Сіль землі. Репортаж з шахти на глибині 288 метрів (ФОТО)

Про Соледар мало хто чув, але його продукцію споживають усі українці. Маленьке містечко у Донецькій області відоме величезними покладами солі.

Саме там працює об̓’єднання «Артемсіль», яке постачає усі крамниці країни та відправляє продукцію за кордон. «Репортер» спустився в шахту…

Про підземних комбайнерів

У далекому 1881 році біля села Брянцевка заклали перший соляний рудник. За більшовиків селище перейменували у Карл-Лібкнехтовськ. Напевно, це значно спрощувало роботу місцевим даішникам, яким, для перевірки тверезості водія достатньо було попросити його швидко вимовити назву рідного міста. Але у 1991 році засновник німецької компартії став неактуальним, тож місто перейменували у Соледар.

Сьогодні там живе приблизно 12 тисяч чоловік. З них 3,5 тисячі працюють на «Артемсолі». Кому не вдалося влаштуватися на шахту, то йдуть на завод «Кнауф Гіпс Донбас». Але шахтарів таки значно більше.

Влаштуватись на шахту непросто, особливо сторонньому. Тут працюють робітничі династії у кілька поколінь. Середня зарплата – 13 тисяч. Оператори комбайнів отримають десь двадцять. Робота добре оплачувана, але шкідлива. Постійне дихання сіллю аж занадто очищає легені, робить тонкими судини, призводить до хронічних серцевих захворювань і підвищеному тиску. Тому на комбайні не рекомендують працювати більше 10 років, а після 16 вже можна виходити на пенсію. Втім, не всі можуть вчасно зупинитись, працюють до останнього, тож не так багато комбайнерів доживають до 50.

Але під землею достатньо інших професій – електрики, горноробочі, стволові (щось на кшталт ліфтерів). В «Артемсолі» є багато жінок, але всі вони працюють на поверхні.

Зрозуміло, що у шахту сторонніх не пускають, адже вона – об’єкт підвищеної небезпеки. Але потрапити під землю можна, оскільки там працює «Музей соляної промисловості».

Сто поверхів донизу

Шахту видно здалеку – через високу металеву конструкцію підйомного механізму. Пройшовши кілька сталевих дверей, потрапляємо всередину. Першим ділом екскурсовод видає всім пластикові каски – техніка безпеки понад усе.

Привітна жіночка відкриває дверцята підйомника – кліті. Максимально туди можуть зайти 22 людини. Кліть мало нагадує кабіну ліфта – торцевих стін немає, спуск відбувається у цілковитій темряві. Навіть якщо підсвітити ліхтариком, нічого не побачиш, окрім бетонної опалубки. Чимось подібне на поїздку в метро, але у вертикальному напрямку. Між іншим, повітря біля підйомника теж нагадує підземку.

За хвилину сорок підйомник зупиняється, всі виходять. Екскурсовод повідомляє, що ми перебуваємо на глибині 288 метрів – майже стоповерхівка, тільки вниз. Тут постійна температура плюс 16 градусів, вологість 40 %. Від підйомника відходить добре освітлений тунель заввишки метрів чотири. Незабаром зупиняємся біля першого експонату – на стіні вирізьблений великий барельєф, де пара волів тягне віз із сіллю. Барельєф соляний, як і все інше – стіни, стеля, підлога.

«Ми всередині 30-метрового пласту солі, – каже гід. – Під Соледаром зосереджені її найбільші поклади в Україні. За найскромнішими підрахунками її тут близько 13 мільярдів тонн. За 140 років на поверхню підняли лише 220 мільйонів, тобто менше двох відсотків. Отже, у кризових ситуаціях не варто бігти скуповувати сіль у магазинах – усім вистачить».

Трохи далі бачимо ще одне «наскальне зображення»» – гнома з кіркою та логотип «Артемсолі». Насправді міцність солі тут мало чим поступається бетону, тож кіркою її не візьмеш.

Раніше використовували буро-вибуховий метод. Він був небезпечний, багато гірняків травмувалось і гинуло, до того ж, сіль сильно забруднювалась. У сімдесятих роках перейшли на комбайнову виїмку. Але туди, де працюють ці потужні машини, туристів не пускають. З іншого боку, і з краєвидами там сутужно – через щільний соляний пил оператори комбайнів бачать небагато.

Дихай та оздоровлюйся

Від центрального тунелю з яскравим освітленням у бік відходять темні відгалуження. Загальна протяжність підземних виробок – 564 км. Після цих слів екскурсанти тісніше притискаються до гіда, а ті, хто відстав, прискорюють кроки.

Біля однієї стіни з великої брили солі зроблена черепаха. Всередині горить електрична лампочка, підсвічуючи рептилію приємним жовтим світлом.

«Не намагайтесь її підняти, – коментує гід, – черепаха важить 200 кг. А якщо її розбити й перетерти, то вийде 20 мішків солі».

До речі, найпопулярніший сувенір із Соледару – соляні світильники. Цікаво, що місцеві навчились їх робити від… японців. У дев’яностих роках гості з країни сакур почали масово скуповувати соляні блоки. На питання, навіщо вони їм, японці лише посміхались. Згодом з’ясувалось, що в себе на батьківщині вони вирізали з них соляні лампи. Це дуже корисна річ, оскільки сіль при нагріванні випускає від’ємно заряджені іони, які очищують повітря, нормалізують мікроклімат у приміщенні, нейтралізують шкідливе електротехнічне випромінювання від побутової техніки. Увімкнена на ніч лампа сприяє спокійному сну та дає добру профілактику від гаймориту, тонзиліту, бронхіту, астми та алергії.

Придбати такий світильник можна одразу біля виходу з шахти. Форми й розміри – найрізноманітніші, ціни – від 70 до 300 грн. Майстрам можна зробити індивідуальне замовлення – зроблять «любе». Хітом продаж є соляні сови, напевно через те, що символізують мудрість.

Якщо лампа оздоровить вашу квартиру, то уявіть собі, як можна оздоровитись у шахті? Недарма тут працює спелеосанаторій «Соляна симфонія». Ввечері хворі спускаються під землю, дихають лікувальним повітрям, гуляють тунелями, приймають процедури, розважаються, сплять, а наступного ранку повертаються на поверхню. Вартість однієї ночівлі – 480 грн. Медики запевняють, що ефективність лікування становить 85 %.

Найчистіша в Україні

Підземний музей має багато цікавих експонатів. Як відомо, символом Донбасу є пальма Мерцалова, викувана зі сталевої рейки. А тут є інша пальма – зроблена з друзок солі.

Також можна побачити герб Соледара, викладений з різнокольорових соляних кристаликів. В одній із вітрин лежить іржава підкова. Це згадка про коней, які працювали під землею у ХІХ й на початку ХХ століття. Від нестачі світла бідолашні тварини сліпнули і не жили більше трьох років. Техніка остаточно замінила коней лише у 1953 році.

Одна з ніш презентує продукцію підприємства. Сіль у паперових пачках, пластикових пакетиках і мішках, звичайна поварена і йодована, для потреб сільського господарства, промисловості, автодорів, навіть для ванн і басейнів.

Між іншим, спорткомплекс «Артемсолі» в Соледарі вважається найкращим у Донецькій області, а його басейн з соленою водою може конкурувати із закарпатськими купальнями. У тутешній солі нема домішок, нині вона найчистіша в Україні.

Та найбільше емоцій під час екскурсії викликає соляна галерея. Висота тунелів, якими рухається група, становить десь 3-4 метри. Потім ви проходите крізь звичайні двері та опиняєтесь у величезній залі. До стелі тридцять метрів, що відповідає товщині соляного шару. У вісімдесятих роках тут йшла добича, потім комбайни поїхали далі, залишивши по собі величезну порожнину.

Біля однієї стіни є барна стійка і столики. Поруч висить екран, де екскурсантам демонструють фільми. Періодично тут влаштовують концерти, а трохи далі є футбольне поле, де можна поганяти м’яча.

Гостей просять зняти взуття та походити босоніж по солі, яка, наче пісок, шурхотить під ногами. Відчуття неймовірні. Отож, майте на увазі – будете на Донбасі, спускайтесь у шахту. Тільки не вугільну.