Понад два роки дружня кримська родина – мама і восьмеро дітей – мешкає в Івано-Франківську. Тут їм добре, комфортно, хіба що скучають за морем і мріють про власне житло.
Аби діти росли серед людей
Ніна Петришина відчиняє двері та запрошує до просторої орендованої трикімнатної квартири. Вона невеличкого росту, незважаючи на шалену спеку, одягнена у смугасту сорочку на довгий рукав, у чорних штанях, покрита хустиною. Вибачається за безлад, бо лише кілька днів тому переїхали, тож іще не встигли все розпакувати.
З кухні по черзі виходять хлопчики й дівчатка, вітаються, знайомляться. Лише встигай запам’ятати – 17-річна Феріде, 10-річний Равіль, 9-річний Небі. Далі до кімнати вбігають наймолодші – 6-річний Азіз і мала лепетунка Аїша, якій лише три рочки. Дівчинка, до речі, народилася вже у Львові, коли родина була змушена тікати після окупації Криму.
Ніна згадує, що переїхали 17 березня, одразу після так званого референдуму. Ще, каже, надіялися, що не відбудеться, але… «Чоловік просто сказав, що діти мають рости серед людей, а не серед звірів, – говорить жінка. – Поїхали».
Усі малюки говорять українською, бо вчилися в українських класах. Татарської майже не знають, хіба що деякі слова, але традиції бережуть.
«Два старші хлопчики вже намаз читають у певний час по п’ять разів на день, – каже Ніна. – Рамадану дотримуємося. Моя старша Шифія у 13 років укрилася (прийняла іслам). Зараз їй 20. Вона у Львові залишилась. Вступила там на арабську філологію, але залишила навчання, пішла працювати, аби себе утримувати, і нам помагає. Зараз 13-річна Аває укрилась – постійно в хіджабі ходить».
Ніна каже, що проукраїнська позиція в родини з’явилася ще після Помаранчевої революції. «Ми тоді зацікавились політикою й тим, що відбувається в Україні, – пригадує жінка. – Навіть допомагали. Передавали якісь кошти на Майдан. А ще ми завжди мріяли побувати у Львові, але завжди не виходило. А тут ось як сталося».
Після переїзду з Криму родина мешкала у Львові з півроку. Потім через «Карітас» їх відвезли до Коломиї. Там вони три тижні жили в їхньому офісі, бо ніяк не могли знайти житло – ніхто не хотів багатодітну родину. Тому Ніна зі старшою донькою самі поїхали до Франківська та за оголошеннями знайшли квартиру. І так уже понад два роки мешкають у місті.
«Тут багато можливостей для дітей, – говорить Ніна. – Місто – розкішне. Завжди можна пройтися пішки, в кожному дворі дитячі майданчики. Місто – і європейське, і водночас для дітей. Ми не жаліємо, що переїхали. Й тоді не жаліли. Звісно, додому хочеться, дуже скучаємо за морем. Але тут на річку ходимо».
Додому приходять Аває та 15-річний Селім. Чемно вітаються, ідуть на кухню підкріпитись. Ніна розказує, що то її спортсмени, легкоатлети – прийшли з тренувань.
«От їздили на змагання в Київ, Харків, Дніпро, – розповідає жінка. – Тут Селім на першому місці – чемпіон області. Він хоче з дев’ятого класу поступати по спорту. Аває – на другому. В Криму не було таких можливостей для дітей, як тут. Вони тут почали ходити займатися до репетиторів. У нас багато дитячих малюнків, грамот, медалей. От, якась валяється».
Прибігає маленька Аїша, хапає нагороду та кричить: «Моя!». «Вона дуже гарно співає, то, може, підросте трошки й на якийсь вокал відведемо, – продовжує Ніна. – А 6-річний Азіз йде цього року в перший клас. Він дуже добре малює. Так хоче малювати, аж трясеться».
Попри дівчинку якось дуже обережно проходить великий кудлатий кіт. Мала каже, його звуть Марс. Він у них з’явився взимку. Ніна знайшла його на вулиці та й забрала, аби не замерз. «Якась бабуся вийшла, каже: «А чий це такий?» – сміється жінка. – Та наш. Так він у нас поселився. Радості було…».
Більше п’ють, менше працюють
Глава сімейства – Абдін Чечеїв залишився в Криму. Там займається сільським господарством, стереже хату, аби не розікрали нічого. Приїздить двічі на рік на три-чотири дні.
Сама Ніна з дітьми до Криму не їздили. Бояться, що затримають. Каже, чоловіка двічі затримували, але все обійшлося.
«Лише цього року таки подався та отримав російський паспорт, – говорить жінка. – Був змушений, бо постійно перевіряють документи, можуть посадити. Ми колись жили в Феодосії та продали там двокімнатну квартиру, аби купити будинок і землю в Джанкойському районі. Будинок перебудували – двоповерховий, гараж, басейн на подвір’ї, земля на 300 саджанців яблунь, теплиці. Лише документи отримали в серпні 2013 року, а через півроку поїхали звідти. Будемо чекати, поки Україна не повернеться. Хоча, мені здається, я вже не доживу до того часу, а мої діти ще побачать».
Ніна, до речі, росіянка – родом із Тюмені. Каже, мати з нею досі не спілкується через те, що покинули Крим і переїхали до бандерівців.
З чоловіком зідзвонюються не часто, бо дорого. «Допомагати йому нам – нічим, – зітхає жінка. – Там комуналка інша, вода дорога – і то нема. Сад поливати нічим. Так по дрібницях себе трошки підтримує. Там тяжко. Люди більше п’ють і менше працюють. Вже зараз почали чухатися, ейфорія пройшла. У всіх сусідів все гірше й гірше. Ціни ростуть, пенсій, зарплат не вистачає. Вже й не раді, що в Росії. Починають задумуватися, особливо з цими біометричними паспортами. Теж хочуть в Європу, а звідти до неї далеко».
Солодкий сімейний бізнес
Ніна частує кавою та смачною пахлавою. Її родина виготовляє й на продаж. Певно, не раз бачили на франківській «сотці» підлітків, які торгують пахлавою?!
Ніна каже, продавати солодощі вирішили самі діти. Квартиру, яку вони орендували, виставили на продаж, тож треба було негайно з’їжджати.
«Ми так прикинули, що на переїзд, на послуги рієлтора й заплатити наперед за два місяці треба з 9000 грн, – розповідає жінка. – Ну підтягнули пояси, почали пекти і продавати пахлаву. На квартиру назбирали за півтора місяці».
Аби її приготувати, Ніна прокидається о четвертій ранку, замішує тісто, розкатує, ріже. О шостій прокидається старша донька, помагає смажити. Далі змочують у медовий сироп, посипають горішками. А вже молодші діти носять смакоту на продаж. От Небі якраз збирається в місто на торг. Сестри проводжають його.
Ніна хвалиться, що навіть має замовлення на день народження. «Дуже була б щаслива, якби якісь заклади харчування також замовляли пахлаву, – говорить жінка. – У Львові наші кримські татари відкрили свою випічку».
Продаж пахлави для родини – суттєвий підробіток. Тих грошей, які отримують від держави, вистачає лиш заплатити за квартиру, тому не дуже розженешся й відкласти нема з чого. Мріють про своє житло. Ніна каже, їх поставили на загальну квартирну чергу як багатодітних. Номер у них – 1127.
«Мамо, а коли мені буде 48 років, я поїду з сім’ї? – питає малий Азіз. – І ви будете приїздити до мене в гості. Я пригощатиму вас тортиком і лимонадом. Але то буде тоді, коли мені буде 48 і я куплю собі квартиру. Добре?!». Ніна заливається сміхом та кличе дітей до спільного фото.
Comments are closed.