У неділю, 14 березня, в Україні відзначають День добровольця.
Цей день встановила 17 січня 2017 року Верховна Рада, щоб вшанувати захисників України в добровольчих формуваннях, пише Репортер.
Ця вибрана невипадково: саме 14 березня 2014 року з Майдану на тренувальну базу відправилися перші добровольці. Пропонуємо історію одного з них.
58-річний коломиянин Мирон Забарило був одним з тих перших добровольців, які у березні 2014 року з Майдану подалися захищати кордони України на сході. Каже, з ним тоді було багато коломийських.
Зі служби чоловік звільнився лише позаминулого року через проблеми зі здоров’ям.
Забарило на війну пішов одразу після анексії Криму, прямо з Майдану. У складі другого батальйону оперативного призначення Нацгвардії, який потім перейменували у батальйон імені генерал-майора Сергія Кульчицького, 30 березня вже стояли у Слов’янську.
Забарило командував взводом. Каже, його кістяк складали коломияни. «Нас було шестеро, – пригадує він. – Один наш товариш мав бути сьомим – Ігор Лефор. Він на той час займав на Майдані дуже важливу посаду і не зміг з нами поїхати. Але постійно опікувався нами. Він наш волонтер. На той час, коли ніхто нічого не мав, – у нас був прилад нічного бачення. Ми якраз стояли у Слов’янську на другому блокпості. Там він нам дуже знадобився».
З 2014 року одним взводом коломияни воювали майже до 2016 року. Забарило згадує, що їх називали «миронівці».
«Не знаю, писали взвод Мирона, може від того, – сміється. – Незважаючи на вік і звання, у нас були такі майданівські принципи, що всі ми рівні і разом з тим особливі. Люди прийшли різні, але кожен мав свою конкретну роботу. Важливо вчасно підмітити, на що людина здатна. Тому нам вдавалося виконувати всі бойові завдання».
Зі Слов’янська він має позивний «Батя». Каже, що гордиться ним і своїми бійцями, які йому його дали.
Пам’ятає кожного
У 2016 році Забарило підписав контракт і як командир групи розвідки брав участь у бойових операціях на Донецькому напрямку – Авдіївка, Крута Балка, шахта «Бутівка», і по всій лінії розмежування.
«Наш взвод мабуть з самого початку завжди попадав у такі серйозні катавасії, – каже військовий. – У Станиці Луганській ми, на жаль, втратили двох своїх найкращих бійців, 14 наших було поранено».
Забарило отримав поранення 9 січня 2015 року. Пригадує, що потрапили в засідку.
«У нас люди продовжували святкувати Різдво, а там було 28 градусів морозу і чотиригодинний бій, – розказує чоловік. – Там найбільше моїх бійців поранило. Я сам отримав поранення, контузії. Потім ще були контузії – на промзоні Авдіївки».
Розказує, що там за всю службу було найважче. Пригадує обстріл, коли за чотири години падало до 600 мін.
«В Авдіївці я втратив свого старшого розвідника, – говорить військовий. – Ровесник мого сина. Йому було 28 років. Мирослав Сливка (Монах) з Хмельниччини. Пам’ятаєш кожного, як це сталося. Думаєш, а як би можна було зробити, аби було інакше. Це найбільше болить, бо відповідальність командира дуже велика. Ти відправляєш людину на виконання завдання, а він не повертається. Дуже важко».
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.