У дворі біля таксофону стояли четверо підлітків, років десь так 13-14. Не надто охайно одягнені, з цигарками у зубах – про таких нічого доброго не подумаєш. Найстарший з вигляду хлопець говорить у слухавку: «Алло, швидка, тут людина на вулиці впала, приїжджайте швидше» і називає адресу…
Решта хихотять, явно вдоволені своєю сміливістю та винахідливістю. Свідком такого інциденту довелося стати минулого тижня. Відверто кажучи, присоромлювати хлопців не взялася, побоялась, що швидка таки отримає пацієнта…
Втім, постає запитання – чи такі явища справді є проблемою для Івано-Франківська та, врешті, як із ними можна боротися.
Головний лікар івано-франківської станції швидкої та невідкладної допомоги Ігор Ковалюк каже, так, проблема є. Але притаманна вона не тільки нашому місту, але й Україні загалом. При цьому Ковалюк зазначає: у нас із цим ще не так погано, у Франківську безрезультатні виклики становлять 2-3%, а, для прикладу, в Ужгороді – 16%. Та навіть тих 2-3% вистачає, тільки за березень у Франківську їх було 94. А ціна одного – близько 250 грн.
Випадки, коли їде швидка, але це не приносить ніякого результату, в основному ділять на два типи. Перший умовно називають пасивним. Наприклад, сталася пожежа, машина їде, але, на щастя, потерпілих немає.
Другий – так звані «паразити», їх більшість. А тут і сміх, і гріх. «От, для прикладу, хтось викликає психбригаду для свого колишнього. Цікаво, правда ж? – іронізую Ігор Ковалюк. – Машина приїжджає, всі знають, що тринадцята – це психіатрична. Тепер сусіди матимуть, про що говорити».
Проблемою є і п’янички, випадків з ними серед «паразитів» найбільше – десь 50%. «Є людина, яка лежить на клумбі у стані алкогольного сп’яніння середньої важкості. Це вона собі спить, – пояснює лікар. – Хтось викликає швидку, ми їдемо, а він із тієї клумби перемістився за сотню метрів далі. Ми покрутилися, не знайшли, поїхали. За 20 хвилин знову телефонують. І десь на якомусь етапі він вже не годен рухатися, і ми його ловимо. А поки зловимо, виїжджаємо три або чотири рази». А буває, що для підпилих чоловіків швидку викликають дружини, хоч ті аж ніяк не потребують медичної допомоги…
Звісно, є категорія і тих, хто хоче побавитися. «Наші диспетчери вже навіть деяких дурачників по голосу впізнають, – каже лікар. – Але ви з такого простого телефону вже не пожартуєте. Ми років п’ять тому поставили систему визначення номера телефону та запису розмови. Коли чуємо, що може бути жарт, нагадуємо про це і про можливе покарання».
А ще місяць тому у службі встановили систему визначення й мобільного номера. «От у понеділок подзвонив чоловік і каже – я працівник міліції, в мене тут хворий. Поїхала бригада – ні міліції, ні хворого, – розповідає Ковалюк. – Тож напишемо в УМВС. Чи цікаво їм це буде, то вже їхня справа. Але коли я передзвоню цьому чоловікові зі свого телефону, поговорю, наступного разу він буде думати, чи дзвонити».
А от виявити, хто ж дзвонив з таксофону, практично неможливо. На жаль. А їхати треба обов’язково.
До речі, для любителів бавитися з телефонами екстрених служб є своя стаття в Адміністративному кодексі. «Тягне» вона від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян – 51-119 грн. Небагато. Треба більше. Та ще й механізм притягнення до відповідальності – простіший. Може, до декого і дійшло б, що поки швидка шукає неіснуючого пацієнта, десь її може не дочекатися справжній.
Comments are closed.