Після війни рідні люди стають чужими, їм треба заново пізнати одне одного. Комусь це вдається самотужки, багатьом потрібна допомога. Тому франківські психологи проводять сімейні реабілітації з ветеранами АТО та їхніми рідними. Кажуть, головне — зберегти сім’ї.
Сімейною психологічною реабілітацією вже два роки займаються психотерапевти Наталія Чаплинська та Ігор Тодорів — за підтримки чоловічої католицької організації «Лицарі Колумба». Пари запрошують на відпочинок, подалі від домашніх клопотів, аби ті розслабилися, відкрилися та водночас пройшли насичений курс тренінгів і психотерапії.
Відбувається це в різних готельних комплексах у Косівському районі. За два роки реабілітацію пройшли 60 пар. Їх направляли асоціації ветеранів, волонтери, громадські організації.
За словами Наталії Чаплинської, аналогів такої програми в Україні не було. Вони починали першими, а зараз таке саме робить і всеукраїнський проект «Побратими».
Чаплинська каже, спершу вони працювали лише з бійцями, без рідних. Але потім помітили, що з сім’ї ті приходили ще більш знервованими.
«Дружина, мати створюють конфліктні ситуації, не розуміючи, що робиться з бійцем, — говорить психолог. — Почали кликати їх разом, аби дати дружині повну й чітку картину того, що прожив чоловік, а ветерану — що прожила сім’я, коли чекала його з війни».
Проект реабілітації дорогий, адже потребує якісного відпочинку, приміщення, сервісу. «От, хлопці отримали прес війни, і десь такої ж сили пресом ми знімаємо напругу, аби вони добре розслабилися, — каже Наталя Чаплинська. — Головна умова — тверезий спосіб життя. Інакше можемо вигнати з тренінгу».
З коштами на початках допомагали «Лицарі Колумба», «Карітас», католицька Церква, меценати з Канади, франківська облрада. Зараз знову написали грант, чекають відповіді із США. Наступний заїзд планують провести на початку грудня.
Реабілітація діляться на три блоки. Перший триває три дні. Це ознайомлення, обговорення різних питань, а одночасно й відпочинок. Далі парам дають два тижні перерви, їдуть додому. Мають там завдання — спостерігати один за одним.
«Наприклад, що помінялося у поведінці ветерана, чи довше спить, — пояснює Чаплинська. — Чи може сім’я спати в одному ліжку. Часто після повернення сплять порізно. Ветерани сплять мало, під час засинання може бути невідповідна реакція, спросоння він може вдарити, не контролює такі речі. Таке буває».
Після домашнього завдання пари знову на три дні збирають, аби закріпити попереднє навчання.
Важливо, що з сім’ями працюють фахівці — чоловік та жінка. Чоловік-психотерапевт працює більше з жінками, а жінка-фахівець — з бійцями. Наприклад, жінка-психолог говорить з бійцями вустами їхніх дружин, бо ті часто бояться чи не знають, як усе розповісти.
«Для багатьох ветеранів було відкриттям, що перед кожним його дзвінком з передової, дружина переживала мікросмерть, — говорить Чаплинська. — Поки не почує його голос — завмирає. Коли дзвонить хтось чужий — завмирає, бо чекає страшної звістки. Вони не розуміли, як це серйозно».
«Після обговорень просто питаємо ветеранів, як вони можуть допомогти дружині сприйняти себе зміненим, — каже Ігор Тодорів. — Іноді саме запитання є важливішим за відповіді».
Дружин найчастіше лякає тотальний контроль, непередбачуваність, беземоційність чоловіків, розповідає Тодорів, мовляв, «він таким не був, такого не робив, так не реагував».
«Їм треба розуміти, що контроль для нього є поствоєнною потребою, — пояснює психотерапевт. — Це шанс вижити на війні. У солдата все має бути розплановано, дружина мусить дати пояснення. От, йдуть гуляти в парк і кожен раз іншою дорогою. Чого прийшов з роботи один раз в третій, на другий день в шостій? Не можна докоряти. Бо передбачуваність на війні – смерть. Тобто досвід, здобутий на війні, ветеран переносить у мирне життя. Це може його зруйнувати, а може зробити досить успішними. Лише треба навчитися застосувати ті навики в цивільному житті».
Треба не боятися змін. Саме це радять сім’ям Наталія Чаплинська та Ігор Тодорів. «Слід пам’ятати, що це та сама людина, яка вас любить, але трохи інакша. Стреси під час війни змінили його психологічний підхід. Її чи його треба пізнати заново, лише не треба боятися, — говорить Чаплинська. — Намагайтеся спілкуватися без претензій, говорити на перспективу: Як ми будемо жити далі? Що ми хочемо для себе, для дітей?».
Обидва психотерапевти наголошують, що ніколи не можна запитувати нічого зайвого про війну. Ветеран не має бажання чути це, а тим більше розказувати. «Одна мама розказує: «Питаю, сину, а ти вбивав? А він розвертається і йде пити горілку», — зітхає Чаплинська. — Попрацювали з нею, роз’яснили, які дурниці вона питала».
Керуйте емоціями, бо ветеран їх не сприймає. Він на війні навчився думати холодно і тверезо.
«Боєць задумався, ви говорите, а він не реагує. Зробіть паузу. Повільно повторіть, — каже дружинам Наталя Чаплинська. — Він у собі, верніть його до тої ситуації, в якій він є. Не можна підходити до бійця зі спини. Готуйтеся, що може бути невідповідна реакція».
Ще Чаплинська радить жінкам, які чекають чоловіка з війни, разом із дітьми вести щоденник. Збирати фотографії, робити записи, що вони робили разом — як мили посуд, чистили картоплю, прибирали, описати, як чекають дзвінок від тата, про що говорять…
«Цей щоденник дасть ветерану відчути, як це було, як це проживала його родина, зрозуміти їх, — додає психолог. — Цей метод добре зберігає сім’ї, швидко повертає бійців до мирного життя. Та найголовніша порада з усіх — любов».
Comments are closed.