальці зашив того шлуночка».
Хлопця врятували, а потім про цей випадок Ковалишин доповідав на міжнародній конференції, куди їхали з ним разом. І той лом теж показували.
«Мені в Малі три роки тримали віллу – я мав вертатися на посаду міністра охорони здоров’я. Президент Малі навіть звертався з таким проханням у Москву, але дозволу мені на виїзд так і не дали», – каже пан Михайло.
В Україні довгий час працював головним травматологом області, 15 років очолював кафедру травматології, ортопедії та воєнно-польової хірургії. Після виходу на пенсію на військовій кафедрі медуніверситету викладав медицину катастроф, вів франкофонні групи іноземців. Навіть контрольні роботи приймав французькою.
«Потім дружина Віра померла і відпало все», – тихо каже Ковалишин.
Він багато й охоче розповідає про своїх пацієнтів – пересічних чи зовсім незвичайних, показує фотографії, грамоти і відзнаки. Окремі історії розповідає по секрету – не для преси, трохи жартує і багато згадує.
Наша розмова тривала майже дві години – у статтю влізло далеко не все.
«Є дві фігури, які керують світом, – Бог і лікар. Але для хорошого результату лікування має щастити і лікарю, і пацієнту», – підсумовує на прощання пан Михайло.
Comments are closed.