Через війну в Україні страждають великі промислові підприємства та заводи, на які підступно націлили свої снаряди російські окупанти. Але потерпають і маленькі виробництва та сімейні ремесла, такі як сироварні.
Проєкт “Серцевина” розпитав у сироварів із Прикарпаття, як почуваються їхні сироварні під час війни, пише Репортер.
Мірина майстерня сиру
«Мірина майстерня сиру» розташована у селі Троїця на Івано-Франківщині. Це біодинамічна ферма: альпійські кози тут живуть на волі майже весь рік, а сир господарі варять тільки з сирого молока в чані на вогні: часто без заквасок, використовуючи лише ферменти. Всього виготовляють до 30 видів сирів.
У пані Мирослави не просто ферма чи сироварня, а саме майстерня, бо це комплексний екоцентр, куди можна приїхати: подивитися, покуштувати та навіть спробувати щось витворити.
Попри війну, виробництво сиру не зупиняли. Два місяці не виготовляли продукт, бо кози були вагітні. Та й загалом, виробництво сиру зазвичай було сезонним: влітку — туристи й час, щоби підготувати сири до осені. Восени починали відправляти нові партії. Приміром, попит завжди був на різдвяні бокси, які починали замовляли ще з вересня. Та подібних замовлень брали небагато, бо вони ручної роботи.
Зараз відправок сиру, які раніше були щотижня (на Київ, Харків, Дніпро), залишилося дуже мало. Натомість сировари почали шукати інші ринки збуту, переважно, місцеві. Планують виготовляти сир також з овечого молока. Позаяк їхнім виробництвом цікавились і українці, і іноземці, цього року господарі планували привабити більше туристів, які би приїжджали до них. Зароблені кошти планували вкласти у сироваріння. Проте війна це зупинила.
Далекі Гори
«Далекі Гори» — сироварня, розташована на висоті 940 метрів над рівнем моря, у селі Снідавка Косівського району. Сироварня використовує для виробництва високогірне молоко, яке купують у місцевих жителів, тим самим забезпечують їм заробіток. Працюють на сироварні також місцеві.
Власниця Ірина Омецінська розповідає, що у перший день війни вона відразу виплатила працівникам кошти, бо не розуміла, що буде далі.
Зараз, коли ми розмовляємо з пані Іриною, вона просить зачекати: їй потрібно відійти у тихіше місце, щоби не було чути шуму ремонтних робіт. Це не може не радувати. Через війну на деякий час роботи зупинили, але тепер потроху відновлюють: на другому поверсі сироварні будують дегустаційну залу.
Коли почалася повномасштабна війна, пані Ірина замислилася, чи будуть купувати сири, які орієнтовані на більш заможного споживача. Тому почали виготовляти доступніші сири. На перші варки люди віддали молоко безкоштовно, а сири відвезли на передову під Київ. На обсяги виробництва також вплинула дуже затяжна зима в горах. Через низькі температури надої молока в корів були дуже малими. Сир почали варити не щодня, як раніше, а три рази на тиждень.
Були в нас переселенці, багато їх приїжджало з Києва, хто родом із цих місць. Купували сир. Хоч це і було всього відсотків 15, але не дало нам зупинитися, — додає пані Ірина.
Їй сумно, що майже немає туристів, адже основною місією вважає показати цінність важкої праці людей в селі: тих, які пасуть худобу, встають о шостій ранку, доять корів та в будь-яку погоду несуть молоко за чотири кілометри, щоби здати.
Проте екскурсії потроху відновлюють, бо люди, які приїжджають, хочуть хоч трохи заспокоїтися та відволіктися від війни.
