Цієї п’ятниці мине 27 років з дня аварії на ЧАЕС. Час іде, для молоді це вже історія. Але для ліквідаторів-чорнобильців — частина життя. Якими ж запам’яталися їм ті далекі дні 1986-го?
Місто, якого нема
«Я тоді працював монтажником на п’ятому блоці, — розказує іванофранківець Мирон Попадюк. — Того вечора сиділи з хлопцями після зміни, тут приходить бригадир з другого блоку і каже — четвертий блок вибухнув. Спершу думали, нічого страшного. Коли вже верталися автобусом додому, то бачили, що біля четвертого блоку на землі валявся графіт».
Додому, у прип’ятську малосімейку повернувся десь о третій ночі, пригадує він. Вагітна дружина спала, вікна були навстіж розчинені. І з вікна було видно, як за три кілометри горить ЧАЕС.
«Зранку вийшов, зустрів хлопців з бригади, стали говорити, що нас дурять, — пригадує пан Мирон. — А тут і міліціонер у цивільному — «хто такі, ану по домах». Прийшов, а дружина каже, по радіо передавали — евакуація на три дні». Назавтра була неділя, вже о другій усі зібралися, до четвертої чекали черги на автобус. А фон на вулиці зашкалював.
Людей розселили по навколишніх селах. Мирона з дружиною і ще двома її вагітними подругами (чоловіки були на роботі) поселили в бабці у Поліському районі. Перед тим усіх змусили помитися в бані. Одну з жінок, яка була на шостому місяці, пізніше примусили зробити аборт.
«Жили ми там днів із десять, — каже Попадюк. — Далі зону розширили до 30 км, почали евакуацію і в тому селі. Ми вирішили поїхати до тещі — на Коломийщину. Я побув там тиждень, а потім кажу: їду, в мене там друзі лишилися. Жінка плакала. Вже 10 травня я був у Чорнобилі».
Працювали над саркофагом, варили труби. З усього захисту — лише легкі марлеві пов’язки, працювати можна було не більше 15 хвилин. «А з 3 на 4 червня я таку дозу хапнув! — говорить пан Мирон. — Аж товариш перелякався, бо в мене лице було сірим». Після того перевівся працювати на ТЕС у Бєльцях».
Нині Мирон Попадюк із сумом згадую Прип’ять. «Я там дев’ять років прожив, там пройшла моя молодість, зустрів кохану, одружився, — каже він. — То було чудове місто. Скільки троянд було! У парку якраз робили чортове колесо».
Того ж року він востаннє був у Прип’яті — із Бєльців організували поїздку для евакуйованих. «Кругом був колючий дріт, міліція, пропускні пункти, — згадує чоловік. — Місто виглядало страшно, позаростало, вікна, двері повибивані».
Потім збиралися з’їздити знов, але жінка відрадила, мовляв, навіщо? Адже їхньої Прип’яті вже нема. Лишилися друзі, сусіди. З ними й нині тримають контакт. Пан Мирон каже, як зустрічаються, то ніби сил набираються. І тішаться, що живі, і зі світлим сумом згадують тих, кому ще б жити й жити, але… Чорнобиль.
Новицький батальйон
14 липня 1986-го на полігоні цивільної оборони калуського села Новиця зібрали 259 прикарпатців — це був батальйон спецпризначення для ліквідації аварії. «Три доби муштри за дротом, озброєна варта з вівчарками видалися нам не найтяжчим випробуванням, — розповідає Ярослав Олійник, заступник командира в/ч 6033, нині голова ГО «Прикарпатбат Чорнобиль», — готувалися до найгіршого».
Про те, що пропаганда бреше про безпеку на ЧАЕС, зрозуміли на під’їзді до зони, коли почало дерти у горлі.
«Наметове містечко лякало пусткою, — каже пан Ярослав. — Одразу закипіла робота: пожежні перевіряли техніку, нашвидку освоювали ази дозиметрії, проходили інструктажі. У штабі складали графіки чергувань з пожежної безпеки у відселених районах і виїздів на реактор».
Працювали у три зміни. Займалися дезактивацією приміщень реакторів і прилеглих територій, працювали на спорудженні «саркофагу», на ПуСО (пункт спецобробки). За 48 діб у зоні на рахунку прикарпатців 1087 людино-виїздів на ЧАЕС і приборкання понад трьох десятків пожеж.
«Ті дні стали для кожного із нас школою мужності, а головне — відчуття взаємовиручки, — говорить Олійник. — І нині помагаємо один одному. Збираємося щомісяця. Не лишаємо сім’ї тих, хто помер».
У річниці прибуття в зону та повернення додому вони скликають урочистий збір батальйону. Минулоріч у Новиці на такому зборі вшанували пам’ять 65 друзів, які вже пішли з життя. Цього року планують їхати у Криворівню.
«Наша дружба допомагає нам долати незгоди життя і те приниження, яке нині відчуваємо від держави», — підсумовує Ярослав Олійник.
Людський фактор
«Я у зону поїхав у 90-му, — розказує Нестор Мартинець, голова обласної організації «Спілка Чорнобиль». — На той час працював у міліції, сказали — треба їхати. Найголовнішим завданням була охорона зони, аби туди ніхто не проникав».
Тоді було чимало випадків, коли з’являлися сторонні — переважно люди, які ховалися від закону. «А ще у зоні жили самосели, — продовжує Мартинець — Ми їх забезпечували продуктами і т. д. По закону їх мали вигнати, а по-людськи — як?».
Нині, каже чоловік, він помагає чорнобильцям відстоювати свої права. «Свого часу була усна вказівка — максимум знищити документи, аби люди не могли нічого довести, — каже він. — Є в нас ще й чисто людський фактор. От, один суддя казав: а що, він хоче мати більшу пенсію, ніж моя мама? Та й узагалі проблема наша в тому, що не виконуються закони. Знаєте, коли на Фукусіму відправляли ліквідаторів, то з ними зустрівся прем’єр і сказав — ви герої, ви знаєте, що загинете, але про ваші сім’ї попіклується держава. А у нас?».
До теми
На Прикарпатті станом на 1 березня 2013 року є 11,627 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи. З них інвалідів-ліквідаторів — приблизно 700 чоловік.
Comments are closed.